Ніна Бечук. Понад 16 років відбула на засланні, а після повернення відроджувала Україну

220825052020Закарпатка Ніна Бечук – одна із тих українців, кого радянські «визволителі» виселили з власних домівок й товарними вагонами вивезли до Сибіру. Там, на засланні, вона відпокутувала понад 16 років. Втратила здоров’я. Але вижила і повернулась. Щоб, як казала пані Ніна, розповісти правду про радянську систему, страшну карально-репресивну машину, та її злочини проти українців. Щоб застерегти наступні покоління.

Пробуджувати національну свідомість. Працювати для України.

Вона так і робила. До кінця життя.

Як і всі інші, кому, як і Ніні Бечук, пощастило вижити і повернутись. Бо ж далеко не всім…

Лічу в неволі дні і ночі,
Вкраїно, Матінко моя,
За тебе не страшна могила
І недовічная тюрма.

(З табірної пісні, записаної Ніною Бечук.
1947 р., Салехард)

Народилася Ніна Дмитрівна в селі Перемилівка на Волині (нині це Рівненська область). Мати – Степанида Кондратюк – з козацького роду. Батько – Дмитро Чудінов – офіцер царської армії. Познайомились після Першої світової війни. Одружившись, спочатку проживали в місті Дубно, а з 1925 р. – у Перемилівці. В 1933 році, коли йому було лише 45 років, Дмитро Чудінов помер. Степанида Федорівна залишилася вдовою з трьома дітьми: донькою Олександрою (1920 р.н.), сином Юрієм (1923 р.н.) та донькою Ніною (1924 р.н.).

Усе господарство, а це – і коні, вівці, корови, і до 15 га землі, яку необхідно було обробляти, лягло на її плечі. Та Степанида не зламалася, вона змогла справитися з усім. А ще й дати освіту своїм дітям.
У родині добре знали могутнє слово Тараса Шевченка, українську пісню та звичаї, розмовляли тільки українською мовою.

«Тітка Степка була дуже принциповою, твердого характеру, вона завжди намагалася долати труднощі, багато працювала і цьому всьому навчала своїх доньок та сина.

Всі 10 дітей Федора Кондратюка – це батько Степаниди і моєї мами Марії – були працьовитими і порядними людьми. А головне, не дивлячись на окупацію української землі та панування чужинців, гноблення українського населення поневолювачами, царське, польське, совєтське й німецьке знущання, і його діти, і внуки виросли національно свідомими українцями в повному розумінні цього слова», – розповіла двоюрідна сестра Ніни Бечук Галина Калюжна. Галина Юхимівна Калюжна більше півстоліття проживає в Білорусі, понад 20 років є головою Мінського громадського об’єднання українців «Заповіт», мета якого зберегти українців, як етнос, в іноземній країні. Заслужений працівник культури України, головний редактор газети «Українець в Бєларусі».

Олександра, старша донька Степаниди Федорівни, вступила до Львівського медичного технікуму, а син Юрій в 1939 році розпочав навчання у гімназії в місті Дубно. Він був дуже обдарованим юнаком. Сильний математик, добре розумівся на техніці, мав талант до малювання, грав у драматичному гуртку «Просвіти», їздив разом з молоддю по селах з художньою програмою. Його дуже поважали в родині.

Коли у вересні 1939 року на західноукраїнські землі прийшла Червона армія, згодом вона увійшла й в Перемилівку. Начебто визволяти село від поляків, але насправді це була зміна одного окупанта на іншого. «Визволителі» одразу ж в день їхнього приходу назвали селян куркулями, забрали від них коней та корів. До хати Степаниди Федорівни теж прийшли. Серед іншого, червоний комісар наказав спалити бібліотеку, яку колись зібрав покійний чоловік Дмитро Чудінов. Причина спалення, яку було озвучено, – наявність націоналістичної літератури. Та одну книжку Юрієві все ж вдалося сховати – це був «Кобзар». Після цього НКВС (НКВД – рос.) проводило обшуки ще не раз.

Під час навчання Юрія в гімназії так було заведено, що він кожні 14 днів велосипедом приїздив додому. Та якось, в 1940-у році, не з’являвся кілька тижнів. Мати занепокоїлася, запрягла коня й поїхала в Дубно. Пішла до гуртожитку, де проживав син. Але там його не було. Почала розпитувати про нього учнів, та вони наче якісь перелякані були. Лише один юнак покликав її й тихенько сказав: «Хлопців забрали вночі».

