Неймовірний компроміс і зрада «рускіх»
Передчуваючи великі зміни, Августин Волошин, як досвідчений політик, у серпні 1938 року оновив Першу центральну руську (українську) народну раду, що існувала з часів визвольних змагань 1918–1919 років. У цьому органі ситуативно зуміли об’єднатися українці й місцеві «рускіє», щоб 8 жовтня в Ужгороді, а далі — у Празі виступити з вимогою автономії. 11 жовтня це змушені були зробити. Усю неймовірність компромісу показує склад першого уряду — Ради міністрів. Першим прем’єр-міністром став русофіл і мадярон Андрій Бродій, міністром внутрішніх справ — русофіл, але не мадярон Едмунд Бачинський, міністром комунікацій — український соціал-демократ Юліян Ревай, міністром без портфеля — мадярон і «лідєр рускіх фашистов» Степан Фенцик, держсекретарем з питань юстиції — русофіл Іван П’єщак, держсекретарем з питань охорони здоров’я і соціального забезпечення — Августин Волошин. Зрозуміло, що цей альянс міг бути лиш тимчасовим. Після призначення Бродій обіцяв завести народ у «тіхую гавань», але далеко не всі, особливо в Празі, розуміли, що він має на увазі Угорщину. Та по двох тижнях прем’єра арештували за державну зраду на користь Угорщини. Фенцик заховався від Феміди в польському консульстві, а відтак утік до Угорщини й патронував загони чорносорочечників, які мали тероризувати Карпатську Україну на догоду мадярам. Угорськими терористами, які діяли так само, були загони «рондьош ґарди» (обідраної гвардії), які в цивільному одязі проникали на Закарпаття для диверсій. Робили це, щоб Угорщина могла на міжнародному рівні твердити, що начебто народ бореться з українською владою. Як бачимо, гібридні війни XXI століття мають попередників у XX столітті.
Попри все, 26 жовтня 1938 року було створено новий уряд на чолі з Августином Волошиним і міністрами Реваєм і Бачинським. Наступного дня газета «Нова свобода» опублікувала звернення Української народної ради зі словами: «Ми віримо, що великий 50-мільйоновий український народ підійме й надалі своє велике слово й не допустить, щоб наші віковічні вороги накладали на нас пута, знов садили нас у тюрми». Український порядок денний в автономії посів чільне місце. Ідея соборності України в розвитку Карпатської України була хребтом, який усе тримав.
Віденський арбітраж, який не зламав українців
Ще не минула ейфорія від здобуття справді української влади, як українське Закарпаття отримало новий удар. 2 листопада 1938 року Німеччина й Італія провели у Відні арбітраж, яким, користуючись правом сили, зобов’язали Чехословаччину віддати Угорщині частину території. Українська автономія втрачала приблизно 12 % терену (фігурують цифри 1500, 1523, 1535 і 1700 км2) разом зі столицею Ужгородом і містами Чоп, Мукачево й Берегово. Але й це не змусило українців опустити руки: вони евакуювали з теренів, які мали бути окуповані, усе, що могли, а столицю перенесли до Хуста. 4 листопада Перша українська народна рада видала маніфест із закликом працювати далі не покладаючи рук. Цей документ закінчується словами: «Український Народе Підкарпаття! Будь гордий, що на Тебе припадає завдання будувати початки нашої держави. Вір свойому проводові — Першій українській (руській) народній раді, вір своїй народній владі, яка, опираючись на силу хороброї армії, веде Тебе до славної майбутності. Світлом свободи вже осяяна наша дорога Батьківщина. Будь же сильним і гордим та працею своєю й жертвою на користь українського загалу докажи, що Ти виріс до ступня державного народу, який здібний керувати своєю долею».
Мукачівський єпископ Олександр Стойка після Віденського арбітражу вирішив залишитися в Ужгороді. Побачивши це, у Ватикані вже 15 листопада призначили для Мукачівської греко-католицької єпархії апостольського візитатора з правами апостольського адміністратора Крижівського єпископа Діонісія Няраді — авторитетного ієрарха й свідомого українця. 29 листопада єпископ був у Хусті. Вулиці були переповнені синьо-жовтими прапорами: люди були піднесені, бо нарешті отримали не «руского», а українського владику. У Празі ще продовжували опиратися емансипації українців Закарпаття, і тільки 30 листопада 1938 року центральний уряд дозволив використовувати термін «Карпатська Україна», хоч з обмовкою, що паралельна назва — «Підкарпатська Русь». Насправді назва «Карпатська Україна» стала головною. У джерелах багато прикладів, якими великими були надії жителів Закарпаття на те, що Карпатська Україна — початковий крок звільнення всієї України. Під час візиту єпископа Няраді 29 січня 1939 року до міста Рахова й села Богдана:
«Богданці, хоч приїзд Владики мав радше приват[ний] характер, приготовили своєму Архипастиреві сердечне прийняття. Після 10 години ранку велике число вірних враз зі шкільною молоддю та зорганізованими січовиками привітали Преосвященного при тріюмфальній брамі устами свого старости, що поздоровив свого Владику на своїй рідній свобідній землі у своїй державі та висказав побажання, щоб всенький український народ міг святочно вітати своїх, а не чужих Владик у золотоверхім Київі…»
На заклик Карпатської України у 1938–1939 роках до неї потягнулися українці з різних регіонів, передусім Галичини, Волині, Полісся, а також з еміграції. Були тут Роман Шухевич, Улас Самчук, Олег Ольжич…
Довіру до керівної політичної сили Карпатської України на чолі з Волошиним — Українського національного об’єднання — продемонстрували віддані за неї близько 92,4 % голосів на виборах 12 лютого 1939 року. Тим часом Угорщина розробляла нові плани окупації Карпатської України. Перший з них планували на ніч з 19 на 20 листопада 1938 року, другий — на 12 лютого 1939 року. Але щоразу угорців стримував Гітлер, вичікуючи зручного моменту для ліквідації Чехословаччини. Цей момент настав, коли 14 березня 1939 року Словаччина проголосила незалежність. Начебто для підтримання спокою Німеччина окупувала Чехію, а Угорщина — Карпатську Україну.
