Василь Стус — відомий український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Він, як інші українські дисиденти, став символом епохи та боротьби за права української інтелігенції у СРСР періоду 1960-хх – 80-хх. Половина життя Стуса пройшла на Донеччині. Східний варіант розповідає про п’ять фактів життя поета, пов’язаних із Донецькою областю.
Факт 1. Закінчив школу у Донецьку з медаллю
Народився Василь Стус у 1938 році у Вінницькій області. Але вже за кілька років після народження потрапив на схід України.
Батьки, не бажаючи зазнавати насильницької колективізації, переїхали до індустріального регіону, до міста Сталіно (Донецьк). Там батько майбутнього поета влаштується на хімічний завод, а через рік сюди переїхав і Василь із сестрами та братом.
Донбас кінця 1930-х, початку 1940-х — це край важкої праці. Причому працювати на виробництвах чи видобутку вугілля доводилося не лише дорослим, а й дітям. Діти збирали та тягали тачками з териконів вугілля для обігріву. Пройшов таку школу життя і Василь Стус.
У той самий час маленький Василь рано пішов у перший клас. Уже у шість років ходив до школи з однією зі своїх старших сестер Марією.
«Утікав з хати босоніж, бо мама ховала його взуття, аби нікуди, поки була зайнята на полі, не потикався. Повсюдно, і до школи також, за мною ходив. Вчителька дозволяла йому бути присутнім на уроках», — згадує його сестра Марія Стус у своєму інтерв’ю про брата виданню «Високий замок».
Через 10 років, 1954 року, Василь Стус закінчив школу № 265 міста Сталіно зі срібною медаллю.
Після цього без іспитів вступив на історико-філологічний факультет місцевого педагогічного інституту (нині Донецький національний університет імені Василя Стуса).
П’ять років наполегливого навчання увінчалися червоним дипломом.
Факт 2. Розмовляв у Донецькому університеті виключно українською
За спогадами сестри, Василь, ставши студентом, привернув увагу тим, що на заняттях відповідав виключно українською мовою. Багато читав, вільний час проводив у бібліотеці.
Сам вивчив латину, добре знав німецьку мову. Це дозволило йому не лише читати в оригіналі Ніцше, Гейне, Гете та Рільке, а й здійснити перші переклади їхніх творів українською.
Деякі викладачі стали давати йому твори раннього Павла Тичини, Максима Рильського та заборонених авторів «розстріляного відродження». Мабуть, це і вплинуло на його світогляд і визначило подальшу долю.
У той час помітив талановитого юнака викладач зарубіжної літератури Тимофій Духовний, який мав великий авторитет серед студентів. Він дав Стусу можливість користуватися власною бібліотекою, де були замовчувані на той час корифеї української літератури: М. Семенко, М. Зеров, В. Свідзинський, О. Любченко, М. Хвильовий, В. Підмогильний та багато інших.
Ще під час навчання, за порадою вищезгаданого Т. Духовного, Василь підготував добірку своїх юнацьких віршів, надіславши її до «Літературної газети» (зараз — «Літературна Україна»).
Факт 3. Повернувся на Донбас, щоб працювати у школі учителем української
У 1959 році Василь Стус закінчив університет та поїхав за розподілом у Кіровоградську область. Звідти його призвали до армії.
Після армії, у грудні 1961 року, Стус повернувся до Донецької області та став викладачем української мови та літератури у середній школі №23 у Горлівці.
У той період радянська влада вважала українську мову другорядною та різними способами витісняла її зі шкільної програми. Часто батьки школярів воліли звільняти своїх дітей від вивчення української.
Проте Василь Стус завжди намагався зробити свої уроки цікавими, використовуючи те, що у сучасному світі називають «сторітелінгом»: він розповідав дітям історії з українського минулого та читав власні поезії.
Так учні принаймні постійно чули від нього українську мову і не втрачали до неї інтересу.