Заплакана жінка повернулася додому…

Через два місяці серед ночі, як це зазвичай робилося, прийшли з НКВС. Перетрусили та перевернули все, що було в хаті. Допитували Степаниду Федорівну про те, де її син. І так – декілька разів упродовж року.
А 22 травня 1941 року, вночі, вони прийшли востаннє. Поставили жінку з її молодшою донькою Ніною під стінку і повідомили: їх виселяють в Сибір на 20 років, маму – за сина, сестру – за брата.
Степаниду Федорівну з її дочкою було засуджено оперативною трійкою. За 54-ою статтею КК УРСР, тобто за політичний злочин. Вони – виселені, майно – конфісковане. Причина: Юрій Чудінов належав до ОУН (Організація Українських Націоналістів).

«Моя мама Марія Федорівна Кондратюк, яка є рідною сестрою Степаниди Федорівни, не раз зверталась і ходила в районне НКВС, просила за сестру, за підлітка, якою на той час була Ніна. Відповідь була одна: вони – вороги, бо сім’я допомагала і брала участь в УПА. Моя мати також і після війни зверталась з проханням звільнити їх, але відповідь була одна: вони вороги…» – згадувала Галина Калюжна, двоюрідна сестра Ніни Бечук.

Уже потім стало відомо, що Юрія чекісти розстріляли ще перед депортацією мами і сестри Ніни.
У ніч виселення з рідної хати і батьківської землі до чужого, далекого та холодного Сибіру Степаниді Федорівні з донькою Ніною на збір дали всього 15 хвилин часу. Дозволили взяти тільки найнеобхідніше. Потім відвели до возів, якими людей доправляли до залізничної станції. Візники були із сусіднього села.

Один із них, старенький, взяв 25-кілограмовий мішечок з борошном і хотів віддати Степаниді, щоб взяла з собою. Та чекіст, побачивши, вирвав його у нього з рук, не дозволяв. Проте, коли НКВСник трохи відійшов і не дивився в їхній бік, чоловікові все ж вдалося якось непомітно поставити те борошно жінці до воза. Пізніше воно врятувало від голодної смерті.

Разом зі Степанидою та її дочкою Ніною в той день з Перемилівки вивозили шість сімей. Їх доставили на станцію Олика. Там чекав потяг, понад 50 вагонів. Товарних. Усі вони були заповнені українцями Волині, яких виселяли з рідної землі і везли до Сибіру. У кожен вагон завантажували понад 60 осіб. Тільки через три дні, в Гомелі, їм дали по тарілці супу. Ділилися між собою їжею – хто що мав, хто чим міг. Так і рятувалися. Їхали близько місяця. Голодні. Хворіли. Багато хто помер, так і не доїхавши…
Прибувши до місця призначення, людей прямо з потягу забрали, поселили в бараки, одразу погнали на роботу. Умови були жахливі, праця важка, харчі бридкі, сирі, а то й зіпсовані. Та й тих – небагато…

«Привезли нас на станцію Бердюжин. Там чекали недовго. За нами приїхали підводи з радгоспу. Страшно було дивитися на ту худобу. Коней жорстоко били, вони були в ранах. Ми просили не робити цього, сказали, що підемо пішки. Йшли 50 км. Поселили нас у бараки, в одну кімнату по 2-3 сім¬‘ ї. Їжі було мало», – згадувала Ніна Бечук.

Працювали всі – і молоді, і старші. Важко. По 16 годин на добу. Ще зовсім юна Ніна – також. Зокрема її разом з іншими відправили косити траву на болоті. Через два тижні такої роботи в неї все тіло вкрилося гнійниками, був нестерпний біль, спати могла лише стоячи, опираючись на лікоть. Ще й застудилася на тім болоті. До кінця одужати їй не дали – сказали доїти 16 корів. Руки опухали, боліли. Та змушена була працювати. А ще весь час поряд були наглядачі – піонери. Вони стежили за тим, щоб ніхто не випив ані краплі молока.

Влітку 1942 року Степаниду Федорівну з дочкою Ніною перевели в інше місце – далі на північ. Кіньми до міста Тюмень, звідти пароплавом до Салехарду. Висланих перевозили як худобу, їсти давали один раз на день.

Ніна Бечук

Ніна Бечук

У місті Салехард зовсім молода дівчина Ніна працювала на будівництві бараків. Восени і взимку будували із замерзлого дерева. Багато людей гинуло. Наприклад, було на роботах 370 людей. До весни більшість із них вимерли від цинги, бронхіту і висипного тифу. Залишилось 62. В’язнів виводили на будівництво навіть, коли стовпчик термометра опускався до майже 50 градусів нижче нуля. Знесилених розстрілювали.