Запеклий опір окупантам
Українська держава чинила запеклий опір окупантові, хоч її Організація народної самооборони «Карпатська Січ» фактично ще не стала армією, а була парамілітарною організацією. Уже під гуркіт гармат Сойм Карпатської України в Хусті прийняв Конституційний Закон ч. 1, яким проголосив незалежність держави, а українську мову, синьо-жовтий прапор і гімн «Ще не вмерла Україна» — державними. Президентом обрали Августина Волошина, а головою Сойму — Августина Штефана.
16 березня угорські війська захопили Хуст, а 19-го прозвітували про захоплення Карпатської України, хоч опір тривав подекуди до травня. Убитих, поранених і полонених січовиків було близько 1500. Згодом угорці розправилися ще з приблизно 4500 свідомих українців краю. Уряд Карпатської України змушений був емігрувати, але окупанти почувалися непевно й розпускали чутки, що Волошин незабаром повернеться. Угорщина володіла Закарпаттям до жовтня 1944 року, коли її звідти вибили радянські війська. Показово, що й комуністи, встановлюючи свою владу в цьому українському регіоні, попри очорнення Карпатської України, намагалися використати її авторитет для власної легітимації. Навіть назву краю запозичили, модифікувавши в «Закарпатська Україна». Насправді ж вони, як і їхні попередники, почали нищити все українське, що не вписувалося в їхню ідеологічну схему.
В історичній літературі й публіцистиці можна прочитати, що Карпатська Україна орієнтувалася на нацистську Німеччину. Проте аналіз подій 1938–1939-го й наступних років заперечує цю тезу. По-перше, за принципом cui prodest видно, що єдиним бенефіціаром політики Гітлера була його союзниця Угорщина. По-друге, Німеччина використовувала фактор Карпатської України у своїх багатоходових геополітичних іграх проти Польщі, Румунії, СРСР та Угорщини. Зокрема, Сталіна навіть ще автономна українська держава дуже дратувала, бо променіла на весь світ соборницькими ідеями на кшталт тих, що їх в одній зі своїх статей у 1938 році оприлюднив Степан Росоха: «Ми не будемо чекати, щоб наші вороги самі відступили, але будемо працювати, як тілом, так і душею, щоб вони чимскоріше щезли з лиця української землі». Тож на 18-му з’їзді комуністичної партії 10 березня 1939 року, першому після великого терору, Сталін сказав, що Карпатська Україна — вигадка Великої Британії та Франції, спрямована на те, щоби посварити СРСР і Німеччину.
Як показали наступні спільні дії Гітлера й Сталіна, зокрема супроти Румунії, Польщі, Литви, Латвії, Естонії та Фінляндії, обоє тиранів «дружили» проти своїх жертв системно.
Але якщо, наприклад, Румунія щодо Карпатської України дотрималася нейтралітету, то панівні еліти Польщі, засліплені антиукраїнською політикою та страхом існування навіть невеликої української держави, піддалися спокусі належати до своєрідного клубу агресорів і значно спрофанували свої наступні заяви про Польщу як виключно жертву Другої світової. Справді показово, що за підсумками Мюнхенської угоди Польща відібрала в Чехословаччини область Заолжя площею 801,5 км2, згодом у Словаччини — невелику гірську околицю Яворина, а на пропозицію Угорщини долучилася до прицільних і чітко спланованих акцій терору проти Карпатської України. Завершилася ця зоополітика логічними наслідками: більші потуги (Німеччина й СРСР) пожерли менших, а тоді зіткнулися між собою. Варто погодитися, що звернення Карпатської України до Німеччини бути гарантом її незалежності вже під час мадярської збройної агресії було аж ніяк не орієнтацією на Берлін, а хапанням за соломинку.
У вирі Другої світової війни президент Карпатської України та його однодумці витримали іспит сумління й не співпрацювали з нацистами, фашистами та їхніми альянтами, на відміну деяких сусідів. Як борці за ідею української соборної держави в Києві, загинули діячі Карпатської України, як-от Іван Рогач, Іван Рошко-Ірлявський, Василь Кузьмик та інші. Президент Волошин, виїхавши, зупинився в Празі, де працював в Українському вільному університеті. У травні 1945 року підрозділ контррозвідки Народного комісаріату оборони СРСР СМЕРШ арештував отця Августина й вивіз до Союзу. В’язню пропонували виступити з підтримкою комуністичного режиму на Закарпатті, але цю владу він справедливо вважав окупаційною. Після знущань і допитів Волошин помер у Бутирській тюрмі 19 липня того ж 1945 року. Своїх ідеалів і цінностей не зрадив.
Автор: Володимир Мороз
Джерело: Тиждень
