Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в п’ятнадцяту неділю після П’ятидесятниці
Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!
Цього недільного дня бажаю привернути нашу увагу до слів апостола Павла з Другого послання до Коринфян: «Нас звідусіль тиснуть, але ми не стиснені; ми в безвихідних обставинах, але не втрачаємо надії; нас гонять, але ми не покинуті; повалені, але не погублені. Завжди мертвість Господа Ісуса носимо в тілі, щоб i життя Ісусове відкрилося в тілі нашому» (2 Кор. 4:8-10).
Господь, сотворивши людину на образ Свій, дав нам численні дарування. Розум, здатний до пізнання видимого світу й духовних істин, свобідна воля, яка виявляється в наших діях, почуття, через які розкривається для нас весь обшир, краса і гармонія творіння – все це дане нам Богом як дар, щоби ми повною мірою могли довершуватися і досягати блаженства. Тому важливо нам усвідомлювати дві істини: першу – що ми не самі собою існуємо в цьому світі, але завдяки Богові; другу, пов’язану з нею – що дари, які ми маємо від Творця, дані Ним з певною метою, а саме – щоби ми перебували в любові, примножували добро і досягали блага.
В чому полягає важливість цих істин? В тому, що вони спонукають нас до усвідомлення мети нашого буття, а через таке усвідомлення – спонукають йти до цієї мети вірним шляхом.
Як багато плодів людського розуму й праці ми бачмо навколо себе. Досягнення наукової думки та технічного прогресу вражають нас, але дуже швидко те, що попередніми поколіннями уявлялося лише як фантазія – входить у реальність щоденного життя. Але хіба все це виникло саме собою? Хіба розумно буде уявити, що з хаотичного і випадкового сполучення земних елементів могла сама собою виникнути будівля цього храму? Чи самі собою з’явилися ікони, мозаїчні та написані? Чи ті засоби віддаленого спілкування, завдяки яким зображення і звук з цього місця передається на великі відстані і бачити та чути це богослужіння може людина, яка перебуває навіть на іншому боці земної кулі – хіба все це лише плід випадку і хаотичного єднання різних елементів?
Кожна розумна людина скаже, що різноманітні речі, які ми бачимо навколо – плід розуму та праці людини. Архітектори та будівельники спричинилися до того, що постав цей храм. Талант художників і митців створив ці іконописні зображення. Плід досліджень, винаходів, технічного прогресу і праці багатьох людей створив мікрофони та камери, засоби поширення звуку та зображення і їхнього відтворення. За всім цим стоять люди, праця їхнього розуму та рук.
Але хіба ці речі, дивовижні, наповнені мудрістю і копіткою працею – не здаватимуться малою піщинкою у порівнянні з усією величчю природи, з усім різноманіттям світу навколо нас, видимого для ока і тим більше – невидимого? То коли ми визнаємо, що хаос сам собою не може породити будівлю чи якусь річ, і що у речей є ті, хто задумав їх та виготовив, то чому багато є людей, які вірять, що всесвіт і людина з’явилися саме так: з хаосу і випадково, без задуму і без Творця?
Цей Михайлівський собор у своїй історії пережив знищення через вибух – у 1937 році його висадили в повітря. Яким був наслідок цього великого вибуху? Став цей храм кращим або більш упорядкованим, чи навпаки – вибух перетворив величну будівлю в хаотичну купу будівельного брухту, битої цегли та зруйнованих конструкцій? То якщо цей малий шматочок видимого світу вибух привів від упорядкованості до хаосу, то як же слід вірити тому, ніби весь світ, усе, що навколо – постало у своїй різноманітності та упорядкованості саме внаслідок так званого «великого вибуху» і як підсумок хаотичного сполучення елементів?
Якщо життя наше саме складається з випадковостей і є плодом випадкового збігу обставин – то воно не має значення та сенсу. Власне, до такого висновку приходили ще людські мудреці давнини, обмірковуючи те, що вони бачать навколо себе. «Бачив я всі діла, які чиняться під сонцем, і ось, усе –суєта і томління духу!» (Еккл. 1:14) – так премудрий цар Соломон описує почуття людини від подібних роздумів. Якщо немає Бога, якщо ми – не особливе творіння Його, якщо душа наша не безсмертна і не існує для людини вічного життя, то все чим займаються люди, все, що вони цінують – суєта, беззмістовна круговерть.
«Ми живемо заради задоволення» – так багато хто думає, але і на це міркування відповідає Соломон: «Не насититься око зором, не наповниться вухо слуханням» (Еккл. 1:8). Тобто, скільки би не шукала задоволення людина – ні в чому з речей світу цього вона не знаходить заспокоєння.
Хтось мріє придбати нову річ, але коли вже має її – то хіба заспокоюється цим? Відразу виникає думка, що може бути щось краще, і те, що вже є – не приносить такого задоволення, яким воно уявлялося в мріях. Хтось шукає задоволення у емоціях – але це теж минає, як вчорашній день і торішній сніг.
Усвідомлення того, що ми не виникли самі собою, але життя дане нам Богом і воно має визначену Творцем мету – лише це знання здатне вивести нас із суєтної круговерті, оберегти як від гордині життєвої в час успіху, так і від зневіри й розпачу в час бід. «Ми в безвихідних обставинах, але не втрачаємо надії» – так апостол Павло говорить не тому, що сподівається на краще лише від приходу завтрашнього дня, але тому що знає: Бог є і в Ньому та через Нього – завжди є вихід навіть у найбільш безнадійних обставинах. «Ми не покинуті» – свідчить апостол, ми не самотні, адже маємо турботливого і люблячого Небесного Отця, Який піклується про нас, спрямовує нас до кращого, застерігає і оберігає від зла.
Розум і досвід вказують нам на те, що у світу є Творець, що постав він не внаслідок вибуху, але завдяки творчому задуму і його здійсненню. Відтак мета наша – пізнати волю Божу і через її здійснення досягати блага.
Перешкодою для нас на цьому шляху стоять гріх і зло, які увійшли у світ цей через гординю. Бо людина, отримавши від Господа дар життя і отримавши знання щодо волі Творця, у виконанні якої мало відбуватися її зростання у довершеності – захотіла сама стати «богом без Бога». Відступивши від Бога, людина внесла у світ цей тління, розпад і смерть, бо якщо без догляду і піклування людського навіть речі світу цього руйнуються і занепадають, то тим більше світ, якщо віддаляється від Бога – не може зберегти сам собою цілісність та порядок.
На жаль ми живемо не у райському світі, яким він був після творіння, але у світі, що лежить у злі, яким він став після гріхопадіння. Тому поруч з добром ми бачимо зло, поруч із величчю людини – глибину її гріха, бачимо, що людина здатна і до зростання, і до падіння. І від нас залежить – з якою метою ми будемо використовувати те, що нам дане, як застосуємо дар розуму, волі, почуттів, творчі здібності й таланти, отримані від Творця.
Якщо будемо брати за взірець лише те, що бачимо навколо, якщо будемо вважати, що світ цей – єдина реальність, і немає нічого іншого, то разом з ним будемо лежати у злі та зазнаватимемо наслідків відпадіння від Бога. А якщо усвідомимо, що є інше, вічне і блаженне життя, що є буття, вільне від впливу зла, свобідне від страждань, якщо будемо вірити Богу, Який вказує нам на шлях до цього істинного і благого буття та дає нам сили і засоби для його досягнення – то зможемо вирватися з круговерті суєти та перемогти страждання і саму смерть.
Апостол Павло у словах, про які ми згадували на початку, вказує нам на те, що досягнути блага ми можемо лише через боротьбу – боротьбу з гріхом і злом. Супротивник буде перешкоджати нам, на шляху до раю ми будемо зазнавати страждань, утисків, але через Господа Ісуса Христа ми можемо і здатні досягти у цій боротьбі перемоги.
Тож, дорогі брати і сестри, бажаю всім нам пам’ятати про те, що і ми самі, і весь світ існують не самі собою, але сотворені Богом для благої мети, а досягнути цієї мети ми можемо через пізнання волі Творця та її виконання. У найбільш узагальненому вигляді ця воля і дороговказ до блаженного буття вміщаються в одне слово, у двоєдину найбільшу заповідь: «Полюби!» – полюби Бога більше за все і полюби ближнього, як самого себе. Полюбити означає не замикатися в бутті для самих себе, але жертовно розділяти своє буття з іншими.
І коли на шляху цієї істинної любові, на шляху виконання волі Божої ми будемо стикатися з випробуваннями, труднощами та спокусами – то пам’ятаймо слова апостола Павла: «Усе можу в Ісусі Христi, Який мене зміцнює» (Флп. 4:13).
Амінь.
Джерело: pomisna.info