«Найстрашніші спогади того часу – це як розстрілювали ні в чому невинних людей», – зізнавалася Ніна Бечук.

У 1944 році Ніну Чудінову через її російське прізвище взяли на курси медсестер. Готували для фронту. Та через три дні після складання іспитів закінчилася війна. Медсестрою вона так і не працювала, бо з будівництва не відпускали. Трудилася там і далі. Втратила 50% зору. Харчувалася один раз на добу – баланду з гнилої риби, до якої давали 200 грамів чорного хліба. Роботи тривали по 12-16 годин. Коли через недоїдання та нестерпні, нелюдські умови Ніна важко захворіла, замість неї на будівництво ходила її мама Степанида Федорівна. Так у холоді та важкій праці минали роки.

Того ж таки 1944 року, як потім стало відомо, репресій від окупантів зазнав і рідний брат Степаниди Федорівни – Гаврило Кондратюк.

«Рідний брат моєї мами Гаврило Кондратюк пройшов японську війну, був поранений, але врятував цілий ескадрон, за що отримав 10 десятин землі неподалік села Хріники. Коли у 1944 році прийшли радянські війська, це було перед Великоднем, до нього завітали НКВСники. Вивели на подвір’я, все майно підпалили. А через те, що у мого дядька на грудях був хрестик – сказали, що бандерівець і його треба розстріляти. У дядька стався інфаркт, на третій день він помер. Його сина та доньку, яка була вчителькою, позбавили волі на 10 років. Син, Остап Кондратюк звідти вже не повернувся, помер в неволі», – пригадувала Ніна Бечук.

Там, у Сибіру, Ніна одружилася з одним із політв’язнів, народила доньку Емілію. Та шлюб протримався недовго, через два роки розлучилися.

У 1956 році працівники комендатури відпустили Ніну в Мордовію підлікувати зір. У потязі познайомилася з хлопцями із Закарпаття, які їхали на лісові роботи в Комі АРСР. Це була бригада із Великого Бичкова (Рахівщина, Закарпаття). З одним із них, Іваном, домовилися листуватися.

Листувалися.

Смерть Сталіна прискорила звільнення із заслання. 14 серпня 1957 року Степанида Федорівна з донькою Ніною були звільнені зі спецпоселення.

На рідну Волинь до Перемилівки вони не повернулись – не було вже ні куди, ні до кого. Адже, як вже зазначалося, майно радянська влада конфіскувала, сина Юрія НКВСники вбили. Про старшу доньку відомо лише, що ще тоді, в 1941 році, дізнавшись про виселення мами та молодшої сестри, Олександра одразу ж залишила навчання у Львівському медичному технікумі. Надалі перебувала на Станіславщині, була в УПА (Українська Повстанська Армія). Востаннє її бачили на початку 1944 року. Більше жодної звістки про неї не надходило.

Тож звільнені, повернувшись на рідну українську землю, поїхали в Дубно, до рідної сестри Степаниди Федорівни Марії, яка там проживала зі своєю сім’єю.

«Коли Ніна з тіткою повернулись із Сибіру, вони приїхали до нас в Дубно. Довго плакали, розповідали про те, як залишились живими. Все це тяжко згадувати. Моя мама розповіла їм про зустрічі з Олександрою, котра під час німецької окупації вночі приходила до нас декілька разів, моя мама передавала їй одяг, медикаменти.

Ми, діти, чули і бачили все, але ніколи і нікому навіть через багато років не казали про це. Олександра була хрещеною мамою моєму братові, якого звали Олександр.

Потім Ніна чимало років займалась пошуками могили сестри, але, на жаль, так і не знайшла. Останню звістку вона тримала про Олександру, що її бачили як вона разом із загоном УПА відходила в Уманські ліси, вона була поранена в коліно, про це одержала повідомлення від учасниці національно-визвольного руху М. Дедюк.

В роду Федора Кондратюка, нашого з Ніною дідуся, було 10 дітей і 18 внуків, з них 5 внуків – були в УПА», – довідуємось від двоюрідної сестри Ніни Бечук Галини Калюжної.

