16 грудня виповнюється місяць із дня смерті найвідомішого закарпатського політв’язня Івана Коршинського (1928–2023). Коршинський був не просто одним із колишніх 15 тисяч закарпатських репресованих. Він став публічним обличчям руху опору, який протистояв тоталітарному комуністичному режиму на Закарпатті. Обличчям спокійним, врівноваженим, з мудрими лагідними очима і тихим м’яким голосом. Саме таке обличчя і має належати дитячому хірургу, про табірне минуле якого протягом тривалого часу знали лише посвячені.
Кажуть, що коли першому секретареві Закарпатського обкому КПУ Юрієві Ільницькому шепнули, що його лікував колишній зек, який досі не реабілітований, той аж остовпів від несподіванки. Але і комуністичні вожді, коли це стосувалося їхнього здоров’я, часом закривали очі на минуле хороших лікарів.
Життя Іван Коршинський прожив довге: відійшов у вічність на 96-му році. І до останніх років був громадсько активним. Навіть двічі переніс ковід, який пробував його підкосити під час карантину, але заслужений лікар України дав собі раду, хоча після цього помітно ослаб.
Перший арешт у 17 років
Вперше його забрали «соколи Сталіна» влітку 1945 року. Ще люди не прийшли до тями після закінчення найстрашнішої війни в Європі, а Міністерство держбезпеки СРСР вже виловлювало в новоприєднаних та звільнених від нацистів західних областях «ворожі елементи».
Іван Коршинський тоді мав 17 років, ходив до гімназії в Хусті. Але оскільки виховувався в «Пласті», то з дитячих років зростав серед свідомої української молоді. Молодіжне підпілля іноді використовувало його як зв’язкового. На допитах з’ясувалося, що йому передавали «естафету» – таємне повідомлення. Тож липневого ранку його забрали просто з батьківської хати. Добре, що мати встигла накинути на синові плечі зимове пальто, яке порятувало його в холодних і сирих казематах.
Спочатку три дні били в Хусті, а далі повезли до Ужгорода, де були слідчі, що спеціалізувалися на діяльності ОУН на Закарпатті. Але Іван виявився міцним горішком: ні в чому не зізнався.
Тоді заперли юнака на 5 тижнів у камеру-одиночку, яка є нелегким випробуванням навіть для дорослої психіки. Ходив, співав, молився, аби не зійти з розуму від самотності та нав’язливих розпачливих думок. На допитах знову відпирався, не даючи можливості слідчим ні за що зачепитися. Єдина зачіпка – попереднє зізнання зв’язкової Магдалини Богдан також було нею змінене. Мовляв, «естафету» передавала, але Іван не взяв.
І після дев’яти тижнів пекла його відпустили додому. Важив половину з того, яким його забирали. Тепер був навчений гірким досвідом, тож не раз казав друзям: «Хлопці, будьте обачними! Не піддавайтеся на провокації».
Закінчувати середню освіту подався до Великого Бичкова, де згодилися йому екстерном зарахувати дев’ятий клас. На випускний таблон школярі сфотографувалися у вишиванках та гуцульських кептариках. Ні Леніна-Сталіна, ні серпа з молотом чи червоної зірки на фотографії першого випуску Великобичківської середньої школи не було. Зате були два вчителі, за якими вже полювало по лісах МГБ. Така ж сумна доля чекала і багатьох випускників.
10 років особливого режиму і табірна хірургічна практика
Івана Коршинського забрали просто із заняття на другому курсі медичного факультету Ужгородського університету. Як і першого разу, він відпирався від усіх звинувачень, не визнавав себе винним, навіть не підписав вироку. Але цього разу ніхто вже не зважав на його свідчення.
Десять років таборів особливого режиму мав відбувати в Казахстані – за 40 кілометрів від Караганди, в так званій «долині смерті». За місяць виснажливої роботи в каменоломні він уже не міг підіймати важкого молота. Вигляд мав дистрофіка, і його майбутнє було очевидним.
Але втрутилася доля: у таборі перебував відомий угорський лікар Йожеф Червені, який був вивезений з Будапешта у 1945 році, і тут відбував покарання.
Він переконав начальство організувати лікарню, щоб в’язні не помирали так масово. Дізнавшись, що тут є студент-медик із Закарпаття, заговорив до Івана по-угорськи. Той відповів, адже вчився в гімназії за угорської окупації. Червені зробив припис, щоб Коршинського відправили на лікування, а далі тримав його при собі.
