Історик Мака́ренко Мико́ла Омелянович відмовився підписати акт на знесення Михайлівського Золотоверхого монастиря, за що був страчений 4 січня 1938 р. окупаційною владою.
Микола Омелянович Макаренко народився 4 лютого 1877 року у с. Москалівці на Сумщині у багатодітній селянській родині. Подолав хлопчина довгий шлях науки: початкова школа, Лохвицька гімназія, Центральне училище технічного малювання барона А. Штігліця у Петербурзі (під час навчання потоваришував із однокласником Миколою Еріхом), і Петербурзький Археологічний інститут. Кожного літа Макаренко виїжджав на археологічні розкопки. Упродовж 17 літ він обіймав посаду кустоса в Ермітажі. За цей час у найпрестижнішому часопису «Старые годы» з’явилося понад 70 публікацій ученого.
Микола Омелянович Макаренко, щирий українець, «бывший надворный советник Министерства народного просвещения» одним із перших прийняв громадянство УНР. З 1918 року Микола Макаренко в Києві, дійсний член ВУАН, директор Музею мистецтв (колекція Ханенків). Йому вдалося упорядкувати колекцію, створити музейну бібліотеку, хоч тоді музеї були на самовиживанні, самофінансуванні. Сам директор музею разом із дружиною та сином Ором (єдину дитину вчений назвав скороченим іменем єгипетського бога сонця, що сходить, Геруса) та улюбленим бульдогом мешкали у кімнатці при музеї.
У 1924 р. Микола Омелянович описав зібрання козацьких клейнодів Ермітажу і довів, що козацькі прапори мали переважно жовті та блакитні кольори. Після цього колекція прапорів «раптово зникла», а автора праці віддали під суд. Звинувачення полягало у тому, що заборгувавши платню за квартиру, хоч «жалування» професор рідко отримував. Тоді вченого відправили з Києва у Ромни. Макаренко опікувався справами Роменського музею, склав реєстр пам’яток Полтавщини, вів археологічні дослідження Ольвії, пам’яток трипільської культури, Крейдищанського кургану на околиці Сум. Він увійшов до комісії з організації охорони та збереження Києво-Печерської лаври. При дослідженні Густинського монастиря сталося непоправне: 17-річний син Ор втопився в річці Удаї, де він брав участь у археологічній експедиції батька, але й ця трагедія (кажуть, спланована владою) не приборкала Макаренка. Лишився тільки портрет незабутнього Орика у книзі Миколи Макаренка про Ольвію.
У 1930- 1931 р. р. вчений разом із другою дружиною Анастасією Сергіївною Федоровою досліджував Маріупольський могильник. Робота була надтерміновою, бо на лівому березі р. Кальміус при її впадінні в Азовське море на місці могильника будували завод «Азовсталь» (Умів старший брат знаходити місця для будівель!) Працюючи до повного виснаження, Макаренко врятував 130 поховань другої половини V тис. до н. е, 4 поховання енеолітичної скелянської культури. 1933 року побачила світ монографія Миколи Омеляновича «Маріупольський могильник». Микола Макаренко був у складі комісії ВУАН, яка вивчала археологічні пам’ятки на місці майбутнього Дніпрогесу.
У 30-ті роки у Києві розпочалося нищення споруд Православної церкви, від рук більшовиків загинуло близько 150 храмів. Зруйнували шедевр Братський Богоявленський собор, останки гетьмана Сагайдачного вивезли на сміттєве звалище. Вночі троє вчених-археологів їх потайки перепоховали. Одним із тих сміливців, які віддали шану гетьману, був Микола Макаренко, маляр, археолог, історик мистецтва.
У 1934 р. Микола Омелянович став єдиним ученим, хто відмовився підписати акт на знесення Михайлівського золотоверхого собору. Одразу ж його арештували за участь у контрреволюційній антирадянській організації й вислали на три роки в Казань. А за ним поїхала радянська декабристка 56 – річна Анастасія Сергіївна Федорова -Макаренко. Вона покинула комфортну квартиру в академічному будинку на вул. Левашівській 17-А, у Києві та поїхала жити в дерев’яний будиночок, де воду треба було носити з вулиці, де «все удобства во дворе». Він викладав у художньому технікумі, консультував Центральний музей, реставрував Петропавлівський собор.
А органи роздумували: Не скорився українець? – Знову арешт за участь «у контрреволюційній групі фашистського напрямку» і вирок: три роки таборів. А через рік Макаренка – учасника «кадетсько-монархічної організації» – було засуджено до страти. 26 грудня 1937 року постановою «трійки» Миколу Макаренка було присуджено до розстрілу.
4 січня 1938 року у Новосибірську професора мистецтвознавства, фахівця всесвітнього рівня з рунічного письма, порядного й мужнього українця було таємно розстріляно. Та Анастасія Сергіївна цього не знала. Вона була переконана, що її чоловік ні в чому не винен і зверталася до всіх державних установ.
У квітні 1966 року 83-річна Анастасія Сергіївна звернулася в Томське управління КДБ з проханням переглянути справу М.О. Макаренка. Читаючи довідку про реабілітацію чоловіка, вона померла.
Джерело:uahistory.com
