Постать Володимира Винниченка: український революціонер у полоні соціалістичних ідеалів

001829072020140 років тому, 28 (16 за старим стилем) липня 1880 року, народився Володимир Винниченко – одна з ключових постатей Української революції 1917–1921 років. Один із провідних діячів Центральної Ради, перший глава українського уряду – Генерального секретаріату, перший голова Директорії УНР. Якщо Петлюра став уособленням правого незалежницького крила Української революції, то Винниченко – лівого прорадянського.

Більше про Володимира Винниченка Радіо Свобода поговорило з істориком Сергієм Гіріком.

– Завдяки чому Володимир Винниченко в 1917-му став одним із «фронтменів» Центральної Ради і главою уряду?

– На момент розгортання революції, український рух відчував досить сильний кадровий голод щодо осіб із великим політичним досвідом. Тому на політичний олімп виходили ті, хто, по-перше, був залучений до підпільної політичної діяльності перед революцією; по-друге, хто був знаний як письменник, як науковець, тобто той, чиї імена були на слуху.

А Володимир Винниченко спочатку був залучений до Революційної української партії, а потім до Української соціал-демократичної робітничої партії, брав участь у підпільному політичному житті.

Наголошу, що Україна не мала історії державного існування впродовж тривалого часу перед 1917 роком. Тому урядового досвіду учасники українського революційного руху не мали. Відповідно, Винниченко як найпопулярніший на той момент живий український письменник та людина, яка була залучена до підпільної діяльності перед тим і один з лідерів УСДРП перед 1917 роком, не бачив себе поза тим політичним життям, яке розгорталося після лютневих подій 1917 року.

Історик Сергій Гірік
Історик Сергій Гірік

– Так, але чим було забезпечене його лідерство?

– Він був одним із найавторитетніших членів УСДРП. Саме ця партія, попри те, що вона не була тоді найчисельнішою політичною силою, мала найміцніший кадровий склад на початку 1917 року. Українська партія соціалістів-революціонерів стала пізніше відігравати основну роль у революційних подіях – на момент лютневих-березневих подій 1917 року її ще не існувало. Відтак Винниченко. як один із лідерів УСДРП і знаний письменник, став постаттю, якій довірили владу.

– Винниченко двічі якось дуже непомітно й тихо йшов із влади: в січні 1918-го тихо залишив посаду глави уряду, в лютому 1919-го так само полишив посаду глави Директорії УНР. Він зовсім не тримався за владу чи не хотів брати на себе відповідальність у кризових ситуаціях, які в ті моменти виникали? Чи як це пояснити?

– Винниченко сам описав причини, чому він уникав залишатися при владі в січні 1918 року у своєму щоденнику. Цитую запис від 23 січня – тиждень до формальної втрати влади, але реальної ролі він уже не відігравав: «Мій стан нагадує мені стан людини, якій одрізано руки або ноги. Рук уже немає, висять замість них порожні рукави, але почування ще залишилося». Запис за 26 січня: «І знову виникає питання: невже ми, самі того не знаючи, не відчуваючи, виступаємо як контрреволюціонери?». Тобто, він сумнівався: чи виступати проти радянської Росії не буде контрреволюцією. І далі: «А що, як народні комісари мають більше рації, ведучи Росію та Україну з нею до соціальної революції?». Наступний запис у його щоденнику аж за 10 лютого вже з Бердянська. Тобто, він вирушив не до Житомира з усім Генеральним секретаріатом, а виїхав на Південь.

Винниченко через свої сумніви щодо того, хто мав рацію на той момент, просто не міг вирішити: чи залишатися з щойно проголошеною незалежною Українською Народною Республікою, бо це було майже одразу після ухвалення Четвертого універсалу, чи якимось чином висловитися на підтримку радянської Росії. Він не був представником так званих яструбів, якщо казати сучасною мовою, які виступали за збройний опір, а намагався якимось чином знайти шляхи до порозуміння.

– У лютому 1919 року ситуація повторилася?

– А в лютому 1919 року він уже не сам пішов, а радше його «пішли». По-перше, був конфлікт із Симоном Петлюрою, який фактично відігравав основну роль у Директорії. А, по-друге, через те, що він не міг відмовитися від своїх соціалістичних переконань, його примусили піти під тиском представників Антанти – французького командування в Одесі – під час переговорів послів Директорії з Антантою.

