11 вересня 1864 року на Харківщині народився Павло Грабовський. У майбутньому поет-лірик, публіцист, революціонер, самостійник, поборник національної свободи українців і визволення їх із-під імперського самодержавства.
Сім’я була бідною, батько служив паламарем у місцевій церкві. Початкову освіту здобув в Охтирській бурсі, після – у Харківській духовній семінарії. Саме тут Павло зацікавився суспільними проблемами, таємно перечитував політичну літературу, завів знайомства із представниками народницької організації “Чорний переділ” (таємна революційна організація “народників”-терористів, що виникла в серпні 1879 року внаслідок розколу “Землі і Волі”. Керівним центром був Виконавчий комітет у Петербурзі, до складу якого входили Андрій Желябов, О. Михайлов, Микола Морозов, Софія Перовська, В. Фігнер, М. Фроленко та інші. В Україні місцеві групи діяли в Одесі, Києві, Харкові, Миколаєві, Ніжині тощо. Загальна кількість членів організації налічувала в 1881 близько 500 осіб).
За зв’язки з цією організацією, а також за поширення забороненої літератури, Грабовського виключили з семінарії й заарешували. Під час обшуку в нього виявили “бумаги противуправительственного содержания”. Три роки він перебував під пильним наглядом жандармерії. У цей період жив у селі, намагався знайти підробіток, але марно.
Лише після зняття нагляду Павло, переїхавши до Харкова, зумів влаштуватися в редакцію і, не зважаючи на нещодавній арешт, відновив свою революційну діяльність. Паралельно пробує свої сили в літературі, займається самоосвітою.
Восени 1885 року Грабовського відправили на військову службу в піхотний полк, недалеко від Харкова. Це дозволило підтримувати зв’язки з народниками. Але невдовзі, через конфлікт із начальством, його перевели до Середньої Азії. Ось тоді і з’ясувалося, що Павло брав активну участь у розповсюдженні відозв “Чорного переділу”. Його повернули в Харків і кинули до в’язниці. Відбувати покарання, 5 років, відправили до Сибіру.
У засланні поет написав кілька віршів і поему “Текінка”. Вірші російською, зокрема “Друзьям”, ширилися по кишенях політичних засланців.
Під час етапування Грабовський познайомився та зблизився з народоволицею Надією Сигидою, але її відправили до жіночої в’язниці, де вона й загинула (восени 1889 року сталася так звана “карійська трагедія”: Сигиду закатували тюремна адміністрація, її товаришки на знак протесту покінчили з собою). Грабовського – до Іркутська. Ця зустріч залишила в серці поета свій відбиток. Він завжди пам’ятав цю прекрасну жінку, а ще відважну революціонерку, товаришку й присвятив їй ряд віршів.
За народ свій нещасливий,
Повна щирої журби,
Ти ступила на правдивий
Шлях святої боротьби.
Опинились ми в неволі,
Побратались взаперті,
Ти не знала краще долі,
Як лихі конання ті.
І моливсь я нишком богу,
В нерозважному страху
Щоб тебе, мою небогу,
Зло не стріло на шляху!
У засланні Павло, разом із товаришами по духу, написали відомий протест “Русскому правительству” проти знущань над в’язнями. Це призвело до ще одного арешту, що збільшило термін перебування під вартою в найглухіших та найвіддаленіших місцях Сибіру.
Це був переломний момент у літературній діяльності поета. Він листується з Іваном Франком, свої вірші відсилає до галицьких часописів. Вперше, в 1890 році, з’являються на шпальтах періодичних видань його твори. Разом із тим, Грабовський перекладає пушкінського “Онєгіна”, фрагменти “Фауста” Ґете, адаптує українською вірші народовольця Якубовича. Водночас пише поему “Бурятка”.
Із 1893 до 1896 Павло жив у Вілюйську й продовжував писати. У цей період вийшли нариси про життя Миколу Чернишевського. Вірші все надсилалися у Галичину. Це дало змогу випустити збірку “Пролісок” у 1894-му, а ще опублікувати переклади різних творів.
