Два роки тому Верховна Рада ухвалила справді історичне рішення – унормувала законодавство у сфері трансплантології органів. Зокрема, депутати створили умови для фінансування державою забору та пересадки анатомічних матеріалів від донорів, надали українцям можливість за життя давати згоду на посмертне донорство, усунули законодавчі колізії у сфері трансплантології, які існували на той момент, і врегулювали окремі складові забезпечення надання медичної допомоги методом трансплантації.
Наскільки законодавчі новації покращили ситуацію з трансплантологією в Україні, яка до 2019 року, на думку медиків, переживала період стагнації, та скільки життів вдалося врятувати за цей час? Про це OBOZREVATEL поцікавився у відомого в Україні та за її межами науковця, хірурга та трансплантолога, академіка Національної академії медичних наук, ректора Запорізької медичної академії післядипломної освіти, професора, доктора медичних наук Олександра Никоненка.
– В Україні вже 2 роки діє оновлене законодавство у сфері трансплантології. Наскільки це взагалі вплинуло на ситуацію? Які ключові зміни, що дали поштовх розвитку трансплантології в Україні, ви можете зауважити?
– За 2 роки насправді дуже багато зроблено. Проведено понад 200 трансплантацій. З’явилися нові центри трансплантації органів. Якщо до 2019 року їх в Україні було 6, то зараз уже 20. Ми як академія післядипломної освіти готуємо трансплантологів. У нас наразі закінчують навчання 12 хірургів із різних регіонів України, які проходять 5-місячний цикл навчання. На жаль, пандемія внесла свої корективи, і навчання переважно проходить онлайн. Але ми викликаємо цих хірургів, вони приїжджають та беруть участь в операціях, які ми проводимо. Досить активно вони працюють над теоретичною частиною: пишуть реферати, беруть участь в онлайн-дискусіях.
До цього ми підготували 12 чи 16 трансплантологів, які вже приступили до роботи.
Сьогодні Україна ще, звичайно, далека від того, щоб ми вийшли на необхідний рівень трансплантації, але за минулий рік, як я вже згадував, зроблено 230 трансплантацій. Це значне збільшення порівняно з попередніми роками.
– А скільки проводилося операцій із трансплантації органів до унормування законодавства у цій сфері?
– Чесно вам скажу: в останні роки це були поодинокі операції.
– Люди помирали, так і не дочекавшись порятунку?
– Так.
За останній рік проведено понад 20 трансплантацій серця, десятки трансплантацій печінки, нирок. Тому та нова програма та той пілотний проєкт, які повноцінно фінансують – а це вкрай важливо! – дали такий прогрес у розвитку трансплантації в Україні.
– Але прогрес недостатній, враховуючи, що кількість людей, які потребують донорських органів, оцінюється у 5 тисяч осіб. Звідки, до речі, взялася ця цифра?
– Це приблизні оцінки, що базуються на показниках тих країн, де операції з трансплантації давно поставлені на потік і є стандартним методом лікування, а не чимось оригінальним чи унікальним. Я думаю, найближчим часом ми, безумовно, цього рівня не досягнемо. Але сьогодні вже здійснюється повноцінне фінансування трансплантології. І, що особливо важливо – фінансується донорський етап, ті центри, де здійснюється забір органів. Вони одержують додаткові матеріальні стимули, які перекривають їхні витрати.
Раніше спілкування між центрами трансплантації та донорськими центрами важко було назвати цивілізованим. Наразі цю проблему вдалося зняти. Центри трансплантації отримали можливість укладати договори з тими лікарнями, де можлива поява потенційного донора для трансплантації. І це дуже позитивно вплинуло на розвиток трансплантації в нашій країні.
У нас залишаються певні складнощі спілкування з родичами загиблого донора. Для їх вирішення на базах забору органів сьогодні впроваджено посади трансплант-координаторів, що має надзвичайне значення. До речі, навчання трансплант-координатори з усієї України проходили в Запорізькій медичній академії, до навчальної програми входила, зокрема, робота з психологом. Протягом тижня вони працювали з психологом для того, щоб навчитися правильно проводити розмову з родичами, щоб не посилювати трагічну ситуацію, що виникла внаслідок загибелі близької людини. Це також один із основних моментів.
Поки що ми не виходимо на потрібну кількість трансплантацій, зокрема, і тому, що українці досі не повністю готові до того, щоб робити такий шляхетний вчинок – ставати донорами. Тому одне з ключових завдань, яке стоїть, у тому числі, і перед засобами масової інформації – постійно інформувати суспільство про позитивні моменти трансплантації, про те, що це дійсно рятує життя людей, про вдячність тим родичам, які пішли на такий шляхетний вчинок і дали згоду на забір органів… Усе це має значення.
– Наразі нерідко виникають ситуації, коли навіть ті родичі, які дали таку згоду – просять не розголошувати інформацію про своє рішення. Чому, на вашу думку?
– Зараз це відбувається рідше – але дійсно буває. Думаю, основна причина у тому, що вони не завжди бачать підтримку та розуміння з боку своїх знайомих, з боку свого оточення. Траплялися ситуації, коли люди, які погодилися на посмертний забір органів, стикалися із засудженням за цей вчинок. Тому я й кажу, що наше суспільство загалом поки що не готове до такого благородства. І наше спільне завдання – змінити цю ситуацію. Адже це одна з основних проблем, яка вже не стільки медична, скільки соціальна, філософська, психологічна. Ми разом маємо її вирішити. Наразі народ надто сконцентрований на інших проблемах, тому будь-яка додаткова тривожна інформація викликає різко негативну реакцію. Це треба також враховувати.
– Але ж це не єдина причина – страх осуду, так? Що ще заважає людям справді рятувати життя таким чином?
– Тут є ще момент недовіри до нашої медицини.
– Маєте на увазі страхи, що вкоренилися в суспільстві, що разом з розвитком трансплантології може з’явитися і торгівля органами?
– Ну, міфи про торгівлю органами вже відпали, дякувати богу. Тому що ці страхи найбільше підігрівали, а часом і породжували, засоби масової інформації. Зараз, на щастя, ці дурні статті про якихось “чорних трансплантологів” і про щось таке припинилися.
В Україні немає жодної торгівлі органами. І не може бути. У нашій країні це неможливо. Вже хоча б тому, що інформація про будь-яку трансплантацію відразу стає публічною. В одній такій операції задіяно щонайменше 20 лікарів, часто – більше. Плюс – процес забору органів, у якому задіяно також багато людей. Про пацієнта, що лежить у донорському центрі, знають практично всі лікарі. Тому про жодну “торгівлю” не йдеться взагалі.
Страх осуду, недовіра до вітчизняної медицини – це, мабуть, основні бар’єри, що заважають людям ухвалювати рішення про донорство. До того ж, не слід забувати, що ми всі зараз живемо в дуже напружений час. У нашій державі сьогодні є безліч проблем, які накладають відбиток на життя кожного громадянина без винятку. І це теж впливає на ухвалення рішення.
– Серед новацій законодавчих змін 2019 року – надання можливості кожній людині за життя дати дозвіл на донорство власних органів після смерті. У грудні 2021 року законодавці створили передумови для створення такої можливості у застосунку Дія – що, як вони запевняють, спростить надання такої згоди для українців. Зокрема, їм не доведеться нікуди ходити, щоб підписати паперову заяву. Чи це вплине на кількість охочих стати донорами посмертно?
– А зараз дати згоду на посмертне донорство також не становить жодної проблеми. Достатньо просто повідомити про таке бажання свого сімейного лікаря. Він передасть цю інформацію до найближчого центру трансплантології, а трансплант-координатор центру вже передасть її до Києва. І не треба нікуди спеціально ходити.
– В одному з інтерв’ю раніше ви говорили, що операції з пересадки органів за кордоном, куди раніше відправляли українців, які потребували трансплантації, стартували від 70 тисяч доларів і вище.
– Це справді так. Тій самій Білорусі, куди раніше часто відправляли пацієнтів з України, держава переплачувала приблизно втричі порівняно з собівартістю таких операцій. Якщо ж українці їхали до Німеччини – переплата була ще більшою. Фактично, наша держава фінансувала розвиток трансплантації в інших країнах.
Але зараз в Україні пацієнт взагалі не платить за трансплантацію. Наразі ми маємо повне фінансування трансплантології державою.
– Ольга Богомолець якось сказала, що в тій самій Білорусі ледь не кожна райлікарня здатна проводити операції з трансплантації нирок.
– Ну, це навряд чи. У Білорусі є кілька центрів, які виконують трансплантацію. Це далеко не кожна лікарня. Інша справа, що в кожній білоруській лікарні, де є реанімація, створені умови та надані дозволи на забір органів. Це дійсно так.
– У нас із цим поки не так добре, правда? Чого не вистачає?
– Необхідні певні умови, певна апаратура. Повинні бути підготовлені лікарі, які кваліфіковано проводять діагностику смерті мозку. Для її проведення потрібне особливе обладнання, яке мають далеко не всі реанімаційні відділення.
– Напевно, оснащення реанімацій цим обладнанням коштуватиме дуже дорого?
– Насправді, не так і дорого. У будь-якому разі його закупівля – це вже не питання до державних органів. Це питання має вирішувати місцева влада.
Джерело: healthnews.obozrevatel.com
