Три серпневі дні Ужгорода
19–21 серпня минає 30 років з тих днів, коли купка заколотників у Москві створили ГКЧП (українською ДКНС – Державний комітет з надзвичайного становища). Ще в 1991 році путч було визначено як спробу державного перевороту, з метою припинити реформування та зберегти Радянський Союз.
Ужгородська міська рада, яка на позачерговій сесії – єдина в області й одна з перших в СРСР – засудила діяльність ГКЧП
Переповідати тодішні події немає потреб, адже за цей час громадськість мала можливість дізнатись не тільки про прихильників «наведення порядку» й «твердої руки» по всьому СРСР, але й ознайомитись з тими одиничними випадками, коли окремі міста, області й республіки та їхні трудові колективи, громадські організації й політичні партії протидіяли ГКЧП.
Серед таких й місто Ужгород, вірніше – Ужгородська міська рада, яка на позачерговій сесії – єдина в області й одна з перших в СРСР – засудила діяльність ГКЧП. На жаль, про сміливу поведінку Ужгорода та позицію її народних обранців у ті дні мало відомо й сьогодні.
В Ужгороді вже діяли десятки приватних фірм, що й було першими ознаками ринку
В Ужгороді ж, у понеділок вранці 19 серпня, було як завжди стабільно-метушливо: хто на роботу, хто на базар, хто за кордон. Адже в краї вже почався кооперативний рух, з’явився «смак» до імпортних товарів та сенс «стояти» на базарі, в Ужгороді вже діяли десятки приватних фірм, що й було першими ознаками ринку. Однак, для мислячих ранкові повідомлення ЗМІ про створення якогось ГКЧП а, особливо, його рішення, які зачитувались упереміж із трансляцією балету «Лебедине озеро» – нічого доброго не віщувало. Ставало ясно – власній справі приватного характеру кінець, не кажучи вже про свободу, демократію, права людини. Тому їхати зранку в офіс, а переміщувався я тоді містом, як пам’ятаю, на велосипеді – не було сенсу.
Здавалось, що в міській раді, депутатом якої був, точно знатимуть більше. Однак, це було не так. Позитивно, що небайдужих виявилось ще кілька депутатів, які полишили звичні справи й вирішили з’ясувати причини раптового «захворювання» Михайла Горбачова у відпустці. Обмін думками з колегами – Юрою Ажнюком, Юрою Галамбою, Олегом Дибою та Олександром Самойленком – привів до єдиного рішення – потрібно скликати позачергову сесію. Спроба ж щось з’ясувати на обласному рівні, за відсутності інформації з Києва та на підставі почутого зі ЗМІ сусідніх країн, що для багатомовного закарпатця не так вже й складно – тільки утвердила нас у правильності дій.
Однак, літні відпустки, відсутність досвіду й неясність змушували нас шукати правові рішення, робити рішучі кроки та діяти гласно. Натомість, певна розгубленість заступника, за відсутності голови ради Еміла Ландовського, й з метою недопущення тиску на першого, примусила нас, відповідно до тогочасного регламенту роботи, зібрати не менше від 25 підписів депутатів для проведення позачергової сесії.
Підготовку до неї почали в кількох напрямках: одні писали проєкт рішення, інші обдзвонювали й об’їжджали депутатів (у той час в міській раді було 124 депутати), що за відсутності власного транспорту та мобільного зв’язку тоді було не так просто. Вже за кілька годин заява з необхідними 26 підписами дала підстави заступнику голови Василю Прокопцю підписати Розпорядження про скликання сесії, яку призначили на 15:00 у той же день.
Паралельно, ініціаторами готувався єдиний документ представників громади обласного центру Закарпаття – звернення до Верховної Ради Української РСР та городян.
Апелювання до першої було викликано бездіяльністю й невизначеністю найвищого законодавчого органу, особливо на тлі «Декларації про державний суверенітет України», яку було ухвалено 16 липня 1990 року. Звернення до ужгородців було логічним, саме від імені обраних ними ж своїх посланців до місцевого органу влади, фактично, у надзвичайній ситуації, яка складалась.
Не варто забувати й те, в якому середовищі були вимушені діяти всі ті депутати, хто поставив свій підпис під проєктом «Звернення до Верховної Ради Української РСР та громадян Ужгорода».
Ми усвідомлювали, що робимо, пам’ятаючи про запроваджений надзвичайний стан, про роль КПРС на місцях та КДБ, які продовжували активно діяти. Розголос про скликання позачергової сесії в Ужгороді активізував не тільки обережних «червоних директорів», комуністів-ортодоксів з депутатського корпусу чи міських чиновників з депутатським мандатом, але й компетентні органи та служби міста й області, які «доброзичливо» радили чекати й не провокувати ситуацію.
Виступили понад 20 депутатів (з 67 присутніх), абсолютна більшість з яких підтримали наш проєкт та засудили дії ГКЧП, не залишила сумнівів у нашій правоті
Пам’ятаю, як сходились депутати на засідання тієї сесії, які йшли «живим коридором» під мовчазним поглядом трохи розгублених працівників міськвиконкому, нарядів міліції, людей в штатському та дещо переляканих городян, які прийшли підтримати своїх обранців. Були й попередження аж до залякування депутатів, частина з яких проігнорувала позачергове зібрання, не кажучи вже про окремих із них, які вже з сесійної зали повернули назад, що призвело до тимчасової відсутності кворуму та дещо «посунуло» відкриття сесії в часі.