Своє майбутнє Василь Стус пов’язував із літературою. І коли у Горлівці йому було запропоновано вступити до партії з перспективою стати директором школи, він відмовився. Свій творчий шлях продовжив на посаді літературного редактора в газеті «Соціалістичний Донбас».
Факт 4. Випускав газету на Донбасі українською
З березня до жовтня 1963 року Василь Стус працював літературним редактором газети «Соціалістичний Донбас». Зокрема, в україномовній частині редакції газети.
З квітня 1963 до квітня 1965 року за редакцією Стуса вийшло 509 номерів україномовної версії «Соціалістичного Донбасу».
Газета виходила тиражем у кілька десятків тисяч екземплярів. Під керівництвом Василя Стуса було чотири перекладачі та два друкарі.
Поет працював у газеті до 1965 року, доки не вступив до аспірантури та не поїхав у Київ.
Вважається, що свою основну правозахисну діяльність Василь Стус розпочав саме у Києві, потрапивши до лав українських дисидентів.
У вересні 1965 року під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у Києві взяв участь в акції протесту проти арештів серед української інтелігенції, за що Стуса звільнили з інституту. Після цього заробляв на життя працюючи на будівництві, в котельні, в конструкторському бюро. Водночас продовжував творчу діяльність.
Факт 5. Пам’ять про поета переслідується і в наші дні
У 2001 році на фасаді корпусу філологічного факультету було встановлено дошку пам’яті Василя Стуса. Однак у 2015 році окупаційна «влада» Донецька варварськи знищила пам’ятний знак.
Було
Стало
У 2016 році Донецькому національному університету було присвоєно ім’я його відомого та улюбленого багатьма випускника — Василя Стуса.
У травні 2019 року вийшла книга Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса». У праці українського публіциста розповідається, як радянська влада знищувала поета та дисидента. Один з розділів присвячений політику Віктору Медведчуку, який був адвокатом Стуса в одній зі справ, але фактично змушував поета визнати свою провину.
У жовтні 2020 року Медведчук подав на видавництво, де вийшла книга, до суду з вимогою заборонити її. Загалом Медведчук направив 27 позовів, але всі вони були відхилені.
За результатами суду Медведчука зобов’язали заплатити видавництву Vivat 139,5 тис. грн, витрачених на правову допомогу.
Особистість Василя Стуса для багатьох українців — це символ боротьби за національну ідентичність, українську культуру та мову. Він не єдиний, хто боровся проти радянської системи переслідувань та гноблення в середині 20 століття. Але для жителів України, а особливо Донбасу, його ідеї більш ніж сучасні та актуальні й зараз.
***
Коротка біографія поета
Василь Семенович Стус народився 6 січня 1938 року у Вінницькій області. Через рік разом із сім’єю переїхав на Донбас.
У 1954 році закінчив середню школу в Сталіно (Донецьк).
Цього ж року вступив на історико-філологічний факультет Сталінського педагогічного університету в Донецьку (нині ДонНУ). Закінчив у 1959 році. У 1963 переїхав до Києва, вступивши до аспірантури Університету імені Шевченка.
У 1965 разом з Іваном Дзюбою та В’ячеславом Чорноволом перед громадським переглядом фільму «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» публічно виступив із протестом проти хвилі арештів української інтелігенції, за що був виключений з аспірантури.
12 січня 1972 року заарештований одночасно з низкою інших українських дисидентів. У вересні відбувся суд зі звинуваченням за статтею 62 КК УРСР «Антирадянська агітація та пропаганда». Відбувши п’ять років ув’язнення в Мордовії та два роки заслання в Магаданській області, у вересні 1979 року поет повернувся до Києва.
У 1980 засуджений до 10 років таборів та 5 років заслання. Другий тюремний термін Стус відбував у колонії Перм-36, де оголосив голодування у карцері після заборони писати вірші українською у листах рідним. Помер у карцері після 8 днів голодування.
