Московсько-польська війна почалась у 1609 році, коли у пошуку захисту від самозванця, відомого як Лжедмитрій II, цар Василь IV Шуйський уклав зі Швецією т. зв. Виборзький трактат, за яким в обмін на фортецю Корела з волостю (нині у Ленінградській області РФ) отимавав 5-тисячний корпус найманців під командуванням Якоба Делагарді. Король Сигізмунд III Ваза, що не втрачав надії повернути шведський престол, сприйняв це як загрозу і восени рушив на Смоленськ.
Незважаючи на те, що на бік польського короля перейшла Чернігівщина і Сіверщина, звідки прибуло кількадесят тисяч козаків, облога Смоленська затягнулась, і на початку літа 1610 року Шуйський вислав для його деблокування 35-тисячну армію на чолі з братом Дмитрієм. Заздалегідь попереджений, Сигізмунд III відправив проти неї військо під командою польного гетьмана коронного Станіслава Жолкевського, який 4 липня (27 червня за ст. ст.) під Клушино (нині Смоленська область, РФ) з мінімальними втратами вщент розгромив супротивника.
Здебільшого розбігшись, частково перейшовши на польський бік (включно із рештками шведського загону Делагарді) і втративши 8 тисяч полеглими, царська армія перестала існувати.
Коли звістка про поразку під Клушино дійшла Москви, частина знаті підняла бунт, поспіхом скликала Земський собор, на який зсмусила прибути запеклого прихильника Василя IV патріарха Гермогена, і 27 (17) липня усунула Шуйського з престолу. Через два дні його силоміць постригли у ченці і заточили у Чудівському монастирі Кремля.
Остерігаючись Лжедмитрія II, популярного серед простолюду та «низьких по честі» дворян, й можливого погрому Москви його військом, боярський уряд на чолі з князем Федором Мстиславським, що перебрав на себе тимчасову владу, вирішив за краще визнати зверхність поляків, що вже стояли за кілька верст від міста. 27 серпня він уклав з гетьманом Жолкевським угоду, якою закликав на царство 15-літнього сина Сигізмунда III. Для підтримки правопорядку до прибуття з Варшави королевича Владислава 21 (10) вересня 1610 року в Москву увійшло чотири полки під загальною командою референдарія литовського Олександра Корвіна Госевського.
13 (3) червня 1611 року капітулював виснажений майже дволітньою облогою гарнізон Смоленська. Після 70 років місто повернулось до складу Великого князівства Литовського.
Проте, польсько-литовсько-московська унія так і не відбулась — королевич Владислав до Москви, де вже карбувалась срібна монета з його зображенням, не прибув, відмовляючись перейти у православ’я.
Тим часом Московським царством стали ширитись грамоти патріарха Гермогена із закликом піднятись «за святу справу, за православну віру». Перший антипольський виступ 1611 року вдалось придушити, але Друге народне ополчення влітку 1612 року облягло Москву, і 5 листопада виморений голодом польсько-литовський гарнізон капітулював.
Через чотири місяці Земський собор обрав царем вихідця з боярського роду Романових 16-літнього Михайла Федоровича, який по батьківській лінії доводився двоюрідним племінником Федору Іоановичу, останньому царю з московської гілки Рюриковичів.
Лише навесні 1617 року королевич Владислав розпочав похід на Москву. З’єднавшись під Смоленськом з армією великого гетьмана литовського Яна Кароля Ходкевича, він без бою зайняв Дорогобуж, у жовтні практично без опору — Вязьму. За ними впали Мещовськ, Козельськ, Серпейськ та Рославль, і в кінці грудня більша частина польсько-литовського війська зупинилась на підступах до Москви в районі Можайська. У червні наступного року Владислава підтримало Військо Запорозьке, яке на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним зайняло міста Лівни (нині — Орловська область РФ) та Єлець (нині — Липецька область РФ) і 2 жовтня (22 вересня) з’єдналось з польсько-литовською армією під стінами Москви.
