Існували певні сподівання, що собор так званої Української православної церкви (насправді – філії Російської православної церкви), який відбувся 27 травня, ухвалить доленосні для цієї організації рішення й спроможеться нарешті порвати стосунки з Московським патріархатом. Але, ніякого дива не сталося. Керівництво УПЦ провело чергову інформаційну операцію, щоб дезорієнтувати громадськість і своїх віруючих, проголосивши свою «самостійність і незалежність».
Прикро, що деякі українські мас-медіа купилися на це й відразу після закінчення собору опублікували переможні реляції: мовляв, УПЦ (МП) «порвала стосунки з Москвою», стала «незалежною». Щоправда, швидко ці переможні реляції відійшли й з’явилися більш зважені оцінки рішень собору.
Чи стала УПЦ (МП) незалежною?
Заяви про «незалежність» УПЦ (МП) базувалися, зокрема, на такому рішенні: «Собор ухвалив відповідні доповнення і зміни до Статуту про управління Української Православної Церкви, що свідчать про повну самостійність і незалежність Української Православної Церкви». Власне, ці зміни й доповнення поки що не оприлюднені. Але такий крок зовсім не свідчить про розрив стосунків УПЦ (МП) із Московським патріархатом.
Ні про яку автокефалію й розрив з Москвою УПЦ (МП) не йдеться
Про це однозначно сказав голова синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ (МП) митрополит Климент (Вечеря). Він, зокрема, заявив, що статус начебто незалежної церкви УПЦ має вже майже 30 років. Й собор просто ще раз наголосив на цьому. А духовну єдність ця церква й далі підтримує з Російською православною церквою (РПЦ). Своєю чергою, глава синодального відділу щодо відносин церкви з суспільством та засобами масової інформації Московського патріархату Володимир Легойда заявив, що РПЦ не отримувала від УПЦ ніяких звернень про її незалежність.
Тобто ні про яку автокефалію й розрив з Москвою УПЦ (МП) не йдеться. Не прозвучало ніяких заяв, що глава УПЦ (МП) митрополит Онуфрій виходить із синоду РПЦ.
Все, за великим рахунком, лишається по-старому. Просто УПЦ (МП) вирішила повернутися у плані управління до ситуації, яка існувала з 1990 року, коли цій церкві начебто надавалося право широкого самоуправління. У 2017 році статут РПЦ це право помітно обмежив. Тепер же широке самоуправління, ймовірно, повернуто.
Йдеться не про засудження предстоятеля РПЦ Кирила
Щоправда, синод УПЦ (МП) нібито ухвалив ще кілька «радикальних» заяв. Наприклад, засудив війну в Україні (хоча в доволі м’якій і загальній формі, фактично, уникаючи згадок про Росію як агресора) і навіть висловив «незгоду з позицією патріарха Московського Кирила щодо війни в Україні». Як бачимо, йдеться не про засудження предстоятеля РПЦ, а лише про незгоду з ним. Не ухвалено рішення щодо непоминання патріарха Кирила. Як бачимо, все тут залишається по-старому. Його й далі духовенство УПЦ, принаймні вище, буде поминати.
Є ще одна так би мовити «радикальна» заява: «Собор мав міркування про відновлення мироваріння в Українській Православній Церкві». Дехто вважає, що варіння мира – це ознака автокефалії. Але це далеко не так.
Тривалий час миро варили в Києво-Печерській лаврі, коли Київська митрополія перебувала в складі Константинопольського й Московського патріархатів. Однак це не означало, що тодішня православна церква в Україні була автокефальною. Зрештою, зараз деякі автокефальні церкви не варять миро, а беруть його в Константинопольського патріархату. Та ніхто не сумнівається в їхній автокефалії. Зрештою, собор УПЦ не сказав, що відновлює мироваріння, а лише «мав міркування». А міркувати можна довго. Та і які будуть його наслідки?
На що спрямовані рішення собору УПЦ (МП)?
Отже, питання автокефалії собор не вирішив, зв’язків із РПЦ не порвав. То для чого було затівати все це?
Переходи до ПЦУ становлять для УПЦ загрозу
З однієї простої причини – не допустити переходу своїх парафій до справді автокефальної Православної церкви України (ПЦУ). Бо ці переходи до ПЦУ становлять для УПЦ загрозу.
Саме цьому питанню у постанові собору чи не найбільше приділено уваги. Там читаємо:
«Усвідомлюючи особливу відповідальність перед Богом, Собор висловлює глибокий жаль у зв’язку з відсутністю єдності в українському Православ’ї. Існування розколу Собор сприймає як глибоку болючу рану на церковному тілі. Особливо прикро від того, що останні дії Константинопольського Патріарха в Україні, наслідком яких стало утворення «Православної Церкви України», лише поглибили непорозуміння та привели до фізичного протистояння. Але навіть у таких кризових обставинах Собор не втрачає сподівання на відновлення діалогу. Для того, щоб діалог відбувся, представникам ПЦУ необхідно:
- припинити силові захоплення храмів та примусові переводи парафій Української Православної Церкви.
- усвідомити, що їхній канонічний статус, як він зафіксований у «Статуті Православної Церкви України», є фактично неавтокефальним і значно поступається свободам і можливостям у реалізації церковної діяльності, які передбачені Статутом про управління Української Православної Церкви.
- вирішити питання канонічності ієрархії ПЦУ, адже для Української Православної Церкви, як і для більшості Помісних Православних Церков, є цілком очевидним, що для визнання канонічності ієрархії ПЦУ необхідне відновлення апостольської спадкоємності її єпископів».
Релігійна організація, яка є філією церкви країни-агресора, не має томоса на автокефалію, а ПЦУ має такий томос
Навіть не хочеться це коментувати. Релігійна організація, яка є філією церкви країни-агресора, не має томоса на автокефалію, заявляє, що Православна церква України (ПЦУ), яка має такий томос, є неавтокефальною, неканонічною, при цьому грубо ображаючи її.
А, може, УПЦ (МП) варто подивитися на себе й замислитися, а наскільки вони є канонічними зі своїм Московським патріархатом? І ще й при цьому говорити про якусь єдність в українському православ’ї…
Після собору 27 травня священники УПЦ (МП), щоб не допустити переходу своїх парафій до ПЦУ, й далі будуть не лише розповідати про «неканонічність» і «неавтокефальність» останньої (вони і так це роблять), а ще й будуть говорити про свою «самостійність», «незалежність» від Москви. Вони сподіваються тим самим зберегти власні позиції, щоб з часом повернутися «на круги своя». Але чи допоможе це їм?
Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Джерело:radiosvoboda.org
