Головний аргумент пропагандистів «русского мира» — захист носіїв московської говірки за кордонами РФ. Московські ідеологи стверджують, що комуністичний режим СССР надто розширив територію України, тому, для відновлення «історичної справедливості», треба відібрати «подаровані» землі.
Московство вважає, що подібні твердження дають підстави правлячому в РФ режиму втручатися у внутрішні справи сусідніх незалежних держав, розв’язувати війни, анексувати території, як це сталося в Україні в 2014 році.
Ці твердження не витримують жодної критики, їх спростовують дослідження самих московських науковців.
Ареал східнослов’янських мов на початку XX століття
Мовознавці переконливо доводять – території розповсюдження тієї чи іншої мови можуть суттєво змінюватися з часом.
До Вашої уваги дві мапи поширення мов східних слов’ян понад століття тому. Схожих карт можна навести більше, але обмежимося цими. Вони створені московськими дослідниками, отже укладачів цих карт не можна звинуватити в українському націоналізмі чи в участі у світовій конспірологічній змові.
Назви карт віддзеркалюють особливості московської «духовності» — мови українців та білорусів називаються «діалектами». Подібне явище добре відоме в психології під назвою проекції – потреба приписувати іншим власні мотиви, почуття і думки, здебільшого небажані. У такий побит, людина віддаляє від себе загрозливий вміст власної психіки, вважаючи, що це зовнішні явища, а не внутрішні психічні процеси.
Називаючи мови східних слов’ян говірками, московство витісняло у колективне підсвідоме факти власної історії, зовсім не слов’янської та дуже нетривалої в часі. Бажаючі можуть ознайомитися з матеріалами на цю тему в статтях: «Тюрки+ фіно-угри = “русские”» та «Російська народна культура – витвір XIX століття».
Повернімося до карт. На діалектологічній мапі 1914 року, виданій Імператорським російським географічним товариством, як і на мапі східнослов’янських діалектів 1915 року, укладеної Московською діалектологічною комісією, московська говірка мала в ті часи дещо інший ареал ніж зараз.
Вона майже не поширювалася на Крим, на Кубань та Донбас, Придністров’я та Молдову, тобто туди, де в наш час Москва для захисту «русского мира» створила зони військових конфліктів.
Білоруська нація панувала на Смоленщині та Брянщині, а українські етнічні землі поширювалися на сучасні Курську та Білгородську області. Тобто українці і білоруси на початку XX століття жили на тих же землях, де колись знаходилася їх спільна держава – Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське. Пригадаємо, що Литвою, в середні віки, називали Білорусь, Руссю – Україну, Жемайтією (Жмуддю) – частину сучасної Литви.
Українською мовою говорила більшість населення Донщини і Кубані. Якщо дотримувати логіки путіноїдів, то для відновлення історичної справедливості на ґрунті мовного чинника, Москва повинна повернути Україні землі східної Слобожанщини, Донщини та Кубані, не кажучи вже про Крим. Справедливе і повернення одвічних земель Білорусі – Смоленщини і Брянщини.
Московська пропаганда вважає несправедливим рішення 1954 року про передачу Криму зі складу РСФСР Україні. Кремлівські ідеологи чомусь забувають, що в часи СССР комуністична влада відібрала в України багато інших територій, які передали до складу РСФСР (Російської совєтської федеративної соціалістичної республіки).
Територіальні втрати України за комуністичної диктатури
Прихильники «русского мира» стверджують, що за Сталіна відбулося возз’єднання Наддніпрянської України із Західною Україною. Вони зовсім не пам’ятають, що Соборність українських земель офіційно проголошена 22 січня 1919 року, за двадцять років, до спільного нападу Гітлера і Сталіна на Польщу, коли Західна Україна стала частиною СССР.
Комуністична Москва зруйнувала соборність українських земель, що виникла 1919 року. Саме Москва поклала край Українській Самостійній Соборній державі, розділила, разом із Польщею, єдину українську націю по різних країнах.
16 лютого 1918 року Законодавча Рада Кубані проголосила утворення Самостійної Кубанської Народної республіки. Через кілька днів Кубанська республіка приєдналася, на федеративних засадах, до складу України. Комуністична Москва наприкінці лютого 1918 року вдерлася на Кубань і долучила ці землі до складу РСФСР.
Від самого початку московсько-більшовицької навали велося цілеспрямоване зменшення території України. У грудні 1918 року частини Червоної армії окупували Гайворонський та Білгородський повіти, що входили до складу Української держави за Гетьмана Павла Скоропадського. 3 січня 1919 року Гайворонський повіт передається маріонетковим комуністичним урядом у Харкові до складу РСФСР. 11 лютого того ж року така ж доля спіткала Білгородський повіт.
25 лютого 1919 року на вимогу Москви чотири північних повіти Чернігівської губернії вилучили зі складу України, та увели до складу РСФСР.
16 жовтня 1925 року Таганрозька та Шахтинська округи Донщини забрали зі складу України та передали в підпорядкування РСФСР.
6 грудня 1926 року рішенням ВЦІК СССР Стародубщину, південно-західну частину (12 районів) сучасної Брянської області з центром в місті Стародуб, вивели з підпорядкування Україні, та зробили частиною Брянської губернії РСФСР.
Було б несправедливим стверджувати, що Москва долучала відібрані в України землі виключно до РСФСР. Після спільного з Гітлером розділу Польщі, у вересні 1939 року, землі Берестейщини, Західного Полісся де переважало українське населення, передали до складу БССР (Білоруської совєтської соціалістичної республіки).
Етнічні українські землі передавалися Москвою до складу не тільки союзних республік СССР, але й країнам соціалістичного табору, де панували маріонеткові комуністичні режими керовані Кремлем.
У 1945 році, після окупації московсько-більшовицькими військами земель Чехословацької республіки, землі Пряшівщини, території де переважає українське населення з центром у місті Пряшів, попри зусилля української громадськості краю, увійшли до складу Чехословацької соціалістичної республіки.
Після окупації Польщі, Сталін залишив землі так званого Закерзоння (Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, Надсяння, Любачивщини та Західної Бойківщини) у складі Польської народної республіки. Щоб зломити опір українців комуністичними режимами СССР та Польщі проведені депортації українців з місць постійного компактного проживання у 1944 – 1946, 1947 та 1951 роках. Після масових виселень на землях Закерзоння не лишилося українського населення.
Московське панування в часи комунізму обернулося для України значними територіальними втратами. Методично впроваджувалася політика спрямована на асиміляцію, разом з депортаціями та геноцидом українців під час кількох улаштованих московсько-більшовицькими окупантами голодоморів. На місце знищених та висланих українців Москва цілеспрямовано завозила, аж до краху СССР, мешканців з РСФСР для постійного проживання в Україні.
Російський імперіалізм зробив Україну театром бойових дій під час двох світових воєн, суттєво зменшив ареали існування української мови, виморив голодом та знищив репресіями мільйони українців, обкраяв наші етнічні території, і після винищення предків робить подібні плани на наших нащадків.
Проте, завдяки анексії Криму 2014 року, Москва власноруч створила сприятливі умови для свого розпаду. До неї існує сила-силенна територіальних претензій сусідніх держав, які можуть використати прецедент анексії Криму задля повернення окупованих Росією територій. Україна повинна скористатися шансом, і повернути Московію до розмірів держави Івана Калити.
Карта східнослов’янських діалектів. Московська діалектологічна комісія, 1915 р
Джерело: garmatny.blogspot.com