У ніч проти 21 (11) жовтня 1618 року Ходкевич розпочав штурм Москви. Однак Тверські ворота взяти не вдалось, прорив Арбатських зупинив загін німецьких найманців, а міські фортечні стіни виявились занадто високими для штурмових драбин. З незрозумілих причин гетьман коронний не ввів у бій ні шість козацьких полків Сагайдачного, частина яких лише завдала відволікаючого удару, ні залишені в резерві польські гусарські хоругви.
Не маючи достатньо сил для продовження повноцінної облоги, Владислав відправив до Москви свого секретаря Яна Грідича з пропозицією укласти перемир’я. Перший з «посольських з’їздів» відбувся 31 (21) жовтня там же, біля Арбатських воріт, на березі ріки Пресня. З королівського боку делегацію очолював канцлер великий литовський Лев Сапега, з царського — воєвода Федір Шеремєтєв, ще не так давно — учасник Семибоярщини і прихильник Владислава на московському царстві. Три зустрічі пройшли безрезультатно: поляки докоряли боярам зрадою Владиславу, якого самі ж «закликали на царство», наполягали на праві залишити за собою всі захоплені міста і фортеці, вимагали передати Псков з навколишніми землями і пропонували «вічний мир», москвичі вели мову про тривале перемир’я і були готові поступитись лише Смоленськом з околицями.
Попередню угоду уклали 29 (19) листопада, після чого зустрічались ще тричі, востаннє — 11 (1) грудня 1618 року в селі Деуліно біля Сергієвого Посаду, що по дорозі на Углич.
Згідно договору, який набував чинність 4 січня 1619 року (25 грудня 1618 року), між двома державами укладалось перемир’я тривалістю 14,5 років, Москва поступалась Черніговом, Смоленською і Новгород-Сіверською землями разом з жителями і майном (переселитись дозволялось лише дворянам, купцям і православному духовенству), натомість до 25 (15) лютого польсько-литовські і українські війська мали бути виведені з Козельска, Вязьми, Мещовська і Мосальска. Владислав Ваза зберіг право і надалі іменуватись царем московським, у той час як Михайло Романов втратив титули великого князя лівонського, смоленського і чернігівського.
В рамках обумовленого Деулінським договором обміну полоненими, 11 (1) червня 1619 року у Вязьмі московській делегації було передано митрополита Філарета, царевого батька, який свого часу служив при дворі самозванця «Дмитрія Івановича» патріархом всієї Русі і після арешту присягнув на вірність Сигізмунду III та його синові Владиславу. 24 (14) червня він був урочисто прийнятий у Москві своїм сином, за ініціативою якого вже через десять днів Єрусалимським патріархом Феофаном III був поставлений патріархом Московським і всієї Русі.
Що було потім
Деулінське перемир’я було порушене Москвою за рік до його завершення.
У розпал Тридцятилітньої війни, в ході якої дві тривалі й успішні кампанії проти Польщі провела Швеція, саме помер польський король Сигизмунд III Ваза, і царю Михайлу Федоровичу видалось, що настав слушний момент для реваншу. Проте у дволітній війні, що почалась у червні 1632 року, йому вдалось повернути лише одне місто — Серпейськ (нині Калузької області РФ) з повітом, колишній Чернігівський уділ у верхів’ях Оки, зазнавши розгрому під Смоленськом.
Небезпека нової війни зі Швецією і невдача у протистоянні з Османською імперією на Поділлі завадили Речі Посполитій розвинути успіх, і укладений 14 (4) червня 1634 року Поляновський мир у більшій своїй частині підтвердив положення Деулінського договору. Утім, Владислав Ваза, на той час уже король польський, відмовився від претензій на московський престол і царську титулатуру, задовільнившись компенсацією у розмірі 20 тисяч рублів сріблом.
Джерело:jnsm.com.ua