Трохи пізніше Ніна Чудінова вийшла заміж за Івана Бечука – того хлопця, з яким познайомились в потязі й переписувались. Переїхала жити до чоловіка на Закарпаття – до Великого Бичкова (Рахівщина). Разом виховали доньку Емілію та сина Петра. Проживала з ними і Степанида Федорівна; вона відійшла у вічність в 1981-у році…

«З Ніною ми все життя мали щирі і добрі відносини, вона приїздила до нас в Мінськ, я зі своїми дітьми і без них не раз бувала в неї у Великому Бичкові. Довгі роки переписувались. Вона ділилась зі мною про свою громадську діяльність. Адже Ніна була дуже активною й багато робила для української справи. Вона була сильною. Але той біль, який мала за ті знущання, що змушена була пережити, у неї був завжди, не проходив ніколи, боліло…», – згадувала Галина Калюжна.

Ніна Бечук 24 роки пропрацювала медсестрою у дитячому садку Великого Бичкова. Крім цього, організовувала допомогу сиротам, репресованим та політв’язням радянського режиму, докладала зусиль, щоб відроджувати українське, повертати справжню історію та забуті імена, до кінця життя займалася культурно-просвітницькою діяльністю, прагнула розбудити в людях українську національну свідомість, яку за роки окупації загарбники намагалися стерти, приспали, а в когось і вбили.

«Наші нащадки повинні знати всі безчестя радянської системи. Ми, свідки, маємо розповісти про те, як невинні люди ставали жертвами репресій імперії», – це принципова настанова Ніни Бечук для сучасників і нащадків.

Активну громадську діяльність Ніна Бечук розпочала ще в час СРСР. У 1988 році постало питання республіканського масштабу про визнання української мови державною. Саме Ніна Бечук зібрала у Великому Бичкові сотні підписів, відвезла їх на обласну установчу конференцію Товариства української мови ім.Тараса Шевченка і передала голові оргкомітету – Петрові Скунцеві. Потім ще збирала підписи й передавала знов – і в Ужгород, і в Київ.

У 1989 році разом з чоловіком Іваном Бечуком вступили до Народного руху України.

Також обоє стали членами Товариства української мови ім.Т.Шевченка (потім воно було перейменоване на Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім.Тараса Шевченка).

Ніна Бечук увійшла до складу Ради Рахівської районної організації Руху (після розпаду СРСР), очолила у Великому Бичкові селищний осередок Всеукраїнського жіночого товариства ім.Олени Теліги.

Декілька разів організовувала гуманітарну допомогу від українців з Києва та Польщі і роздавала її малозабезпеченим, тим, хто потребував. Допомагав їй у цьому її чоловік Іван Іванович Бечук, він за власні кошти купував бензин і на своєму старенькому автомобілі розвозили з дружиною – не тільки по Великому Бичкові, а й до Ясіня, села Богдан, сусідніх Кобилецької Поляни, Росішки, інших.

Хворим дітям, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи і які проходили лікування в Києві, відвозила сухофрукти. Які сама заготовила. 270 кг. Сама знайшла транспорт, який би їх доставив. Сіла до автомобіля й також поїхала до інституту. Сама роздала. А ще мед і свіжі фрукти.

Опікувалась й Ясінянським інтернатом інвалідів, куди неодноразово приїздила – привозила яблука, одяг, ті ж сухофрукти. Що могла.

Від імені Крайової організації ім. О. Теліги, Руху і «Просвіти» постійно, багато років, для воїнів прикордонної застави у Великому Бичкові організовувала концерти колядок, гостинці, урочисті обіди та вечері на Різдво, святкування Великодня. Казала: щоб юнаки не почувалися самотніми на армійській службі. На одному із таких заходів побував і Голова Народного руху України В’ячеслав Чорновіл, який з дружиною та донькою в ті дні перебував на Рахівщині.

Збирала підписи проти хижацького вирубування лісів й надсилала звернення до вищої державної влади, забезпечила майже чотири сотні підписантів під відозвою за звільнення з-під варти молоді з «Самостійної України». Збирала підписи за повернення й відкриття греко-католицької церкви, відкриття церковної школи, брала участь у заснуванні православної громади Київського патріархату. Після чого, як розповідала сама Ніна Бечук, священик православної церкви Московського патріархату став чи не найбільшим її недругом та не приховував неприязні до неї.

