У системі держави немає жодного органу, який захищає інтереси військових. Є військова служба правопорядку, є Державне бюро розслідувань, є Служба безпеки України, є поліція — вони всі каратимуть військових.
В Україні шалена вдячність військовим. Через це вони будуть чудити. Завдання суспільства — зробити корсет, який забезпечить військовому пошану за те, що він воював, але тільки у межах сервісів, які ми зобов’язані надати їм. Справедливих сервісів, справедливої соціальної політики.
Коли я повернувся з війни, жоден орган жодного разу мені не телефонував. Навіть зараз, після тяжкого поранення, жодна державна структура не подзвонила мені, не запитала: «А чи ти не забухав, чи не приймаєш наркотики, чи не хочеш повіситись?!» Бо у грудні в мене були такі думки. Мені було дуже погано. Якби у мене не було ресурсу йти до психолога, не було б відповідної соціалізації, чесно кажучи, я почав би чудити.
Коли раніше у нас було 300-400 тисяч мобілізованих, ця проблема теж була, але не вирішувалась. Тепер їх буде 1 млн 700 тисяч, і вони повернуться в суспільство. Про цих людей треба піклуватися.
Україна стосовно поранених військових нині — це русня. Ви можете думати, що ви любите військових, що держава про них піклується. Це не так. Є величезна проблема. Я не шукаю винних, не тикаю пальцем, що всі погані. Ні. Є факт: щоб змінитися, треба прийняти певну проблему, прийняти реальність такою, як вона є.
Як це відбувається — поясню на прикладі. Якщо зазнали поранення, програму реабілітації вам нададуть тільки тоді, коли ви поїдете у військову частину, отримаєте документ-направлення на ВЛК, пройдете її за 8-10-20 днів, можливо місяць. Після того поїдете до МСЕК, і коли отримаєте там документ про те, що ви — особа з інвалідністю, лише тоді матимете доступ до реабілітації.
hromadske
Але здоров’я стільки не чекає. Якщо ви його підірвали, час грає проти вас. Тобто навчитись наново говорити через чотири місяці буде складно, через 10 — іще складніше. Політика не побудована зараз так, аби проявляти пошану до військових.
Я особисто досі перебуваю на службі. Знаєте чому? Тому що не пройшов МСЕК і ВЛК. Знаєте, що в іншому разі сталося б зі мною? Мене відправили б поза штат, у місяць платили би від 800 гривень до 3 тисяч. Держава виплатить 1 млн грн, якщо в тебе І група інвалідності, 800 тисяч — II група, 600 тисяч — III група.
Попередня операція, передостання, мені коштувала 20 тисяч доларів (майже 800 тисяч грн). Мені ці гроші держава не віддасть. Я й не беру в держави ці кошти, бо маю їх, я можу собі дозволити. Але даючи ці гроші військовим, вона змушує їх принижуватись.
Коли ви читаєте про героя, який втратив ногу, руку чи щось інше, то у фейсбучику пишете прекрасні пости про те, що ми любимо військових. А ви просто сходіть, будь ласка, на Госпітальну, 16, де ті самі військові стоять у шалених чергах. Взимку вони стояли ще й на вулиці, бо їх не пускали всередину. А одного разу, коли я прийшов, мені сказали: «Не впускаємо, тому що маски немає у вас. Ну, ковід же, розумієте».
hromadske
Я усвідомлюю, що держава все одно вирішує, як зробити ті чи інші речі, з огляду на свої ресурси. Тому буду говорити саме цією мовою. Уявіть собі, якщо командування Медичних сил зробить помилку під час евакуації військового, а потім Міністерство охорони здоров’я не зможе його врятувати. Скажімо, його просто відпустять на вулицю. Потім Міністерство соціальної політики дасть цій людині певну соціальну політику, проаналізує витрати. І все. Але ця структура мала би працювати в загальній політиці. Тоді ми зекономили б купу грошей.
Наше головне завдання щодо поранених військових — забезпечити, щоб вони були самостійними й могли далі не бути тягарем для держави. Виходячи з цієї політики, об’єднаймо ці міністерства, посадімо їх за стіл переговорів, бо основна проблема зараз у тому, що командувачка Медичних сил не може до кінця прокомунікувати з Міністерством охорони здоров’я. І ще один важливий момент: знаєте, що є бог, але ніхто його не бачив. Це про Міністерство ветеранів.
Ще раз: я дуже люблю людей, але говорю мовою держави. Держава мала б думати про людей. Найперше, що вона мала би зробити, — це сказати: «Ми дуже поважаємо й шануємо військових, тим паче поранених, це має бути першочерговим».
Коли ми запустили свою організацію, Міністерство оборони вирішило зробити схожий продукт для допомоги військовим. Я сказав: «Назвіть його “Повага”, povaha.gov.ua». Вони відповіли: «Знаєте, ми декларуватимемо повагу, але не зможемо це реалізувати. Назвімо його “Турбота”».
Джерело:hromadske.ua
