(Не) освітні втрати
Люди знову масово виїжджають. Сьогодні доволі важко знайти актуальну державну статистику щодо цього питання, проте у мене є своя власна. Школа є своєрідним лакмусовим папірцем суспільства, і я бачу тренди через призму поведінки клієнтів.
Як і інші дистанційні школи, ми мали значне зростання попиту у 2022 році. У 2023-му, особливо на початку, люди вірили, що ось буде контрнаступ і війна закінчиться. Багато хто з клієнтів повідомляли, що повертатимуться в Україну, а ті, хто не виїжджав, відкладали рішення про навчання до останнього. Різкий підйом охочих вчитися дистанційно відбувся лише наприкінці серпня-початку вересня, коли стало зрозуміло, що війна ще надовго.
До чого я це пишу. Останні пару місяців ми спостерігаємо АНОМАЛЬНУ кількість звернень, що починаються словами “…ми виїхали (виїжджаємо) за кордон і хочемо завершити навчання дистанційно”. І кількість таких звернень тільки зростає. Якщо раніше ми бачили найбільший відсоток таких звернень від батьків хлопців 10-11 класів, бо батьки намагалися вивезти їх до 18 років (таких дуже багато і зараз), то сьогодні йдеться про всіх дітей, не зважаючи на вік та стать. І це дуже тривожно. Таке відчуття, що тренд на виїзд почався з новою силою.
Цей тренд має своє продовження. Діти, які виїхали рік чи два тому, перестають здобувати українську освіту. На самому початку вони вчилися паралельно або, якщо законодавство дозволяло, виключно у нас. Потім залишалися лише на українському компоненті. Зараз відмовляються зовсім. Мотивація дуже проста: “Ми вирішили, що залишаємося тут НАЗАВЖДИ. І українська освіта нам не потрібна”.
Але і це ще не все. Серед учнів 11 класів дедалі більше стає дітей, які НЕ ПИСАТИМУТЬ НМТ (Національний мультипредметний тест – форма проведення вступного випробування на бакалаврат для здобуття вищої освіти в Україні. – Ред.). Вони не планують вступати в українські виші. Не лише хлопці, але й дівчата. В деяких класах таких дітей 90%. Умовно 27 із 30 поїдуть. Скоріш за все назавжди. Але це не та історія, що батьки спрямовують їх до кращих вишів за чудовою освітою. Ні. Вони вступають будь-куди, в які-небудь виші, головне, щоб не в Україні.
Ось така в мене власна демографічна статистика. Поки ми говоримо про освітні втрати і якість освіти, відбуваються втрати зовсім інші. І якщо цей тренд буде набирати обертів, то вчити просто не буде кого. І простих рішень тут не існує. Адже вчитися в іншій країні – це не про якість освіти сьогодні. Ні. Це про інше. Про усвідомлення перспектив. Про вибір батьків. Про намагання не потрапити під мобілізацію для батька та хлопця в майбутньому. Ми чуємо ці фрази на власні вуха. Врешті-решт це про настрої в суспільстві. Адже ми знаємо, що мотивація залежить навіть не від того, що є сьогодні. А від того, що принесе нам завтра.
Висновків не буде. Нехай кожен зробить свої.
Джерело:liga.net
