На Закарпатті проголошено блаженним отця Петра Павла Ороса

✠ Віктор Бедь,
єпископ Мукачівський і Карпатський,
керуючий Мукачівсько-Карпатською єпархією
Православної Церкви України

м. Ужгород,
28 вересня 2025 р.

У суботу, 27 вересня 2025 року, село Білки на Закарпатті стало духовним центром для вірників Мукачівської греко-католицької єпархії Римського понтифікату, греко-католиків усієї України та багатьох країн світу. Тут відбулося урочисте богослужіння з обрядом беатифікації (від лат. beatificatio — урочисте визнання Католицькою Церквою особи блаженною, тобто такою, що перебуває у небі й відтепер може бути публічно вшановувана в межах певної місцевої Церкви чи спільноти) отця Петра Павла Ороса (1917–1953), священника, якого було вбито московським комуністично-радянським окупаційним режимом Союзу РСР/КПРС за вірність Христу, Римсько-Католицькій Церкві та своєму духовному покликанню.

Участь у події взяли папський легат, архиєпископ Лодзький кардинал Гжегож Рись, апостольський нунцій в Україні архиєпископ Вісвальдас Кульбокас, глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав Шевчук, представники державної влади України, зокрема заступник голови Державної служби з етнополітики та свободи совісті Ігор Лоссовський, а також представники органів державної влади і місцевого самоврядування на Закарпатті й тисячі греко-католицьких вірників із Закарпаття, усієї України та діаспори.

Це перший випадок в історії, коли беатифікація греко-католицького священника, убитого московською комуністично-радянською окупаційною владою, відбулася саме на його рідній землі — у місцевості, де він служив, навчав, наставляв громаду й де загинув мученицькою смертю.

Біографія та мученицький шлях

Петро Павло Орос народився 14 липня 1917 року в селі Бірі (тепер — Угорщина) у родині греко-католицького священника. Осиротівши змалку, виховувався на Закарпатті. У 1937 році вступив до Ужгородської духовної семінарії, а 28 червня 1942 року отримав священичі свячення.

У повоєнні роки, коли Закарпаття історично возз’єдналося з Матір’ю-Україною, але одночасно у складі України опинилося під окупацією московського комуністично-радянського тоталітарного режиму Союзу РСР/КПРС, Мукачівська греко-католицька єпархія, як і Українська Греко-Католицька Церква Римського понтифікату, а також Українська Автокефальна Православна Церква й відроджена у 1923 році Карпатоукраїнська (Карпаторуська) православна єпархія на Закарпатті у духовній єдності з Константинопольським патріархатом, опинилися під забороною та переслідуваннями.

Попри всі виклики та загрози, отець Петро Орос залишився вірним своєму духовному служінню та Римсько-Католицькій Церкві: він підпільно відправляв богослужіння, підтримував громади, сповідував і навчав вірних Мукачівської греко-католицької єпархії, ліквідованої московським комуністично-радянським режимом, та категорично відмовлявся перейти до Російської Православної Церкви, попри переслідування і пряму загрозу арешту.

27 серпня 1953 року, після завершення Божественної літургії в селі Сільце, по дорозі додому його було застрелено радянським міліціонером — за завданням спецслужб московського комуністично-радянського окупаційного режиму. Так трагічно завершився шлях душпастиря, який відмовився зректися своєї віри у Христа та вірності Римсько-Католицькій Церкві.

У 1992 році відбулося урочисте перепоховання його тлінних останків. У Католицькій Церкві Петро Орос був визнаний мучеником за віру, а 27 вересня 2025 року його офіційно проголошено блаженним.

Репресії проти духовенства

Визнання мучеництва Петра Ороса — це також символ пам’яті про всіх служителів Церкви Христової, які зазнали репресій московського комуністично-радянського окупаційного режиму Союзу РСР/КПРС. Зокрема, поряд із масовими переслідуваннями й репресіями проти християн та релігійних організацій і церков різних юрисдикцій у СРСР у довоєнний період, у повоєнні десятиліття переслідувань зазнавали не лише греко-католицькі, а й православні священнослужителі.

Особливо це стосувалося Карпатоукраїнської (Карпаторуської) православної єпархії, яка була відроджена на Закарпатті у 1923 році в духовній єдності з Константинопольським патріархатом. У 1940–50-х роках багато її представників зазнали тиску, арештів, переслідувань та навіть фізичного знищення (убивств) з боку московської комуністично-радянської окупаційної влади.

Ці трагічні події перегукуються з давнішою історією. На початку XVIII століття, у 1733 році, за вимогою окупаційної влади Австрійської імперії та Королівства Угорщини, а також тодішнього керівництва Мукачівської греко-католицької єпархії Римського понтифікату, у Хустському замку під час допитів було замордовано священномученика Досифея Феодоровича, православного архиєпископа Марамороського. Він залишався у вірі в Христа та вірним своїй древній Православній Церкві, категорично відмовившись під примусом перейти до Римсько-Католицької Церкви та її Мукачівської греко-католицької єпархії на Закарпатті. Так було на тривалий час перервано діяльність давньої православної єпархії краю.

Тернистий і тривалий шлях українського націотворення, державного та церковного будівництва довів: незалежно від того, хто приходив на нашу святу землю — зі Сходу чи Заходу — кожен окупант прагнув асимілювати український народ, поневолити його, привласнити наші землі й багатства. Для досягнення цієї мети завжди нищилися українська державність, Українська Церква та висока духовна культура нашого народу. Ця трагічна практика простежується і в XVIII–XX століттях, і тепер — на початку XXI століття — через агресію сучасних московських окупантів-рашистів. Тож ми, українці, повинні пам’ятати цей досвід, робити правильні висновки, залишатися єдиними у національному й духовному житті, не допустити втрати своєї незалежності та існування історичної Української Церкви, чия безперервна традиція сягає вже майже двох тисячоліть.

Тож і сьогодні, як і в минулому, особливої актуальності набувають пророчі слова Великого Пророка української нації Тараса Шевченка, поета й борця за незалежність України у XIX столітті: «У своїй хаті своя правда, і сила, і воля» («І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…», 1845 р.).

Значення сьогодні

Беатифікація Петра Павла Ороса — це подія не лише для греко-католиків Закарпаття, але й для всієї України та світу. Вона свідчить, що пам’ять про жертв тоталітарного московського комуністично-радянського окупаційного режиму Союзу РСР/КПРС жива, а віра у Спасителя нашого Ісуса Христа, за яку вони віддали життя, продовжує бути джерелом духовної сили для всіх християн — незалежно від їхньої конфесійної приналежності.

Новопроголошений блаженний Петро Павло Орос стає ще одним символом незламності, боротьби за істину та духовної опори — особливо й в умовах сучасної російсько-української війни. Його життєвий приклад нагадує, що цінності свободи совісті та віри здобувалися дорогою ціною. І про це ми повинні завжди пам’ятати — незалежно від того, до якої церковної юрисдикції належимо.

Тож, прославлений у Бозі блаженний Петре Павле Оросе, моли Бога за Український народ, за нашу Державу Україну та Українське військо, за перемогу над московськими окупантами-рашистами!

Джерела

1. Synod.ugcc.ua. Ісповідники віри: отець Павло Орос.

URL: https://synod.ugcc.ua/data/ispovidnyky-viry-otets-pavlo-oros-vystril-pid-rozpyattyam-6616/ (дата доступу: 28.09.2025).