Можна ще зацитувати його щоденник, запис від 7 лютого 1919 року: «Однією з перших вимог, вимогою ультимативною, є мій вихід із уряду – це вимога французького командування. Мало того, мене й Чехівського (тодішній глава уряду УНР – ред.) треба вигнати як собак». Він не міг залишатися, інакше це б загрожувало війною на два фронти.

– До речі, в 1918 році Винниченкові було легше домовлятися з більшовиками Раковським і Мануїльським, ніж із гетьманом Скоропадським. Зважаючи на такі сентименти, російські більшовики йому були ближчі, ніж український гетьман?

– У 1918 році Винниченко і будь-хто, хто на той момент перебував в Україні, дуже мало знали про реальну політику та життя в радянській Росії. Не забуваймо, що в лютому 1918 року, після приходу червоногвардійців до Києва і першої хвилі муравйовського терору, представники українських партій, які залишилися в зайнятому червоними Києві, продовжували легальну працю. До речі, Муравйов був не більшовиком, а лівим есером. Ліве крило, на той момент ще організаційно не оформлене, Української партії соціалістів-революціонерів, попри те, що кілька їхніх лідерів загинули під час муравйовського терору, продовжували в Києві легально видавати газету «Боротьба».

По-перше, ілюзії щодо того, що відбувається в радянській Росії, насправді були досить сильними. По-друге, інформація, яка звідти надходила, часто була дуже суперечливою. По-третє, ще не було абсолютної влади більшовиків навіть на підконтрольній їм території.

Станом на 1918 рік був досить помітний плюралізм, хоч і обмежений.

– Даруйте, у 1918 році вже була однопартійна диктатура після того, як улітку більшовики розірвали союз із лівими есерами і був офіційно проголошений червоний терор.

– Так, але при цьому на території України, коли туди приходили червоні війська, місцеві ліві партії не розпускалися. Вони отримували статус радянських партій, їм пропонували співпрацю в радах. Вони мали таку можливість у 1918–1919 роках, під час першого та другого приходу червоних. Політика більшовиків на колишніх національних окраїнах Російської Імперії сильно відрізнялася від політики безпосередньо в радянській Росії.

– А антагонізм до гетьмана?

– Гетьманський режим сприймався як реставрація старої російської імперської влади. Гетьман сприймався, передусім, як російський генерал. Діяльність УСДРП та УПСР стала нелегальною після приходу гетьмана до влади. Спершись на великих землевласників, гетьман відкинув від себе лідерів попереднього етапу української революції.

– Але Винниченко цілком офіційно опонував гетьману, зустрічався з ним як представник опозиції.

– Так, але не як представник опозиції непартійної. Так само Петлюра попервах на легальних засадах працював у Земському союзі. Він діяв як опозиціонер, але не в складі легальної партії, а в складі непартійної організації. Те саме стосувалося й Винниченка. На той момент вони формально діяли не як соціал-демократи.

Фігури історичних постатей в музеї «Становлення української нації» у Києві. Зліва направо: Володимир Винниченко, Михайло Грушевський та Симон Петлюра
Фігури історичних постатей в музеї «Становлення української нації» у Києві. Зліва направо: Володимир Винниченко, Михайло Грушевський та Симон Петлюра

– Петлюра і Винниченко – обидва соціал-демократи, але між ними весь час боротьба. Чим пояснити їхній антагонізм, крім змагання амбіцій?

– Це протистояння загалом було досить тривалим. Винниченко сприймав Петлюру як вискочку, який спочатку мав меншу популярність, ніж Винниченко, але з точки зору Винниченка ставав набагато популярнішим. Винниченко просто йому заздрив, бо він такий блискучий письменник – і не може вести за собою маси, переконувати людей, як це робив Петлюра, який був другорядним публіцистом перед революцією. Це була передусім боротьба амбіцій, але Петлюра також досить критично висловлювався про Винниченка ще до революції.

– Міжособистісна боротьба?

– Спочатку так, а вже у 1919 році це був конфлікт світоглядів. Винниченко залишався на старих позиціях, продовжував бути вірним тим соціал-демократичним ідеалам, баланс між якими та своїми національними переконаннями намагався знайти. А Петлюра намагався діяти відповідно до реальних умов, якими він їх бачив. Прорахунки були численними як у Винниченка, так і в Петлюри.

– Якраз сто років тому була спроба Винниченка порозумітися з більшовиками. Влітку 1920 року він кілька місяців провів у Москві й Харкові. На що він тоді сподівався і чому в нього не склалося з більшовиками?

– Велике питання щодо того чи він насправді сподівався на можливості реальної політичної роботи.

– А чого приїздити, якщо не сподіваєшся на співпрацю?

– Винниченко радше хотів подивитися, наскільки взагалі можливі зміни того режиму, який встановлювався на початку 1920 року. Коли він приїхав, то досить швидко почав тверезіти. Вже у червні Винниченко у Москві мав розмову з Троцьким, який висловлювався дуже відверто щодо того, що можливість створення української Червоної армії виключається абсолютно, на що певною мірою сподівався Винниченко.

Винниченко вже в червні, майже одразу після свого приїзду до радянської Росії, почав сумніватися, чи можливо буде розгорнути роботу Тому до роботи на тих посадах, на які й.ого було призначено, він, фактично, так і не приступив, а вже у серпні вів перемовини з урядом радянської України та більшовиками в Москві щодо дозволу на виїзд.

– Він тоді очолював Українську комуністичну партію, а йому пропонували вступати в партію більшовиків?

– Не зовсім так. Він не очолював УКП, а був лідером закордонної групи УКП до приїзду в Україну. По приїзді йому запропонували – це було умовою для обіймання посади в уряді, бо укапісти були в опозиції – вступити до КП(б)У, він навіть написав заяву про вступ, при тому не обриваючи контактів із лідерами укапістів. Але після повторного виїзду Винниченка на еміграцію закордонна група УКП практично обірвала контакти з УКП в Україні.

З тактичною метою Винниченко був готовий змінити свою партійну приналежність. Ба більше, коли він приїхав до Харкова, то мав досить гострий конфлікт з лідерами укапістів, які намагалися використати його в своєму протистоянні з більшовиками. А він не був готовий на жодне протистояння, тому що мав власні інтереси.

– Чому в еміграції Винниченко тримався якось осторонь? Він непомітний в українських емігрантських міжвоєнних колах.

– Він заявляв, що хоче повністю відмовитися від будь-якої політики і досить послідовно це реалізовував. Хоча, якщо подивитися на публіцистику Винниченка 1920–1930 років, видно, що він усе ж таки повертався до політичних питань, але саме як публіцист, а не як політик. Окрім того, він як письменник мав амбіції видаватися в радянській Україні. Зрозуміло, що його участь у політичній еміграції мала б наслідком заборону на друк його художньої прози в радянській Україні.

– Винниченко довго видавався в радянській Україні?

– До першої половини 1930-х років. Було видано більш ніж двадцятитомне зібрання творів кишенькового формату, почало видаватися академічне зібрання творів. І з другої половини 1920-х років Винниченко отримував досить великі гонорари.

– У спогадах про початок 1941 року німецько-радянської війни декілька разів натикався на згадки, що тоді серед селян ширилися чутки, ніби з приходом німців Україна знову буде незалежною, як у 1918 році, а главою уряду стане Винниченко. Як, на вашу думку, чому саме його згадували, а не гетьмана Скоропадського, що було б логічніше?

– Таких спогадів досить мало, й ми не знаємо, наскільки поширеною була ця думка. Тут можна побачити кілька причин. Насамперед, це сподівання на якісь позитивні зміни, бо Винниченко не сприймався селянами як негативний персонаж. Він був невдалим політиком, але в моменти, коли він був на політичному олімпі, якихось невигідних для селян дій влада не чинила.

Натомість гетьман Скоропадський запам’ятався скасуванням соціалізації землі та її поверненням поміщикам. Серед селян пам’ять про Скоропадського була менш позитивною, а Винниченко уособлював надію на якісь позитивні зміни.

Джерело: www.radiosvoboda.org

Додати коментар


Захисний код
Оновити

us1

Популярні новини


Warning: filesize() [function.filesize]: stat failed for http://i1.ytimg.com/vi/iframe<span/hqdefault.jpg in /var/www/vh-6373/data/www/sz.uz.ua/modules/mod_junewsultra/img/phpthumb.class.php on line 3375
Серед безлічі достойників, закатованих більшовицькою владою, до нас повертається й Марко Федорович Грушевський — педагог, богослов...
Вівісекції, тобто експериментальні операції над живими істотами, в СССР проводилися не лише на тваринах, а й на людях. В якості «...
Порівнявши себе з пророком, очільник РПЦ патріарх Кирило закликав паству не вірити власним очам і вухам, якщо до них долітає інфор...
Усі новини...

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS