Віктор Бедь,
доктор богословських наук, доктор юридичних наук, професор, академік,
Карпатський університет імені Августина Волошина, Ужгородська українська богословська академія та Міжнародна академія богословських наук
Переосмислення термінологічної культурної спадщи дохристиянського періоду
Вступ
Переосмислення термінологічної культурної спадщини є важливим кроком у відновленні гідності дохристиянської духовності українського народу, адже неточність в термінах можуть сприяти хибним уявленням про нашу історію та культуру.
У наукових і публіцистичних текстах, присвячених духовній історії людства, особливо в контексті дохристиянських епох, досі широко вживається термін «язичництво». В українській академічній традиції це слово вкорінилось як загальне позначення релігійних систем, що існували до прийняття християнства. Однак критичний аналіз його змісту, походження та функціонального навантаження дає підстави стверджувати, що це слово є не лише історично некоректним, а й політично та релігійно заангажованим, знецінювальним щодо багатовікової духовної спадщини українського народу.
Походження та заангажованість терміна
Термін “язичництво” є калькою з латинського paganus — що буквально означає «сільський», «провінційний», «простолюдний». У добу формування християнської релігійної термінології він набув негативного забарвлення і застосовувався для приниження та маргіналізації стародавніх релігій, які не відповідали християнській догматиці.
З плином часу це позначення було системно використане та нав’язане представниками юдейських, християнських і мусульманських релігійних конфесій як інструмент ідеологічної боротьби проти альтернативних духовних традицій. Через такий підхід ціла низка релігій — зокрема й ті, що становили основу духовного життя давніх українців — були зведені до статусу «відсталого», «темного», «варварського» чи «примітивного» минулого, що не відповідає насправді історичній правді щодо витоків української духовної культури з давніх часів і до наших днів.
Наукове підґрунтя для відмови
Сучасна наука про релігію, особливо в її політетичному (багаторівневому, міжрелігійному) варіанті, активно критикує вживання оціночних і дискримінаційних термінів щодо традиційних духовних систем. Як зазначають провідні культурологи й релігієзнавці, зокрема Мірча Еліаде, Юрій Шевельов, Іван Франко, а також низка сучасних українських дослідників, зокрема і автор цього дослідницького есе, необхідно відмовитися від термінологічних рудиментів колоніального мислення, які спотворюють сутність релігії як універсального феномена людства.
Відтак, вживання терміна «язичництво» в науковому дискурсі є політнекоректним, неакадемічним і таким, що суперечить основам релігійної етики, духовної гідності й методологічної неупередженості.
Альтернативна термінологія
Замість знецінювального терміна «язичництво», вважаємо науково доцільним і світоглядно справедливим вживання таких формулювань:
– дохристиянські вірування українського народу;
– релігійні уявлення до нової ери;
– традиції праукраїнської духовності;
– архаїчна духовна культура Русі та її предків;
– передхристиянська сакральна спадщина українців.
Ці терміни мають не лише наукову нейтральність, а й відображають цивілізаційну тяглість і цінність духовної спадщини, яка була засадничою для формування національної самосвідомості, морального укладу, культурного коду та етнічної ідентичності українського народу.
Авторська позиція
Як дослідник, богослов і представник національного духовно-наукового середовища, автор цього дослідницького есе послідовно обстоює академічну й світоглядну позицію, згідно з якою:
– термін «язичництво» є історично несправедливим, політично нав’язаним і неприйнятним для опису власної духовної традиції українців;
– вживання академічно коректної термінології — це акт гідності, наукової відповідальності та шанування спадщини предків;
– духовна історія українського народу є безперервною, глибокою і внутрішньо узгодженою — з Кам’яної Могили і до сучасного християнства Русі та її наступників в Україні.
Висновок
Відмова від терміна «язичництво» в українській науковій традиції — це не лише питання точності чи коректності, а частина ширшого процесу відновлення гідності, тяглості та поваги до власної української духовної цивілізації. Це акт очищення термінології від зовнішньо нав’язаних схем мислення та крок до формування цілісного, справжнього образу українського народу у світовій духовно-науковій спільноті.