Організовувала святкові заходи до Дня незалежності України, проводила Шевченківські вечори. А також відвідувала школи й розповідала учням, молодому поколінню українців, про минуле: і героїчне, і трагічне, і ту страшну правду, яку так старанно замовчували в період СРСР. Зокрема й про Голодомор – геноцид українського народу, який влаштувала в Україні окупантська радянська влада. Розповідаючи, про Голодомор, Ніна Дмитрівна плакала…

«Голодомор… Мою родину теж торкнулося… Тітку, мамину рідну сестру, вкинули в яму ще живою разом з двома дітками. Одна дитина була вже мертвою, а в іншої ще жевріло життя. Хлопчики від голоду ходили збирати колоски на поле. Чоловіка тітки, священика, розстріляли. Багатьох людей, і дітей в тому числі, розстрілювали прямо на місці «злочину» – на полі, де шукали хоч щось поїсти…», –свідчила власними спогадами Ніна Бечук.

Ніна Бечук займалася й організацією проведення щороку 15 березня панахид на могилах розстріляних угорцями в 1939 році у Великому Бичкові вчителя Дмитра Остапчука та інженера Литвицького. Також в цей день, 15 березня, щовесни їздила на Красне Поле під Хустом – віддати шану героям-січовикам, оборонцям Карпатської України.

Галина Калюжна

Галина Калюжна

Ініціювала та організувала збір коштів та виготовлення пам’ятника карпатським січовикам і підпільникам, які поклали свої життя за волю України в період угорської та радянської окупації. Його встановлено перед будівлею Великобичківської селищної ради.

Проводила вечори пам’яті про розстріляних в Бабиному Яру – Олени Теліги, Івана Рогача, Івана Рошка-Ірлявського, Василя Кузьмика (з Великого Бичкова) та інших.

Ніна Бечук була ініціатором багатьох культурно-просвітницьких заходів як у селищі, де проживала, так і в інших населених пунктах. Зокрема, й зорганізувала вшанування пам’яті трьох членів ОУН, яких було розстріляно МДБістами (МГБ – рос.) 23 жовтня 1949 року в урочищі Потоки у селі Косівська Поляна, а також – встановлення пам’ятних хрестів і проведення реквіємів в урочищі Сад та під Дібровою – на місцях, де у березні 1939 року угорці розстріляли карпатських січовиків.

Разом з чоловіком Іваном Бечуком зробили пам’ятний хрест, який встановили в урочищі Підділок (за Великим Бичковом) – на місці загибелі вчительки, члена ОУН Олени Коперльос, яку в 1952 році розстріляли працівники МДБ (МГБ – рос.).

А ще саме вона, Ніна Бечук, започаткувала у Великому Бичкові відзначення Дня матері.
Це, звісно, не повний перелік. Бо, як казав, на жаль нині вже покійний Василь Піпаш-Косівський, голова Рахівського РО ВУТ «Просвіта»: щоб перерахувати, що зробила п.Ніна Бечук за всі роки – так про це можна написати цілу книгу.

Ніна Дмитрівна пережила свого чоловіка, який був їй водночас і другом, і однодумцем, підтримував та допомагав у всьому, і за якого вона завжди казала: «Бог нагородив мене Іваном».
На превеликий жаль, після смерті чоловіка їй довелося пережити ще одну страшну втрату – поховати свою доньку Емілію, життя якої забрала страшна недуга.

Ніна Бечук відійшла у вічність на 90 році життя у День Соборності України – 22 січня 2014 року. В розпал Майдану, в день, коли загинули перші учасники Революції Гідності.

Вона пішла.

Невисока, але сильна жінка. З нелегкою долею. Щира і співчутлива до чужого горя. Велика патріотка України, націоналістка.

Вона не мала великих можливостей і ресурсів, та попри це, на своєму місці невтомно робила все, що в її силах, аби Україна відроджувалася. Безкорисливо. Все, що тільки могла.

Пам’ятаймо Ніну Бечук. Маленьку жінку з великим серцем і величезною любов’ю до України.

Шануймо своє.
Шануймо своїх.

Бо на те ми народились,
Щоб за волю постраждать,
Щоб за волю за свободу
Поборотись в боротьбі,
Бо ж на те ми є борці.

(З «Пісні вояків УПА», записаної Ніною Бечук, 1947 р., Салехард)

Джерело: 1939.in.ua

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Останні новини

Усі новини

us1

Популярні новини


Warning: Invalid argument supplied for foreach() in /var/www/vh-6373/data/www/sz.uz.ua/components/com_content/models/articles.php on line 497

Warning: Invalid argument supplied for foreach() in /var/www/vh-6373/data/www/sz.uz.ua/modules/mod_junewsultra/helper.php on line 359

Warning: Invalid argument supplied for foreach() in /var/www/vh-6373/data/www/sz.uz.ua/modules/mod_junewsultra/tmpl/default.php on line 51
Усі новини...

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS