В українському дискурсі активно звучить теза, що ключові держави ЄС, мовляв, пропонують Україні “символічне”, тобто “не справжнє” членство. З цього роблять висновок, що нас, мовляв, не готові бачити справжнім членом ЄС. Все це грунтується на публікації Financial Times (про зміст франко-німецького non-paper).
Але перечитайте статтю у FT.
Де там написано про те, що Україні у принципі пропонують символічне членство замість реального? Ніде.
Там написано, шо Німеччина і Франція пропонують надати Україні деякі символічні вигоди членства ще до членства. Так, тільки символічні, без бюджету ЄС і, зрозуміло, без голосу у інституціях. Але на етапі ще до вступу!
Натомість знову активно розганяється не новий наратив “Європа нас не чекає” і тому подібне…
Звісно, наш шлях у ЄС буде непростий. Сподіваюсь, після угорської історії всі мали би зрозуміти, що ключові політичні рішення – це повноваження країн-членів, а не “брюссельської бюрократії”, тому нам треба комунікувати з країнами-членами, а не тільки з лідерами брюссельських інституцій. І не лише на рівні лідерів, а на рівні урядів, міністерств, експертів тощо.
Головний аргумент, який найбільше залежить від нас – це внутрішні реформи.
Особливу вагу має все що стосується засадничих для ЄС питань, тобто так званих Fundamentals, куди входить все, що стосується боротьби з корупцією.
Чому це так важливо? Та тому, що будь-якого Мерца чи Макрона дуже легко атакувати опозиції з тезою “він пропонує швидко прийняти у ЄС Україну, у якій процвітає корупція, а отже є ризик розкрадання коштів ЄС, тобто наших з вами коштів”.
Тому це не “технічні” вимоги, які, мовляв, придумує для України брюссельска бюрократія.
Це дуже політично важливі питання.
І це – про довіру до країни.
Або країна демонструє серйозність і справжність своїх декларацій про прагнення членства, або вдається до гасел і шантажу у стилі “ах ви нас не хочете? то й ми не будемо”.
В’їхати у ЄС лише на аргументі “ми за вас воюємо” – не вийде.
Це вагомий аргумент, але його потрібно підкріпити виконанням “домашнього завдання”.
Натомість ми знову чуємо запитання на кшталт “дайте чіткий перелік, що треба виконати для вступу” – хоча цей перелік вже не лише відомий, але й офіційно затверджений Кабінетом міністрів України. Адже вже є Національна програма адаптації законодавства, і є дорожні карти по кластеру Fundamentals – це затверджені урядом документи, де всі завдання України прописані дуже детально. Ці документи є результатом так званого скринінгу, коли український уряд і Єврокомісія детально аналізували, де саме українське законодавство не відповідає праву ЄС за всіма розділами переговорів.
Відповідно до цих офіційних урядових документів, для вступу у ЄС потрібно ухвалити від 400 до 800 законів (кількість залежить від того, як оформляти комплексні зміни – чи “пакетним” рішенням, чи окремими законами), а також порядка двох тисяч підзаконних актів на кшталт постанов Кабміну, наказів міністерств, організаційних рішень тощо).
Це – величезний обсяг.
Для розуміння: загальний річний темп ухвалення законів (без ратифікацій міжнародних договорів) Верховною радою – 200 – 400 на рік. Це – стосовно всіх питань, а не лише вступу до ЄС, адже є війна та інші державні справи. І перехід до активного схвалення європейських законів – не прибирає потребу ухвалювати також пропозиції щодо поточних питань.
Тому замість того, щоб вимагати “дайте нам дату членства, бо ми за вас воюємо” – краще було би продемонструвати відчутний прогрес реформ, і досягти відповідності праву ЄС уже зараз хоча би за якимись з переговорних розділів. Але ж цього нема, достатньо глянути на останній Звіт ЄС про розширення.
Або на Ukraine Facility. Скільки ми там грошей недобираємо через затримки з виконанням погоджених умов, які і без цього інструмента є зобов’язаннями України?
І на цьому фоні ми хочемо визначених дат вступу України до ЄС?
Я розумію логіку, чому Київ про це просить.
Але без аргументу про відповідність праву ЄС це – слабка позиція.
А тими темпами, які ми демонструємо зараз, до кінця 2027 виконати все наше домашнє завдання – нереально.
Так, якщо напрягтися і політично мобілізуватися – то теоретично ця мета може виявитися можливою. Але щось не дуже видно, що це “напрягтися” і “мобілізуватися” реально відбувається. А якщо це доповнюється запитаннями на кшталт “нас же там не хочуть, то чого ми будемо щось робити” – то взагалі постає питання про те, чи дійсно є політична воля до ухвалення змін, і чи є вступ до ЄС нашим політичним вибором.
Так, не треба ідеалізувати європейських партнерів.
Так, нам можна і треба багато чого вимагати.
Але стосовно вступу у ЄС ми маємо діяти серйозно, якщо хочемо, щоб нас сприймали серйозно. А наразі нам досі дуже “аукається” історія липня минулого року про стрімке голосування ВРУ і підпис Президента під законом про послаблення незалежності антикорупційних органів. Та історія дуже сильно вдарила саме по довірі європейців до щирості реформістських зусиль української влади.
Як відомо, довіру важко отримати, але дуже легко втратити.
А потім знову завоювати – ще важче. Саме це маємо зараз.
У таких умовах те, що європейські партнери навіть готові надати Україні певні символічні права члена ще до нашого вступу в ЄС – це вже досягнення. Бо йдеться про переваги, надані авансом. Дійсно, переважно з геополітичних, безпекових і моральних міркувань, і загалом через симпатію до воюючої України.
Але справжнє членство у ЄС буде тільки тоді, коли ми по-справжньому виконаємо критерії. Тобто виконаємо наше домашнє завдання. Про зміст якого Києву вже зараз добре відомо.
Початково опубліковано у Facebook, змінена версія опублікована за погодженням з автором.
Джерело:eurointegration
