Другий Великий (римський) збір українських націоналістів

Конфлікт поколінь у середовищі українських націоналістів набув виразних обрисів ще під час Варшавського процесу 1935-36 років, коли за звинуваченням у вбивстві міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького на лаві підсудних опинилося практично все керівництво Краєвої Екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях включно з її лідером Степаном Бандерою. В якості доказу злочинної діяльності крайовиків прокурори використали документи з т. зв. «Архіву Сеника», який на думку соратників Бандери потрапив до рук польської поліції внаслідок зради секретаря Проводу Українських Націоналістів (ПУН) Ярослава Барановського, рідний брат якого Роман був викритий як інформатор польських спецслужб ще у 1932 році.

Тінь зради та недбальства лягла на частину Проводу ОУН, а зерна недовіри дали рясний врожай після загибелі Євгена Коновальця, який своїм авторитетом тривалий час стримував внутрішні суперечності в організації. Розбіжності посилилися в 1939 році, коли крайовики, всупереч наказам Проводу, розпочали формування збройних формувань, Карпатської Січі, та підтримали проголошення незалежності Карпатської України. Представники західноукраїнських земель, на плечі яких лягали всі небезпеки підпільної діяльності, не довіряли еміграційному керівництву через побоювання стати сліпим знаряддям іноземних спецслужб, з якими мав справу Провід ОУН. Крім того, Андрій Мельник, який фактично очолював Провід з 11 жовтня 1938 року, не мав авторитету серед молоді, вважаючись сторонньою для ОУН людиною, а його родинні зв’язки з Коновальцем (вони були свояками) тільки посилювали несприйняття.

27 серпня 1939 року в Римі на Корсо д’Італія в будинку українського дипломата часів УНР і члена ОУН Євгена Онацького розпочав роботу ІІ Великий збір українських націоналістів за участю 31-го делегата з Європи, США і Канади, а також двох представників західноукраїнських земель. Аби взяти участь у конгресі у Відень прибули ще два представники Краю — Роман Шухевич та Лев Зацний, але запрошення до Риму вони так і не отримали.

Пленарне засідання тривало 3 години. Після оприлюднення Омеляном Сеником «усного заповіту» Коновальця, вбитого рік перед тим, всі присутні без голосування були приведені до присяги на вірність Андрію Мельнику. Також було затверджено новий статут, який посилював позиції голови Проводу, котрий оголошувався «Вождем нації», що несе відповідальність тільки «перед Богом, Нацією і власним сумлінням», отримав виключне право скликати Великий збір ОУН, призначати членів Проводу та легітимізувати рішення великих зборів.

Розчленування Польщі у 1939 році дозволило вийти на свободу ув’язненим на Варшавському процесі оунівцям. Серед них був і Степан Бандера, який наприкінці січня 1940 року разом з діючим керівником Краєвої Екзекутиви Володимиром Тимчієм (Лопатинським) прибув до Рима на переговори з Мельником. Серед їх вимог були кадрові ротації, корекції зовнішньополітичного курсу, переїзд ПУНу до нейтральної Швейцарії та створення двох зовнішньополітичних центрів — для роботи з Німеччиною з одного боку, та США і Великою Британією з іншого.

Після відмови Мельника прийняти ці вимоги, 10 лютого 1940 року в Кракові відбулася нарада крайового активу, на якій було прийнято рішення про створення революційного проводу ОУН на чолі з Бандерою для керівництва рухом на західноукраїнських землях та у Генеральному губернаторстві. Також було ухвалено акт-звернення до Мельника з вимогою усунути зі складу ПУН Барановського та Сеника, яке потрапило до адресата на початку квітня. У відповідь Мельник оголосив революційний провід незаконним, а Бандера та його найближчий соратник Стецько мали постати перед трибуналом ОУН. У середині квітня Провід пішов на створення Окремої комісії, яка мала залагодити конфлікт, але ситуація дедалі більше виходила з-під контролю Мельника і 16 квітня комісія підтримала Бандеру та його соратників.

10 серпня Бандера звернувся з листом примирення до лідера ОУН, натомість Мельник дав команду «навести порядок» в лавах організації і трибунал виключив Бандеру і його соратників з лав ОУН. Це остаточно розділило її на дві фракції, які увійшли в історію за прізвищами своїх провідників — ОУН-мельниківців та ОУН-бандерівців. Організаційне оформлення бандерівської фракції завершилося у квітні 1941 року після проведення ІІ Великого (краківського) збору ОУН, на якому було затверджено Революційний Провід і програму фракції ОУН(б).