Володимир Іванович Вернадський народився 12 березня (28 лютого за ст. ст.) 1863 року у Санкт-Петербурзі. Його батько, Іван Васильович (1821-1884), походив з козацько-старшинського роду, після захисту магістерської, а потім докторської дисертації викладав у Київському та Московському університетах, а з 1856 року -в Олександрівському ліцеї та Технологічному інституті Санкт-Петербурга. Мати Володимира Вернадського, Ганна Петрівна (1837-1898), походила з козацько-старшинського роду Константиновичів.
З 1863 року родина Вернадських проживала у Харкові, де у 1873 році Володимир вступив до Харківської класичної гімназії, через три роки, після повернення родини до Санкт-Петербурга, продовжив навчання у Першій класичній гімназії, у 1881-85 роках здобував вищу освіту на природничому відділенні фізико-математичного факультету університету, де його вчителями були визначні вчені — геолог та ґрунтознавець В. Докучаєв, хімік Д. Менделєєв, ботанік А. Бекетов.
Після закінчення навчання Вернадський працював зберігачем Мінералогічного кабінету Санкт-Петербурзького університету, з 1890 року — приват-доцентом кафедри кристалографії та мінералогії Московського університету. Багато часу проводив в експедиціях: з 1890 року у ґрунтознавчих дослідженнях на Полтавщині, пізніше, звернувши увагу на вивчення радіоактивних мінералів, — у численних поїздках на Урал, Кавказ, до Забайкалля, до Ферганської долини. У 1898 році, після захисту докторської дисертації, він посів посаду професора мінералогії Московського університету, де викладав до 1911 року, коли на знак солідарності із професорами, що були звільнені з політичних міркувань, подав у відставку.
Вернадський не стояв осторонь громадської та політичної діяльності — у 1904 році брав участь у Земському з’їзді, на якому звучали вимоги введення конституції та виборів Державної Думи, у наступному був серед засновників Конституційно-демократичної партії (кадетів) і входив до її центрального комітету (до травня 1918 року, коли вийшов з партії). Після Лютневої революції працював у кількох комісіях Тимчасового уряду, з серпня 1917 року займав посаду товариша (заступника) міністра освіти.
Наприкінці листопада 1917 року, рятуючись від більшовиків, Вернадський виїхав до Полтави, де проживали його родичі, зокрема триюрідний брат письменник Володимир Короленко. Попри своє українське походження, він усвідомлював себе “русским человеком”, зі складними перипетіями українського національного відродження не був обізнаний, українських діячів практично не знав. Курс на самостійність України, взятий Українською Центральною Радою, Вернадський не сприйняв — намагання запровадити діловодство українською визначав як примусову українізацію, вважаючи українську мову “язичієм”.
Вернадський послідовно виступав і проти самостійної національної освіти, гальмуючи, зокрема, розгортання роботи Українського державного університету у 1918 році та розбудову української національної школи, проте у липні на запрошення міністра освіти уряду Української Держави Миколи Василенка взяв активну участь у роботі Комісії з вироблення законопроекту про заснування Української академії наук (УАН) у Києві. Організація її роботи стала найбільшим науково-організаційним й громадським звершенням Вернадського у революційні роки. Під тиском українських діячів УАН саме як національна академія (а не регіональний відділ Петербурзької АН, як на початку вважав Вернадський) була створена 14 листопада 1918 року наказом гетьмана України Павла Скоропадського.
Володимир Вернадський був серед перших дванадцяти академіків на першому Спільному засіданні УАН і був обраний її президентом (головою). На цій посаді він працював до грудня 1919 року, коли після чергового захоплення Києва більшовиками подав у відставку.
Наступного року Вернадський був ректором Таврійського університету у Сімферополі, де в той час працював і його син історик Георгій Вернадський, але, на відміну від нього, після захоплення Криму більшовиками відмовився емігрувати разом з армією генерала Врангеля. Повернувшись до Петрограда, він був серед організаторів експедиції на пошуки Тунгуського метеориту, у 1922 році заснував та очолив Радієвий інститут (діяв до 1939 року), у 1929-у — Біохімічну лабораторію (зараз — Інститут геохімії й аналітичної хімії імені В.І.Вернадського РАН). Разом з Академією наук СРСР у 1934 році переїхав до Москви.
В кінці 1930-х років Вернадський консультував атомний проект з питань використання урану. Під час війни він був евакуйований до Казахстану, де на відзначення його 80-річчя за довголітню видатну роботу був відзначений Сталінською премією. 25 грудня 1944 року, вже після повернення до Москви, у нього стався інсульт, і 6 січня 1945 року Володимир Вернадський помер на 82-му році життя. Похований на Новодівочовому кладовищі.
Володимир Вернадський був організатором багатьох наукових напрямів: (генетичної мінералогії, геохімії, біогеохімії, геохімічної еволюції, геохімії ландшафтів, радіології, гідрогеології, наукознавства, вчення про живу речовину), основоположником теорій біосфери й ноосфери, збагатив науку ідеями про роль живих організмів у геохімічних процесах, висунув ряд наукових положень важливого практичного значення. Як автор 473 наукових праць, і кількох книг, найвідомішою з яких є “Біосфера”, видана у 1926 році, Вернадський був обраний членом різних товариств і академій, що підтверджує широту його наукових інтересів і суспільне визнання його заслуг.
В Україні його ім’я носить Інститут загальної та неорганічної хімії НАНУ, Таврійський національний університет, арктична станція і найвища нагорода Національної Академії наук України, яку з 2003 року “за видатні досягнення в галузі природничих, технічних і соціо-гуманітарних наук, наукові праці, відкриття та винаходи, що мають важливе наукове і практичне значення і утверджують авторитет української науки” вручають до дня народження академіка Володимира Івановича Вернадського.
Джерело:www.jnsm.com.ua
