Полковник армії УНР Петро Болбочан: жертва інтриг чи претендент у диктатори?

Пам’ятник полковнику армії Української Народної Республіки Петру Болбочану (1883–1919) у день відкриття. Київ, 4 жовтня 2020 року.

Нещодавно у Києві відкрили пам’ятник Петру Болбочану. «Полковник армії УНР, визволитель Криму», – написано на постаменті. З огляду на окупацію Криму, така історична постать набуває великої актуальності. Про Кримський похід армії УНР ми вже говорили з істориком Михайлом Ковальчуком.

Утім, постать Болбочана доволі неоднозначна і суперечлива. У нього були великі заслуги й досягнення, але також не менш великі поразки і провали. Він був засуджений та страчений за вироком військового трибуналу УНР – його знищили не вороги України, а свої.

Про непросту долю Петра Болбочана Радіо Свобода поговорило з істориком Валентиною Піскун.

– Як Петра Болбочана характеризували сучасники?

– Загалом ставлення сучасників до нього можна поділити на три групи. Одні нейтрально ставилися й таких більшість. Були прихильники, які високо цінували його. Передусім, це його соратники – ті, хто йшов разом з ним. Також це були хлібороби-демократи – праві елементи, які робили ставку на Болбочана, щоб усунути Петлюру від влади. Вони не просто позитивно оцінювали діяльність Болбочана, а показували заслуги перед УНР. Треті засуджували його за здачу Лівобережжя й потім за спробу перевороту – спробу очолити Запорізьку групу армії УНР у незаконний спосіб.

Але кожна з цих груп визначала такі риси характеру, як честолюбство, що він любив гарний стиль одягання, автомобілі і, взагалі, любив комфорт. Ще відзначали, що він не був польовим командиром – людиною, яка дала чи виграла скількись боїв. Як прихильники, так і противники відзначали, що він любив, щоб військові були вишколені, добре підготовлені.

– Тобто, відзначали не так його здібності воєначальника, як здібності організатора?

– Так, такого, хто любив вишколене військо, підготовлене, а не нашвидкуруч зорганізоване й кинуте в бій, як того вимагав той час та швидкий розвиток подій. Наприклад, коли він в січні 1919-го стояв під Полтавою, то писав, що йому потрібен місяць, аби підготувати військо до бою. А тоді місяця часу у військових не було, треба було тут і зараз боронити ту чи іншу територію.

 

– Чим пояснити стрімку військову кар’єру Петра Болбочана у 1918 році? Наприкінці 1917-го він ще капітан, а наприкінці 1918 року вже став полковником. Навіть якщо враховувати, що тоді не було звання майора, це все одно дуже стрімкий кар’єрний злет.

– Точно відомо, що підполковником він став 5 листопада 1917 року, ще до більшовицького перевороту. Дуже цікаве питання: коли ж він став полковником? Бо тут у джерелах є розбіжності. Одні джерела свідчать, що йому це звання дав гетьман Павло Скоропадський за оборону Чернігівщини від більшовицьких військ. А за іншою версією, саме за участь в антигетьманському повстанні, коли Болбочан утримав Харків, він отримав звання полковника.

– У листопаді 1918 році Болбочан відіграв важливу роль в антигетьманському повстанні. Завдяки йому Директорія швидко опанувала Лівобережжя. Але на початку 1919-го армія УНР зазнала катастрофічної поразки, за короткий час втративши Лівобережжя. Полковника Болбочана усунули з посади командувача Лівобережним фронтом. Розпочалося слідство: чому українські війська зазнали такої нищівної поразки? Болбочан доводив, що такий розвиток подій був зумовлений об’єктивними обставинами. Тут важко щось сказати напевно, бо ті події досі малодосліджені. Як на вашу думку, яке тут співвідношення об’єктивних обставин і прорахунків самого Болбочана?

– Дійсно, в сучасній українській історіографії цьому питанню присвячено дуже мало робіт. А це дуже важливе питання. Я не військовий історик, і можу висловити лише свою суб’єктивну думку на це питання. Вважаю, що об’єктивні причини того, що українське військо тоді залишило Лівобережжя, складають близько 30-40%.

Серед об’єктивних причин перша – це слабко налагоджена комунікація між центральною владою та військовими частинами, які обороняли Лівобережжя. Друга об’єктивна причина – брак організованості війська. Третя – розкладова робота більшовиків та їхніх союзників есерів на армію та на місцеві органи влади. Четверта причина – протиріччя між галичанами й наддніпрянцями в армії. Ці суперечності ми помічаємо і в Запорізькому корпусі, коли Болбочан виділив із війська окремі галицькі загони.

А суб’єктивних причин я би відзначила значно більше. Перша – Болбочан не вірив, що можна спертися на колишнього селянина, який взяв зброю до рук і не пройшов вишколу. Поповнення, які до нього присилали, він вважав ненавченими, які не можуть брати участь у військових діях. Друга – постійне звернення до Києва про військову підмогу. Уявіть собі: що це за «видатний полководець», який не дав жодного бою, відступаючи від Харкова до Полтави? Болбочан не був успішним, як польовий командир. Він писав у звітах дуже патріотичні речі. Але патріотизм полягає ще й в тому, щоби битися з ворогами.

Третя причина – це якийсь постійний плач про втомленість військ. Так, втома була. Але поряд з тим він весь час повторював, що «героїв небагато, а потрібні вони для великого діла». І весь час звернення до історії, до майбутнього. Не чіткі зведення, що такі-то більшовицькі загони наступають на такі-то станції, нам потрібно те й те, щоб їх зупинити, – а весь час гасла й звернення. Це не метода військового, який дбає про захист батьківщини.

 

– А чим Болбочан пояснював відступ від Харкова до Полтави?

– Тим, що його війська втомлені, що йому не вистачає багнетів…

Він звертався до уряду про порозуміння з Антантою, як своєрідний ультиматум: якщо не порозумієтеся з Антантою, то ми не зможемо перемогти. Або в нього була пропозиція брати німців на службу, які стояли в Україні, щоб вони допомогли вистояти українцям проти більшовиків. Тобто це були звернення-поради, хто і що може зробити, а не відповідальність, що може зробити саме він. На мій погляд, це не відзначає високі якості полководця.

– Коли Болбочан здав Полтаву, у більшовиків тоді була істотна чисельна перевага?

– Ні, не було чисельної переваги. Тому здачу Полтави я вважаю своєрідною військовою бездіяльністю або навіть певною безпорадністю.

– Невдовзі Петлюра запропонував Болбочану поїхати з військово-дипломатичною місією за кордон. Чому Болбочан не поїхав у зарубіжну місію чи не пішов на службу в Галицьку армію, як це зробили деякі опозиційні до Петлюри військові?

– По-перше, на той час це вже було неможливо здійснити, не порушуючи встановлених правил. По-друге, йому давали завдання не просто поїхати в Італію для дипломатичної місії, а було завдання формувати з полонених боєздатні загони, які б повернулися до України і воювали тут. Він від цього відмовився. Болбочан сидів у Станіславові, а коли поляки почали наступати, то перебрався в Тернопіль. Вже в Тернополі Петлюра йому запропонував поїхати до Італії, та він відмовився.

На мій погляд, відповідну роль у долі Болбочана відіграли галичани. Державний інспектор полковник Гавришко проявив ініціативу, що Болбочан має очолити Запорізький корпус, видав наказ. А Запорозьким корпусом на цей час уже командував Володимир Сальський.

– Давайте цю історію почнемо спочатку. Що спонукало Болбочана посісти посаду командувача Запорізьким корпусом, за що його згодом стратили? Чи це була його ініціатива чи державного інспектора Гавришка?

– Це була ініціатива Гавришка, це він запропонував. Очевидці писали у спогадах, що Болбочан відразу не погодився це зробити. Але йому ще принесли листа, який підписали полковники Запорозького корпусу. Там написали, що запорожці хочуть, аби він повернувся назад на посаду в Запорізький корпус.

– Хто такий державний інспектор Гавришко? І чому із ним нічого поганого не сталося за призначення Болбочана, а Болбочана розстріляли через це?

– З Гавришком нічого поганого не сталося за виключенням того, що він покинув армію та виїхав за кордон. Пізніше Гавришка використали у судовому процесі у 1926 році – його свідчення проти Симона Петлюри. Насправді, виглядає так, що полковник Гавришко виступив промоутером тих політичних сил, які почали робити ставку в тій страшній грі 1919 року, щоб замінити Симона Петлюру.

– Як на вашу думку, Болбочан справді готував військовий переворот?

– Ні, я би так не сказала. Мені здається, його просто використали для політичних інтриг. А він не розібрався в ситуації, оскільки не був політичним та військовим стратегом, не розібрався у політичних інтригах, які розгорнулися в 1919 році. Саме десь після квітня 1919-го політичні інтриги дуже розвинулися, як в уряді та Директорії УНР, так і в ЗУНР. Думаю, він став саме жертвою цих інтриг.

– Тоді багато військових командирів діяли на власний розсуд, не виконуючи наказів. Але розстріляли, здається, лише одного Болбочана, а інших за самочинні дії так суворо не карали. Чому так?

– Можливо, я помиляюся, але мені здається, це для того, щоб посилити протиставлення між галицькою та наддніпрянською частинами українства. Саме це відіграло головну роль у страті Болбочана. Тому що ті, хто підтримував Петлюру, вважали, що це, з одного боку, інтрига хліборобів-демократів, а з іншого – інтрига галичан.

– Чи є підстави говорити, що Петлюра безпосередньо причетний до смертного вироку і страти Болбочана?

– Петлюра на той час очолював Директорію УНР, тому я вважаю, що він причетний. Тому що державний діяч відповідає за все, що твориться в армії, навіть опосередковано. Тому я вважаю, що його певна частка відповідальності у смерті Болбочана є.

– Болбочана розстріляв Чеботарів – очільник петлюрівської контррозвідки.

– Він трохи пізніше став очільником контррозвідки, а на той час Чеботарів ще був помічником начальника штабу армії.

– Але все одно, він був людиною Петлюри.

– Так, він був людиною Петлюри. Це безперечно.