«Акт проголошення Української Держави»

Після завершення Першої Світової війни спроби проголосити незалежну Українську державу зазнали невдачі і вона виявилась розділеною між кількома державами: більша частина Центральної і Східної України в 1921 році увійшла до складу Української РСР зі столицею в Харкові, Східна Галичина разом зі Львовом — до Другої Польської республіки, Закарпаття — до Чехословаччини, а Північна Буковина — до Румунії.

У середині 1920-х років численні українські націоналістичні організації у Чехословаччині та Польщі об’єднались з метою координації своїх зусиль і 3 лютого 1929 року у Відні було створено Організацію українських націоналістів (ОУН) на чолі з полковником Євгеном Коновальцем. Своєю метою вона проголосила захист українського етнічного населення від репресій та переслідування з боку влади Польщі та СРСР і побудову на всій українській етнічній території незалежної держави.

Після вбивства Коновальця у травні 1938 року ОУН очолив Андрій Мельник, якому не вдалось зберегти єдність організації, і в лютому 1940 року частина найрадикальніше налаштованих націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою створили власний «Революційний Провід ОУН», який з часом отримав назву ОУН(б). Спираючись на меморандум одного з чільних ідеологів НДСАП Альфреда Розенберга під назвою «Загальні інструкції всім представникам рейху на окупованих східних територіях», в якому вказувалося що «Україна повинна стати незалежною державою в альянсі з Німеччиною», 16 червня 1941 року в Кракові ОУН(б) підготувала і передала німецьким властям власне бачення «україно-німецького союзу, основою якого має стати Українська держава», на основі якого 22 червня спеціальним маніфестом проголосила «незалежну українську державу».

З початком Німецько-радянської війни Степан Бандера і його заступник по проводу ОУН(б) Ярослав Стецько з групою прихильників прибули до України, проте 29 червня при спробі потрапити до Львова Бандера був затриманий німцями і висланий до Кракова. 30 червня 1941 року разом з підрозділами Вермахту у Львів увійшли підрозділи українського батальйону «Нахтігаль» на чолі із Романом Шухевичем і того ж дня в будинку «Просвіти» на площі Ринок Стецько із шістьма десятками соратників провів збори, на яких близько 8-ї вечора було проголошене створення «нової української держави» і сформовано уряд на чолі зі Стецьком. Того ж дня на башті Княжої гори було піднято жовто-блакитний прапор, а сам «Акт» було зачитано по місцевому українському радіо.

У подальшому «Акт проголошення Української Держави» був дещо відредагований — в його назві «проголошення» було замінене на «відновлення», з тексту була вилучена згадка про намір «боротися проти московської окупації спільно з союзною німецькою армією», а статус зібрання, що прийняло «Акт» було змінено із «зборів» на «національні збори українців». У такому вигляді документ було розповсюджено активістами ОУН, що спеціальними групами були відправлені до Центральної та Східної України для формування націоналістичного підпілля. 

Попри те, що «Акт проголошення Української Держави» був підтриманий митрополитами УГКЦ Андреєм Шептицьким і УАПЦ Полікарпом Сікорським, він викликав засудження з боку ОУН Андрія Мельника, отамана Української повстанської армії Бульби Боровця, який вважав його юридично нікчемним і таким, що всупереч політиці уряду УНР в екзилі проголосив опереткову державу-сателіта під німецькою окупацією, і власне німецькими властями, які домагались відкликаня «Акту». Після чергової відмови це зробити, 15 вересня Ярослав Стецько і Степан Бандера були заарештовані і з січня 1942 року поміщені в концтабір Заксенхаузен.

За відсутності керівництва Українська держава, більшість членів уряду якої були також репресовані німцями, припинила своє існування.

Джерело:www.jnsm.com.