Однак, необхідний кворум в 50%+1 депутат від всього складу депутатського корпусу таки легалізує зібрання, що зробило позачергове засідання VI сесії I-го скликання – правочинним. Виступили понад 20 депутатів (з 67 присутніх), абсолютна більшість з яких підтримали наш проєкт та засудили дії ГКЧП, не залишила сумнівів у нашій правоті та головне – в активній громадянській позиції Ужгородської міської ради, яка у той, доленосний час, гідно представила своє європейське місто. За результатами голосування: 59 присутніх «за», 2 – «проти», 4 – «утримались», 2 – не голосували, «Звернення до Верховної Ради Української РСР та громадян Ужгорода», хоч і не стало рішенням сесії (що вимагало 63 голоси) – було ухвалене!
Через емоційне збудження й суперечки, які точились між нами в ході підготовки документів сесії, банально втратив голос
Прощались після сесії, ми розходились по домівках, розуміючи, яка потенційна небезпека загрожує кожному, хто «посмів», не дослухатись порад, мав свою позицію й чесно виконав обов’язок перед своїм виборцем та почувався гідним громадянином. Я ж повертався додому з підготовленим, але так і не виголошеним виступом, бо через емоційне збудження й суперечки, які точились між нами в ході підготовки документів сесії, банально втратив голос.
Це вже потім, коли ми сміялись над невдахами ГКЧП із тремтячими руками, коли не заздрили прибічникам «наведення порядку», яких масово звільняли з роботи та притягали до відповідальності, й коли давали принципові оцінки окремим колегам, представникам органів влади та управління міста й області, стало ясно, ми діяли: вчасно, відповідально, принципово.
21 серпня стало зрозуміло, що заколот провалився. Й коли ефір найбільшої країни світу захлинався від шквалу заяв, звернень та пресконференцій, коли серед комуністів дійшло до самогубств та масових виходів з лав КПРС, ми зрозуміли, що стали свідками кончини останньої комуністичної імперії.
Ознакою цього були й багаточисельні сесії, практично всіх рівнів, які хутко й завзято висловлювали недовіру вищестоящим, давали оцінку діяльності чи бездіяльності керівників: державних підприємств, установ, закладів, правоохоронних органів, судів, прокуратур, УВД та КДБ на місцях, державним ЗМІ тощо.
Народні обранці почали вирішувати питання подальшого використання будівель та майна міських і обласних комітетів КПУ, державних і місцевих засобів масової інформації: газет, журналів, радіо та телебачення зі взяттям їх на баланс у комунальну власність. Крім того, по країні почався демонтаж пам’ятників Леніна, інших комуністичних вождів з перейменуванням вулиць та площ імені таких. Так було й в Ужгороді, про що свідчать низка принципових рішень.
На рівні ж країни, вже 24 серпня 1991 року було ухвалено Акт проголошення незалежності України. А вже 1 грудня 1991 року відбувся перший Всеукраїнський референдум, на якому за незалежність проголосували більше ніж 90% співгромадян…
Але все це було потім. А тоді, 19 серпня, в перший день путчу, як пізніше стало відомо, тільки дві ради – Ужгородська міська й Львівська обласна спромоглися виступити, як місцеві органи влади, проти ГКЧП.
Крім того, були окремі заяви членів Президії Верховної Ради УРСР, з якими виступили окремі її члени. В той же день, із заявою про неконституційність путчистів виступив Народний рух України, а 50 донецьких депутатів різних рівнів звернулись до Президії Верховної Ради України й жителів міста з відповідною заявою, чим розпочали протести шахтарів Донбасу. Позиція ж Верховної Ради УРСР, її Президії та безпосередньо тогочасного голови ВРУ, в перший день путчу була беззубою, якщо не ганебною.
І це при тому, що в перший же день було оголошено надзвичайний стан в окремих містах. Це не зупинило демонстрантів Москви, Ленінграду, Вільнюсу та ще низки міст. Про все це ми дізнались тоді з «голосів» із-за кордону.
Заколотники готувалися і до введення тимчасового президентського правління в республіках Балтики, Молдові, Вірменії, Грузії, окремих регіонах РСФСР та в Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській областях України. КДБ ж, який був організатором путчу, не вважав Закарпаття неблагополучним регіоном.
Однак, депутати Ужгородської міської ради першого скликання (1990–1994) виявились більш принциповими, сміливими і послідовними державниками, ніж більшість інституцій краю, включаючи міські та районні ради, не кажучи вже про обласну. При цьому, характерною особливістю «протестного» Ужгороду була відсутність масових виступів городян.
Позиція ж тодішніх депутатів Ужгорода, як видається з часом, заслуговує на повагу, особливо з урахуванням політичних уподобань краян, які за 30 років часто голосували без принципів, логіки, моралі, коли вибирали в місцеві ради, до українського парламенту, в президенти: то «оновлених» комуністів, то проросійських «товаришів», то когось з регіонів.
На підтвердження цього достатньо ознайомитись із даними ЦВК. Очевидно, що й вибір краян безпосередньо впливає на хід історії, по суті всієї країни. Саме через це на ще більшу шану та повагу заслуговують депутати, активісти та патріоти України, які виступили проти свавілля узурпаторів в серпні 1991 року, особливо в світлі подальших подій: агресія Росії проти України, окупація Криму, війна на Донбасі.
Три серпневі дні 1991 року, коли невелика група небайдужих ужгородців, наділених мандатами городян, таки зуміла пересилити страх, знайти в собі мужність та організувати супротив купці московських заколотників та їхнім поплічникам на місцях – вже історія.
Сьогодні, на жаль, багатьох учасників тих подій: депутатів першого демократичного скликання, членів виконкому Ужгородської міської ради та працівників апарату міста, вже немає серед нас. Однак їхній вчинок 30-річної давнини заслуговує на велику подяку. Й хто знає, чи мали б ми власну країну – Україну: вільну, самостійну, незалежну, якби правда, рішучість, патріотизм цих небайдужих людей тоді не перемогли.
Джерело: radiosvoboda