Його статті торкалися найрізноманітніших культурно-громадських проблем українців. Також чимало уваги було присвячено проблемам літератури. У нарисах описував життя діячів літературного й суспільного руху – “Михайло Ларіонович Михайлов”, “Порфир Кореницький”, “Споминки про д-ра В. Александрова”, зіставляв творчість Шевченка й Пушкіна та їхнє значення в літературі.
Грабовський дуже багато перекладав, серед його “переспівів”, так автор називав свої роботи – поеми Байрона, Бернса; вірші Шеллі, Сауті, Вордсворта, Теннісона, Лонґфелло, Ґете, Уланда, Гайне, Ленау, Фрейліграта, Гервега, Леопарді, Беранже, Гюго, Дюпона, Барб’є, Метерлінка та інші. Перекладав із чеської, словацької, болгарської, польської, сербської, хорватської, словенської, лужицької, скандінавських та угорської мов.
У 1896-му Грабовському дозволили виїхати в Якутськ, там життя політичних в’язнів було активнішим, згодом поет перебрався до Тобольська. От тільки повернутися до рідної України Павлу вже не судилося.
Бажав би я, мій рідний краю,
Щоб ти на волю здобувавсь,
Давно сподіваного раю
Від себе власне сподівавсь.
Щоб велич простого народа
Запанувала на Русі,
Щоб чарівна селянська врода
Росла в коханні та красі.
Щоб Русь порізнена устала
З-під віковічного ярма
І квітом повним розцвітала
У згоді з ближніми всіма!
У 36 Грабовський одружився на Анастасії Лук’яновій, яку було заслано в ті краї за революційну діяльність. Там до дівчини чіплявся жандарм і, щоб захистити її від домагань, Павло Грабовський одружився з нею. У цьому шлюбі з’явився син, якого назвали Борисом, на честь Грінченка. У майбутньому хлопчик стане відомим українським винахідником – піонером на ниві телебачення.
Увесь свій час поет трудився, не покладаючи рук, водночас був і коректором у редакції, і писарем у ветеринарному управлінні, ще й приватні уроки давав. Але грошей не вистачало. До того ж здоров’я було підірване тяжкою працею у засланнях, він постійно й тяжко хворів.
Помер Павло Арсенович Грабовський у грудні 1902-го, овдовіла дружина залишися із однорічною дитиною на руках. За заповітом поета поховали поруч із могилами декабристів.
У своїх віршах Грабовський понад усе підносив ідею служіння рідному народові, та боротьбу художнім словом із гнобителями. Неодноразово наголошуючи, що головним у літературі має бути народ і його реалістично зображене життя. Намагався створити високоідейну літературу.
“Я закликаю і буду закликати земляків у тому напрямку до праці на ґрунті українському, коло народу українського, в мові українській”, – писав Грабовський.
Все його змалювання пейзажів, любові, дружби пройняті болем і тугою пригнічених. Навіть інтимна лірика набуває забарвлення протесту проти соціальної несправедливості.
Попри тяжкі випробування, поет не поступився своїми поглядами й переконаннями, до останнього плекаючи надію світлого майбутнього. Тож не дивно, що поет-борець обрав життєвим девізом слова Кобзаря: “Караюсь, мучуся… але не каюсь!”.
Війна та кров… О чоловіцтво хиже,
Не гідне навіть імені людей!
Коли джерело поновлення свіже
Діткнеться наших кам’яних грудей?
Чи вже ж не можна у братерстві жити,
У злагоді блаженство спочувать?
Ні, треба знищить, для потіхи вбити,
У прокляті кайдани закувать!
Свята любов для світу буква мертва,
Христос – давно всіма забута річ;
І гине люд, страшної ночі жертва,
І підпира оту злочинну ніч!
Під час і жить нема тоді охоти;
Бо тільки пильно позирнеш на мир:
Який базар бездушної глупоти,
Який дрібний пануючий кумир!
Фото: Пам’ятник Павлу Грабовському у місті Валки /Вікіпедія
Джерело:uain.press
