340 років тому – у жовтні 1676 року – у Москві відзначали перемогу над гетьманом Петром Дорошенком. По Москві урочисто пронесли гетьманські клейноди – схилені прапори волочилися по землі, булави та бунчуки тримали верхів’ям донизу. Незадовго до цього гетьман склав символи свого правління перед московськими воєводами. Ставши в 1665 році гетьманом, Петро Дорошенко мав амбітні плани – возз’єднати Правобережну та Лівобережну частини України в одну державу. Утім, він не зумів реалізувати своїх намірів. Свою політичну кар’єру він завершив не гетьманом обох берегів Дніпра, а воєводою у далекій В’ятці.
Постать гетьмана Петра Дорошенка часто губиться у славі його попередників та наступників.
«Петра Дорошенка знають дещо менше через те, що він затінений, з одного боку, Богданом Хмельницьким, який створив козацьку державу, а з іншого – Іваном Мазепою, правлінням якого позначили кінець гетьманату як суверенної держави», – зазначає історик Олексій Сокирко.
Проте в часи Руїни саме Петро Дорошенко найпослідовніше проводив політику на відновлення єдності та суверенітету козацької держави.
Шлях до булави та союз із Османами
В 1663 році козацька держава розпадається на два окремі гетьманати, розділені Дніпром. Тоді, після сумновідомої Чорної ради, на Лівобережжі гетьманську булаву отримав Іван Брюховецький, а Правобережжя – невдовзі обрало Петра Дорошенка.
Обидва починали свою політичну кар’єру у близькому оточенні Богдана Хмельницького. Проте «породний козак» Дорошенко обіймав значно вищі щаблі в козацькій ієрархії, ніж Брюховецький.
«Брюховецький належав до служників, до челяді. У сьогоднішніх реаліях Брюховецького можна порівняти із водієм або охоронцем – ніби й близький до персони №1, але його роль не є самостійною», – зазначає Олексій Сокирко.
Та попри такі відмінності у політичному становленні, Дорошенко й Брюховецький в деякі моменти діяли дуже схоже. Після того, як Річ Посполита та Московське царство вирішили поділити Україну, обидва гетьмани шукають підтримки в Османської імперії.
Звернення до османів – це нормальна практика для політиків того часуОлексій Сокирко
«Україна вже не перший рік, починаючи від повстання Хмельницького, перебувала в умовах війни, до якої додалися внутрішні розрухи. За тих умов звернення до османів – це нормальна практика для політиків того часу», – каже Олексій Сокирко.
За його словами, спроби укласти союз із Османами починаються ще з часів Богдана Хмельницького. Для козаків це була спроба знайти могутнього союзника, адже Османська імперія на той час була потужною державою із сильною армією.
Об’єднання на тлі знищення союзника-конкурента
На відміну від Дорошенка, який послідовно виступав за об’єднання розділених гетьманатів, Брюховецький тривалий час дотримувався курсу на зближення із Московським царством. І лише в умовах політичної кризи він ситуативно дійшов до висновку, що об’єднання лівого і правого берега – це план, який зможе вирішити багато внутрішніх та зовнішніх проблем.
Тож, коли Дорошенко та Брюховецький все ж об’єднують свої сили, стає очевидно, що то останній втрачає свій авторитет в очах козацтва. Тож, коли гетьмани зустрілися, Івана Брюховецького вбили його ж власні підлеглі – чи то за наказом Дорошенка (він це заперечував), чи то з власної ініціативи.
Оскільки Брюховецький став неактуальним – найпростішим варіантом в умовах війни було його вбити, що й зробилиОлексій Сокирко
«Не зовсім зрозуміло – як це сталося. Брюховецький став заручником ситуації. Адже його оточення, яке тримало лівобережну гетьманщину, бачило, що потрібен один загальний лідер. І це зробило Дорошенку добру послугу – козацтво поставило на нього. А оскільки Брюховецький став неактуальним – найпростішим варіантом в умовах війни було його вбити, що й зробили», – зазначає Олексій Сокирко.
Утім, об’єднавши під своє булавою обидва береги Дніпра, Дорошенко не зумів надовго втримати цю єдність. І причиною тому став не так тиск Москви чи Варшави, як внутрішньополітичні чи навіть особисті проблеми.
Зрада дружини в політичному контексті
Особисте життя гетьмана Петра Дорошенка було так само складним, як і його політика. Він був тричі одружений та залишив по собі щонайменше п’ятеро дітей. Про першу дружину Дорошенка відомо мало: звали її Ганна, вона була донькою полковника Семена Половця – близького соратника Богдана Хмельницького. Ганна померла невдовзі після народження дочки.
Вдруге Дорошенко побрався із Єфросинією Яненко – небогою гетьмана Богдана Хмельницького. Вірогідно, Єфросинія вийшла заміж за Дорошенка під тиском родини.
«Для родин цей союз був справою престижу. Його прагнули Дорошенки, бо їм лестило мати в сім’ї родичку самого Хмельницького, і для Яненків, які таким чином породичались із гетьманом», – розповідає історик Любов Заболотна.
Дорошенко все ж не міг натішитись молодій дружині, а вона натомість із прохолодою ставилась до чоловіка. Єфросинія увійшла в історію як розбещена жінка, яка зловживала алкоголем та неодноразово «стрибала в гречку». За однією з версій, легковажність вдачі Єфросинії навіть наклала відбиток на історію України. Так, коли в 1668 році гетьман зумів об’єднати під своєю булавою Правобережну і Лівобережну Україну, він невдовзі отримав вістку про те, що його дружина «скочила через пліт із молодшим». Засмучений гетьман вирішив повернутись до Чигирина, залишивши Лівобережжя на наказного гетьмана Дем’яна Многоргішного, який невдовзі уклав угоду із московським царем.
«Україні зрада Пріськи коштувала виснажливої війни, насильного переселення людей з одного берега Дніпра на інший, навали турецько-татарських і московських військ та часів, що увійшли в історію під ім’ям Великої Руїни. А першою причиною тієї руїни була слабодухість гетьманші, розпещеної вигодами жінки, що й на найвищому становищі виявилася все ж звичайною жінкою», – стверджує історик Олександр Овруцький-Швабе.
Щоправда, не всі історики упевнені, що вістка про зраду дружини мала вирішальний вплив на подальший розвиток подій. Та в будь-якому разі, після цього Єфросинія тривалий час жила в монастирі. Але почуття Дорошенка все ж пересилили образи. Після вимушеного переїзду до Москви, він просить привезти до нього дружину. На чужині вони прожили разом близько семи років.
Невдовзі після смерті Єфросинії третьою дружиною Петра Дорошенка стає Агафія Єропкіна. Вірогідно, що шлюб із молодою російською дворянкою, в якому народилося четверо дітей, був для вже колишнього гетьмана щасливим. Прапраонукою гетьмана була Наталія Гончарова – дружина російського поета Олександра Пушкіна.
Олексій Сокирко вважає, що історія із впливом зради Єфросинії на подальший розвиток подій, має характер радше романтичної легенди, ніж доконаного історичного факту. За його словами, «вплив особистого життя на політику Дорошенка – це поголоски, які ходили по козацькому війську влітку 1668 року». Для повернення на Правобережжя в той момент не бракувало й політичних причин. Утім, за будь-яких причин, рішення залишити Лівобережжя на наказного гетьмана мало для Дорошенка фатальні наслідки.
Джерело: radiosvoboda.org