А через рік до табору етапували колишнього заступника міністра охорони здоров’я СРСР Сергія Колеснікова, який до того очолював радянський «Червоний Хрест» і навіть мав спільне фото з Черчиллем. Такого фахівця гріх було використовувати як звичайного в’язня, тож йому доручили опікуватися табірною лікарнею. В асистенти до себе він узяв Івана Коршинського, що врятувало юнака від каторжної рабської праці.
Після смерті Сталіна Колесников вийшов на волю, а слідчого, який вів його справу, розстріляли.
Оперувати хворих довірили Коршинському, бо більше не було кому. А невдовзі з неозорого ГУЛАГу повалили додому мільйони репресованих. Був серед них і Іван Коршинський, якого випустили на початку 1955 року.
Завдяки заступництву Колеснікова, який очолив у Москві потужний центр судинної хірургії, Іван не тільки закінчив медичний факультет, але й стаціонарну аспірантуру при своєму шефі. Табірна дружба виявилася найміцнішої проби.
Іван Коршинський працював в Ужгороді хірургом і водночас завідував кафедрою дитячої хірургії в університеті. Разом із дружиною виховував трьох доньок.
Але до 1991 року так і не був реабілітований, тож мало хто про нього відав за межами лікарні. Був безвідмовним лікарем, зичливим, знаючим і вміючим. Недарма ужгородське начальство обирало його, що породжувало заздрість у колег. Не дали навіть захистити докторську дисертацію, матеріали для якої були давно апробовані на практиці. Професор-зек? Ні в якому разі!
«Попросили» з роботи за політику
Більше того, коли він серед інших випускників хустської гімназії підписав листа з проханням створити меморіальний парк на Красному полі під Хустом, де прийняли смертельний бій карпатські січовики в 1939 році, його «попросили» з кафедри.
І така політична розправа відбувалася вже в часи Незалежності! Нині це звучить дико, але подібними настроями була перейнята радянська медична номенклатура, яка перефарбовувалася на ходу, не міняючи суті.
Тому, коли побратими з обласного товариства політв’язнів і репресованих запропонували Іванові Коршинському балотуватися до Верховної Ради, йому не було що втрачати.
Ректор, розуміючи, що може отримати опозиціонера в самому парламенті, поновив його на роботі ще до голосування. І правильно зробив, бо Іван Коршинський переміг і «грошових мішків», і місцевих начальничків. У 1994 році люди ще голосували не тільки за «шмат гнилої ковбаси». За нього віддавали голоси переважно як за совісного лікаря, який порятував не одного земляка з кожного села його рідного округу, куди в екстрених випадках його доставляли вертольотами.
Ось так негадано закарпатець став одним із дев’яти депутатів, колишніх політв’язнів, що були обрані до Верховної Ради другого демократичного скликання і яким довелося ухвалювати нову Конституцію. Однак єдиний, який «сидів» ще за Сталіна.
Депутатство зробило Івана Коршинського відомим на Закарпатті.
Загальна увага і визнання його не зіпсували: він залишився таким, як і був – дуже чуйним, інтелігентним, зваженим в оцінках і діях. Жодної озлобленості чи бажання помсти від нього я не чув.
Це був зразок християнської моралі. Навіть важко повірити, що в такої шляхетної людини могли бути вороги. Але людьми керує власна невдоволеність, а не чужа досконалість. Тому на білих лебедів завжди знайдуться чорні круки.
До кінця своїх днів не втрачав бадьорість духу. Радо спілкувався, хоч останні півтори року був лежачим. У 95 років був при ясному розумі.
Консультував хворих, навіть у день смерті зробив укол своїй доглядальниці, яка цього потребувала. Вболівав за Україну всім серцем, стежив за новинами з фронтів, молився за воїнів і читав «Євангеліє».
Іван Коршинський залишив ґрунтовні книжки споминів «Про незабутнє» та «Скальпелем і пером», які доповнюють закарпатську поличку мемуарів політв’язнів радянського режиму. Серед них такі вагомі, як «Щастя в боротьбі» Василя Рогача , «Дорогою долі» Омеляна Росула, «Хроніка політичного в’язня № 2А 424» Левка Довговича, «Люди не зі страху» дружини Юрія Бадзя – Світлани Кириченко.
Із колишніх 15 тисяч репресованих закарпатців нині живими залишилися менше від сотні. А невдовзі прийде час, коли про комуністичні репресії свідчитимуть лише пожовклі справи в архівах та поодинокі зафіксовані спомини. Тому відхід кожного політв’язня є своєрідним прощанням з нашою кривавою історією ХХ століття.
Олександр Гаврош – письменник, журналіст
Джерело: Радіо Свобода
