Години й дні очікувань, раптові вечірні та нічні обстріли і втома від дивної війни. “Новинарня” провела два дні з бійцями окремого батальйону морської піхоти й зафіксувала, як виглядають зараз бойові дії в районі між окупованими Горлівкою і Донецьком
автор: Стас Козлюк
з Донецької області
фото й відео автора
Втома
“Думаєш, у війні є щось героїчне? Священне?” – Віктор уважно дивиться мені в очі.
Ніч. Ми з кількома морпіхами сидимо на дерев’яних нарах у бліндажі. В кутку тихо гуде полум’ям буржуйка. Поволі закипає чайник. Коліна впираються у старенький стіл. На ньому – кілька пластикових стаканів з чаєм, який ще треба заварити.
“От що тобі скажу. Я тут із 2014 року. До окупації Криму був на заробітках в Росії, повернувся додому. Бачив, як у моєму рідному місті здорові мужики били себе кулаком у груди й кричали, що вони “от-от” підуть у військкомат, щоб поїхати на фронт. Вони не поїхали. Поїхав я. І за цей час у підрозділі, де я служу, з’явилося дуже багато нових імен. А старі вже десь там, – Віктор на секунду підводить очі до дерев’яної стелі, – на меморіальній плиті. І їхні прізвища читає не знайомий мені голос. А коли новеньких просиш назвати кілька цих імен – вони здебільшого мовчать. Не знають. Тому слухай: немає у війні нічого священного і геройського. Просто це антиприродна, жахлива річ, яка чомусь сталася. І ми в ситуації, коли не можемо не воювати. Але я втомився. Певно, час уже звідси забиратися”, – Віктор замовкає.
Морські піхотинці ВМС ЗСУ на позиції під Горлівкою, листопад 2021. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
У бліндажі на кілька хвилин зависає повна тиша. Чути лише буржуйку і вітер, який пронизливо виє у донбаському полі. Закипає чайник. Олег, інший морпіх, розливає окріп по чашках. Дістає з-під стелі шампур із засоленим м’ясом, яке військові робили власноруч. Акуратно нарізає його тонкими скибками.
“Продуктів у нас море. Не все встигаємо з’їдати, щось навіть псується. У нас он м’ясо на кухні лежить. Певно, треба його засолити, щоб не пропало. Я взагалі до війни не готував, а тут для хлопців роблю всілякі вкусняхи: салати різні нарізаю, от м’ясо мариную, засолюю. Це не складно насправді. Береш дві ложки солі, ложку цукру, трохи часнику, спецій. Маринуєш, втираєш все це, наприклад, в куряче філе. Нарізаєш. Потім в сухе й тепле місце вішаєш сушитися. І виходить смачний і простий перекус”, – Віктор ще кілька хвилин захоплено розповідає про приготування їжі. М’ясо від морпіхів смачне, солонувате.
“До цього м’ясця б ще й пива”, – сміються військові.
“Не починайте навіть”, – весело перебиває говорить Олег.
Він про щось замислюється на хвилину, вибігає надвір, вертається невдовзі. Тримає в руках дволітрову пляшку білого квасу. Каже, що це не зовсім пиво, але себе обманути можна. Атмосфера в бліндажі стає веселішою. М’ясо з’їдаємо швидко, Віктор дістає з-під стелі ще один шматок, знову накраює.
“Думаю, це моя остання ротація. Чесно – втомився уже, стільки років воювати. Та й, певно, не треба удачу випробовувати. Оце доживу до виходу із сектора – і звільняюся. Ще не знаю, чим далі займатися, але думаю, що вже достатньо навоювався. Скільки можна”, – Віктор влягається на нари, дістає з-під подушки Nintendo, запускає на ньому гру “Відьмак-3”. Розслабитися перед сном.
Морські піхотинці ВМС ЗСУ на позиції під Горлівкою, листопад 2021. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Мені ж пропонують сходити на нічне чергування. Раптом бойовики почнуть стріляти.
Інші морпіхи допивають чай і залазять у спальники. Хтось намагається почитати чи подивитися новини з телефонів, хтось одразу провалюється в сон.
Я ж вибираюся надвір, на пронизливий осінній вітер. Надягаю бронежилет, шолом, припасовую збоку аптечку.
За хвилину приходить Олександр – саме його зміна в окопах. Він просить не відставати, й ми рушаємо через поля.
В очікуванні кулеметників
Нам пощастило: небо сьогодні чисте, вгорі яскравий місяць, видно майже як удень. Проте щойно спускаємося в окопи – по пояс провалюємося в чорні тіні. Важко розгледіти, що під ногами. Раз по раз шарпаюся об коріння дерев, яке стирчить зусібіч. Морпіх же на нього не зважає. Здається, що Олександр напам’ять вивчив кожну гілляку, яка стирчить зі стінок окопів.
Морські піхотинці ВМС ЗСУ на позиції під Горлівкою, листопад 2021. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Ідемо кілька хвилин у повній тиші. Дорогою зустрічаємо попередню зміну військових – вони лише кивають нам головами й ледь чутно бажають вдалої ночі.
Врешті, пройшовши лабіринт укріплень, добираємося до крайніх позицій.
“О, прийшли, – посміхаються у бліндажі колеги Олександра, які вийшли на чергування трохи раніше, – Чаю, кави? Ніч довга й холодна”.
Вони ставлять на газовий пальник металевий кухоль із водою, на великих нарах розставляють чашки, засипають у них каву. Ігор, один із морпіхів, бере тепловізор і виходить надвір перевірити позиції бойовиків.
“Зараз війна дивна. Вперед нам іти не можна. Стріляти першими не можна. Повертати міста й села під контроль – не можна. Оце сидим в землі, очікуємо, спостерігаємо. Часом буває, що бойовики по нас стріляють. Але це залежить від зміни. Наприклад, десь навпроти нас є кулеметник. Чи кулеметники. Вилазять ночами, стріляють по наших позиціях, кулі над окопами свистять.
А ІНОДІ ТИХО, ЯК НА КЛАДОВИЩІ. І ТИША ВИСНАЖУЄ – БО Ж ТИ СИДИШ І ПОСТІЙНО ОЧІКУЄШ ОБСТРІЛІВ”,
– розповідає Олександр.
На годиннику – північ. В кутку бліндажа дзеленчить “тапік” (ТА-57 – телефонний польовий апарат). Олександр бере слухавку й говорить у неї одну фразу: “По нулях”. Це означає, що на позиції тихо, бойовики мовчать.
До нас вертається Ігор. Підтверджує: у противника й надалі мовчок. Лише дим від буржуйок іде в небо.
“Перед тобою, може, місяць тому, може трохи більше, приїжджала знімальна група “Інтера”. На двох машинах, купа народу була. Познімали у нас в окопах, тільки вилазити зібралися – бойовики їх із кулемета обстріляли. Всі назад в окоп – хто падав, хто рачки заповзав. За пів години знову вийти спробували – і знову стріляють. Активно так. Ну, ми по сепарах відповідь дали. Добре їм насипали, журналістів у безпечну зону в результаті вивели”, – розповідає мені Ігор.
Морські піхотинці ВМС ЗСУ на позиції під Горлівкою, листопад 2021. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Від кружки з водою починає підійматися пара. Ігор вимикає пальник, заварює всім кави. Вмощуємося на нарах зручніше. Роздивляюся навколо: під “тапіком” стоїть ПКМ (кулемет Калашникова модернізований – Авт.), навпроти, на стіні – РПГ-7, під нарами – кілька коробок із патронами. На нарах – граната РГД-5. Про всяк випадок.
“З боку сепарів щось тиждень тому, може, більше, по нас кулемети активно працювали.
МИ У ВІДПОВІДЬ КІЛЬКА ЧЕРГ ДАЛИ – НА ПАРУ ДНІВ ТИША.
Потім знов по нас стріляють. Тоді наші колеги по фронту по сепарських позиціях із ЗУшки навалили (ЗУ-23-2 – зенітна установка – Авт.). Вони знов замовкли. А оце недавно знов активніші стали – то ми по позиції з РПГ відпрацювали. І все. Цілковита тиша. Може, то й на краще”, – говорить Олександр, посьорбуючи каву.
Вдалині чути стрілянину. Схоже на кулеметні черги. На кілька секунд замовкаємо, слухаємо. Але це з сусідніх позицій, не в нас. Видихаємо. Знову дзеленчить “тапік”, морпіхи доповідають – тут тихо. Виходимо на вулицю подивитися, чим зайнятий противник.
“Хм, щось у них рух біля бліндажів. А ну, дай я трійко трасерів в той бік пристріляю про всяк, а ти подивися траєкторію“, – Ігор віддає Олександру тепловізор, заряджає в автомат кілька трасерів і дає рівно три постріли.
Видно, як вогняні лінії розкреслюють небо.
“Перший пішов у правильний бік, друг зрикошетив від дерева, третій пішов правильно”, – тихо говорить Олександр.
Ще кілька хвилин спостерігаємо. Тиша. Спокійні, вертаємося у бліндаж. До кінця зміни лишається не так багато.
Морські піхотинці ВМС ЗСУ на позиції під Горлівкою, листопад 2021. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Морпіхи час від часу позмінно ходять дивитися на ворожі позиції. Заварюють чай.
“Слухай, а з РПГ взагалі можна стріляти? Чи його заборонили?” – питає Олександр в Ігоря.
“Ну, все що до [калібру] 100 мм – можна. Тобто міномети 80-го калібру – точно можна в разі чого використати. А РПГ – так точно”, – пояснює Ігор.
Читайте також:
Окупанти обстріляли з РПГ позиції 503-го батальйону морпіхів під Горлівкою, наші не відповідали. ВІДЕО
До нас зазирають кілька морпіхів – прийшла нова зміна. Ми збираємо речі і йдемо назад, нічними окопами до бліндажів.
На прощання військові пропонують зайти до них на ранкове чергування. Кажуть, як не зніму війни – то хоч гарний світанок побачу.
Морські піхотинці ВМС ЗСУ на позиції під Горлівкою, листопад 2021. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Вже у відносній безпеці, в укріпленнях для ночівлі, знявши бронежилет і влаштувавшись у спальнику, Олександр запускає на мобільному телефоні гру Titan Quest. Каже, багато бійців граються на смартфонах: хто в рольові, хто в стрілялки. Наприклад, у World of Tanks. Особливо ті військові, в яких калібр зброї заборонений Мінськими домовленостями.
Війна колишня і нинішня
Зранку ідемо вже знайомими з ночі окопами. Стало холодніше, ранкове сонце лише сходить над горизонтом, заливаючи навколишні поля червоним і помаранчевим.
Морпіх Олександр (інший, не з нічної зміни) просить не знімати, аби не показувати бойовикам позиції. Тож камера бовтається на плечі. Добираємося до бліндажа.
“Чаю, кави?” – ставить знайоме питання Славік, який прийшов із нами. Поки він порається біля пальника, Сашко виходить подивитися на позиції.
“Востаннє по нас стріляли активно, коли ми камери спостереження вішали. Тоді бойовики намагалися їх із кулеметів збити. Кулі аж до нашої кухні долітали.
СТРАШНО БУЛО В ТУАЛЕТ ВИЙТИ – НУ БО ВИЙДЕШ, ТЕБЕ ПІДСТРЕЛЯТЬ, А ПОТІМ КОМУСЬ ТЕБЕ В УКРИТТЯ ТЯГТИ.
То ми по їх позиціях відпрацювали, й знов тиша”, – доповідає Славік.
Морські піхотинці ВМС ЗСУ на позиції під Горлівкою, листопад 2021. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
“А про “Інтер” чув? Ці журналісти з операторами такий ґвалт в окопі підняли… Думаю, через це по них потім і стріляли. Ну, бо при хорошій погоді, якщо голосно говорити, сепари все чують. І ми так само. То, може, там подумали, що до нас якийсь спецназ на роботу приїхав. То вони вирішили нас вогнем накрити. Але ми у відповідь теж добре насипали”, – розказує Олександр.
Він саме вернувся зі спостережного пункту. На позиціях проросійських бойовиків жодного руху.
Десь за пів години чути звук автомобільного двигуна вдалині. Морпіхи кажуть: найімовірніше, це бойовики зі своїх позицій поїхали в найближче село. За деякий час звук повторюється – тільки цього разу він не віддаляється, а наближається.
“Поки ця тиша триває – сепари закопуються. Готуються до зими. Укріплюють окопи. Чутно, як вдень у них працюють сокири, бензопили, молотки. Певно, вони там уже всі нори укріпили. Навіть не знаю, як їх звідти виколупувати, якщо доведеться”, – задумливо говорить Олександр.
Морські піхотинці ВМС ЗСУ на позиції під Горлівкою, листопад 2021. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Питаю, чи ходять тут диверсанти. Військові замислюються на хвилину. Ні, на цій ротації таких випадків не пам’ятають. Тим паче, поля перед ними поміновані: і своїми попередниками, і бойовиками.
“Але бувають курйози. Наприклад, у сепарів є якийсь їхній день розвідки. То їхні чотири розвєдоси вирішили сходити в наші окопи. Але не повіриш – десь метрів за 50-100 від своїх окопів підірвалися на своїй же розтяжці. Чотири “200-х” (загиблих – Авт.) на рівному місці собі зробили. Наступного дня ще кілька сепарів пішли подивитися, хто ж там “задвохсотився”. І такі наглі, аж страшно. У повен зріст, зі зброєю, не ховаються. Ну, ми по них чергу дали, щоб не нагліли”, – розповідає Ігор.
Морські піхотинці ВМС ЗСУ на позиції під Горлівкою, листопад 2021. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Зміна добігає кінця, ми йдемо з бійцями на кухню, снідати. На сковорідці шкварчать гарячі бутерброди – великі шматки хліба з ковбасою і плавленим сиром. Хтось додатково смажить собі сосиски з яєшнею.
“Що, ніч видалася тихою? – питає Роман. І описує інші ситуації: – Зараз війна якось хвилями приходить. Оце, пам’ятаю, коли ми біля насосної станції під Горлівкою стояли – було активно. Віриш – снайпери сиділи в тій станції на верхніх поверхах. Ми їх у “теплак” (тепловізор – Авт.) бачили. Звісно, що ми не мовчали. Снайпер тільки заслонку відкриє – ми туди чергу з кулемета”.
“Сепари наглі були: якось запросили перемир’я, щоб “полагодити” станцію. Ми погодилися. Приїжджають. По формі, зі зброєю. І починають з авта тягати дошки в окопи. Який це в біса ремонт станції? Ми по них відпрацювали”, – згадує Роман, знімаючи чергову порцію бутербродів із пательні.
“А ще було – після одного бою сепари запросили перемир’я, щоб тіла позабирати. Вони по нас стріляли, то ми врешті вирішили всипати з усього, що було. По радіоперехопленню чули, що в сепарів паніка. Пам’ятаю, один кричав:
“А ДЕ ЖОРІК? ЖОРІК ДЕ? РУКУ ЗНАЙШЛИ, А ЖОРІКА НЕМА!”
Коротше, на перемир’я ми погодилися. Дивимося – приїхала “евакуаційна група”. У камуфляжі, озброєні різним всяким. Хто ж так приїжджає на евакуацію? Зазвичай це люди без зброї, з червоними хрестами. Ми по них кілька черг теж дали”, – додає Михайло.
Разом виходимо надвір покурити. Чути, як удалині вибухає. Морпіхи заспокоюють – це сапери розважаються. Підривають старі снаряди. Тож переживати не варто.
“А взагалі люди різні бувають. Оце в Київ у формі їздив – то відчув інше ставлення до себе. Яке? Повагу. Люди інакше дивляться, без огиди чи злості. А на Донбасі аж спиною відчуваєш таке… Хоча діти, наприклад, до нас приязніші. Та й ми, за можливості, намагаємося місцевим допомагати. Пам’ятаю, якось одному бідному діду кілька мішків круп видали – думаю, йому до кінця зими вистачить. А зважаючи, скільки зараз гречка з рисом коштує, то ще й гору грошей старому зекономили. Сподіваюся, це йому трохи допоможе”, – говорить Роман.
Фотогалерея (гортайте):
Чути, як полем їде машина. Це вже за мною. Пакую свої речі. Морпіхи на прощання пропонують заїхати до них пізніше, коли впаде сніг. Тоді, припускають, бойовики можуть активізуватися. Тим паче, що останнім часом з їхніх позицій чути звуки важкої техніки.
Джерело: novynarnia.com
