Антоніна ВЧОРАШНЯ,
НДІ історії українських національно-визвольних змагань Карпатського університету імені Августина Волошина
Голова Закарпатського обласного Товариства борців за незалежність України у ХХ столітті
м. Ужгород
4 вересня 2025 р.
ВЕРЕСНЕВА ЗЕМЛЯ
« Земле моя,
всеплодющая мати!»
( Іван ФРАНКО )
«Осінь крилами в груди б’є.
О, Вкраїно моя осіння!
Чом забракло мені уміння
Звеселити серце твоє?
…………
Земле рідна! Тобі одній
Я волів би служить до скону.
До твоїх до прийдешніх днів
Дотягнутися б хоч рукою.»
( Василь СТУС )
4 вересня 1985 р., 40 років тому, в холодних стінах карцеру Пермського радянського концтабору особливого режиму для політв’язнів села Кучино, загинув Василь Стус – український патріот, правозахисник, перекладач, літературознавець, геніальний поет, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка (посмертно), Герой України (посмертно).
Україна для Василя Стуса була найбільшою святинею, його духовним порятунком і відповідальністю за землю, на якій ти мав щастя або нещастя народитися. Біль за її долю, почуття гіркоти і смутку сповнювали серце поета, який все своє життя віддав боротьбі за власні переконання. Не зміг змиритись з тим, що пропонувала офіційна ідеологія – відсутність національної гордості, духовного рабства, продажності національної еліти, роз`єднаності нації.
« Психологічно я розумів, що тюремна брама уже відкрилася для мене, що вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортить за той кордон: бо хто тут, на Великій Україні стане горлом обурення і протесту… Коли життя забрано – крихтя не потребую».
« Безпашпортний і закріпачений,
сліпий, колгоспний мій народ!
Катований, але не страчений,
рабований, але не втрачений.
Тебе знайшов я на добро,
а чи на горе. Я не знаю,
не хочу знати. Ти бо є,
і я до тебе утікаю,
і я минуле проклинаю
твоє, народе мій, боєць,
твоє минуле. Де ти був,
і де ти жив, і де ти взявся,
і де ти стільки лих намався
як ліз покірно під обух.»
Василь Стус помер в шевченковому віці, йому було всього 47 років, тринадцять із них він провів у в’язницях і таборах за «провину», яка насправді була честю – бути українцем, любити свою землю і не боятись казати правду.
Стус був не просто митець, він став совістю нації, прикладом незламності й жертовності. Його життя було свідченням того, що навіть у неволі можна залишатися вільним:
«Розкошлані на всіх вітрах вагань,
мов смолоскипи молодого болю,
в неволі здобули для себе волю,
ногою заступивши смертну грань»
Уже нині покійний дисидент Євген Сверстюк писав про Василя: «То був чоловік, який говорив і писав за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, і платив за це життям».
Радянська репресивна система вбила його, та він повернувся – у слові, у пам’яті, у боротьбі:
«….ми ще повернемось,
обов`язково повернемось,
бодай – ногами вперед
але: не мертві.
але: не переможені
але: безсмертні
«Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість зливається з криком його нації» ( В. Стус )
«Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену
Хай життя — одне стернисте поле,
Та все одно пройти — не помину.
Дотягну до краю. Хай руками,
хай на ліктях, поповзом — дарма,
душу хай обшмугляю об камінь —
все одно милішої нема
за оцю утрачену й ледачу,
за байдужу, осоружну, за
землю цю, якою тільки й значу
і якою барвиться сльоза.
…..
О Україно! Ти моя молитва,
Ти моя мука і моя любов…»
І кожен рядок його поезії звучить сьогодні закликом — бути вірними собі, своїй мові, своїй землі.
Його життя — чесне, віддане і нескорене.
« Це щастя: мати таку долю, як у мене… Чуюся добре, бо нікому не зробив зла, бо дбав не тільки про себе. І від того мені світло на душі » (Василь СТУС).
