Віктор Бедь,
голова Всеукраїнського товариства борців за незалежність України,
учасник українських національно-визвольних змагань кінця 1980-х – початку 1990-х рр.,
народний депутат України першого скликання
Історична подія і втрачені можливості
29–30 квітня 1990 року в Будинку кіно в Києві відбувся з’їзд Української Гельсінської Спілки (УГС), що став знаковою подією в історії українського національно-демократичного руху. Саме тоді було ухвалено рішення про розпуск УГС і створення на її основі першої в новітній історії офіційно зареєстрованої політичної партії на платформі незалежності — Української Республіканської Партії (УРП).
У роботі з’їзду взяли участь близько 500 делегатів з усіх регіонів України. Серед промовців — провідні діячі руху опору та демократичного дисидентства: Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Богдан і Михайло Горині, Степан Хмара, Оксана Мешко, Павло Дорожинський, Олесь Шевченко та інші. Було ухвалено програму й тимчасовий статут партії, обрано керівництво, офіційно проголошено створення УРП та закладено організаційні основи її діяльності. Головою партії обрано Левка Лук’яненка, заступниками — Степана Хмару та Григорія Гребенюка.
УРП постала з чіткою національною ідеєю: домогтися виходу Української РСР зі складу СРСР та відновлення незалежної Української держави, знищеної московською комуністично-більшовицькою агресією 1921 року. Це була перша політична партія, яка, поряд з радикальним крилом Народного Руху України, відкрито поставила питання незалежності України у публічному просторі.
Одночасно з проголошенням створення УРП, було оголошено про офіційний розпуск Української Гельсінської Спілки (07.07.1988 – 30.04.1990), яка символізувала мирний спротив тоталітарному комуністично-радянському режиму. Таким чином, боротьба за права людини й незалежність України перейшла на новий політичний рівень.
Водночас з’їзд супроводжувався і публічною критикою: зокрема В’ячеслав Чорновіл, хоч і не увійшов до новоствореної партії, застеріг від авторитарних норм у запропонованому статуті та закликав до демократичності у внутрішньопартійній структурі. Його позиція започаткувала важливу дискусію щодо шляхів розвитку українського національно-демократичного руху.
Паралельно з проривом — історична втрата шансу на об’єднання
Попри успішний прорив у легалізації української опозиційної політичної сили, уже в ті роки проявилася серйозна стратегічна помилка. У вирішальний момент початку 1990-х років так і не було створено єдиної, цілісної національно-патріотичної опозиційної сили, спроможної усунути промосковську комуністичну номенклатуру від влади.
УРП, як і заснована згодом Демократична партія України (28 грудня 1990 року), утворені на основі середовища Народного Руху України, не змогли об’єднати всі патріотичні сили. Внутрішнє партійне розмежування, а згодом — боротьба за вплив у Русі між партійними та позапартійними групами, призвели до ослаблення єдності українського демократичного табору.
Компартія та КДБ, скориставшись цією роз’єднаністю, зберегли контроль над основними інституціями держави після проголошення незалежності 24 серпня 1991 року. Українські патріотичні сили виявилися розпорошеними, розділеними, ослабленими, а УРП і ДемПУ втратили дієву політичну суб’єктність.
Наслідки: корупція, криза і війна
Відсутність єдиного державницького центру на основі української національної ідеї призвела до тяжких наслідків:
– формування корумпованої політичної системи в управлінні державою;
– провал у деокупації влади від комуністичних та проросійських кадрів;
– інфільтрація проросійських елементів у владу, економіку та силові структури;
– і, як наслідок, — початок російсько-української війни 2014 року, яка триває й у 2025 році.
Підсумок
35-та річниця створення УРП — це не лише час пам’яті та пошани до борців за Незалежність, але й момент осмислення гірких уроків.
Принципова позиція автора цієї статті незмінна: ще на початку 1990-х слід було сформувати єдиний український державницький політичний центр з опорою на ідеологію національної незалежності – української національної ідеї. Його відсутність поетапно дозволила реванш посткомуністичних, проросійських, антиукраїнських сил, що поставило під загрозу саме існування Української держави.
Використані та рекомендовані джерела
Інформатор-18 (74). – 1990. – 3 травня. – Українська незалежна видавничо-інформаційна спілка.
Лук’яненко Л. Г. Шлях до відродження. – Київ: Смолоскип, 1991.
Горинь М. Не тільки про себе. Хроніка громадського життя (1987–1997). – Львів: Каменяр, 2005.
Чорновіл В. Твори. У десяти томах. Т. 9: Статті, виступи, інтерв’ю. 1989–1990 / Упоряд. М. В. Іванчук. – Київ: Смолоскип, 2005.
Україна на зламі епох. 1985–1991 / Упоряд. В. В’ятрович. – Київ: Центр досліджень визвольного руху, 2011.
Скуратівський В. Народний Рух України: між історією і сьогоденням. – Київ: Основи, 2004.
Бедь В. В. Політико-правові аспекти національного державотворення України (1990–2000 рр.). – Ужгород: Карпатський університет імені Августина Волошина, 2008.
Закон України «Про політичні партії в Україні». – Прийнятий 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №23. – Ст. 118.
Архіви Української Гельсінської Спілки, Української Республіканської Партії та Народного Руху України (електронні фонди, прес-релізи, виступи делегатів з’їзду).
