- Чергова заява Дмитра Сидора, священика Московського патріархату на Закарпатті про намір переходу очолюваної ним в м. Ужгород парафії до Сербського патріархату, як завжди, це спроба психологічної маніпуляції, підміни понять, надання неправдивої інформації та зомбування свідомості віруючих та необізнаних у нормах канонічного права і церковній історії громадян. Дмитро Сидор добре відомий церковний авантюрист, агент впливу та священик Російської Православної Церкви в Україні, який з кінця 80-х – початку 90-х рр. минулого століття – до наших днів проводив і проводить надалі підривну антиукраїнську діяльність з поширення ідеології політичного русинства та «русского міру» на Закарпатті та в Україні.
З початком російсько-української війни 2014 – 2023 рр., Дмитро Сидор проводячи відверто антихристиянську, антиукраїнську діяльність та пропаганду на користь країни-агресора – російської федерації, систематично розпалював і розпалює надалі міжрелігійну ворожнечу на Закарпатті і в Україні, публічно зневажаючи, принижуючи і порушуючи конституційні права і свободи громадян, зокрема, духовенства та віруючих Православної Церкви України на свободу віросповідування та їх законну і канонічну діяльність. .
- З найдавніших часів і до 1721 р., закарпатські православні єпархії перебували у складі Української (Руської) Церкви з центром митрополії у Києві у духовній єдності з Константинопольським патріархатом (до 1300 р. – Київської митрополії, з 1300 по 1458 рр. – Галицької митрополії, з 1401 по 1721 р. – Київської митрополії).
У 1721 р., московський цар Петро І проголосив створення Російської імперії та вперше в історії вжив термін «Росія» по відношенню до Московії, а відтак, порушивши церковні канони анексував і примусово ліквідував діяльність Української Православної Церкви з центром митрополії в Києві на користь Московської Церкви на окупованій Російською імперією частині розділеної території України.
Константинопольський патріархат не погодився з таким незаконним і неканонічним рішенням російської імперської влади про ліквідацію Української Православної Церкви з центром митрополії в Києві (1721) та не ухвалював відповідного рішення про її ліквідацію.
Відтак, зокрема, закарпатські православні єпархії перейшли у пряме підпорядкування Константинопольського патріархату.
Після убивства у 1733 р. (доведення до смерті на допиті у в’язниці Хустського замку за доносом Мукачівського греко-католицького єпископа) святителя священномученика Досифея Феодоровича (? – 1733), архієпископа Мараморошського (1711 – 1733), керуючого Карпатською єпархією на Закарпатті, австрійська імперська та угорська окупаційна влада, порушуючи церковні канони, завершила примусовий процес ліквідації та заборони діяльності Православної Церкви на Закарпатті на користь Мукачівської греко-католицької єпархії Римського понтифікату (формально проголошеної у 1646 р.).
Константинопольський патріархат не погодився з такими незаконними і неканонічними діями австрійської імперської і угорської окупаційної влади та не ухвалював відповідного рішення про ліквідацію православних єпархій на Закарпатті.
- Після розпаду двох імперій, Російської (лютий 1917 р.) та Австро-Угорської (жовтень – листопад 1918 р.), серед яких з початку ХVІІІ – початку ХХ ст. ст. насильно було розділено і поневолено єдину українську націю, Державу Україна та заборонено діяльність Української Православної Церкви з центром митрополії в Києві (в духовній єдності із Константинопольським патріархатом), на теренах історичного Закарпаття, зокрема, з 1923 року було відроджено діяльність історичної древньої Карпатоукраїнської (під назвою – Карпаторуська) єпархії у складі новоствореної Православної Церкви Чеських земель і Словаччини Константинопольського патріархату на чолі з нововисвяченим Вископреосвященнішим Саватієм Врабець (03.02.1880 – 14.12.1959), архієпископ Празьким і всієї Чехословаччини (1923 – 1944).
Дана Карпатоукраїнська (Карпаторуська) єпархія, після заборони її діяльності та репресій проти її духовенства з боку московського комуністично-радянського окупаційного режиму Союзу РСР у листопаді 1944 р. – січні 1946 рр., не була ліквідована Константинопольським патріархатом і не передавалася у підпорядкування Московського патріархату, та вважалася і надалі формально існуючою на теренах Українського Закарпаття. 03 червня 2015 р. рішенням Архієрейського собору Української Автокефальної Православної Церкви України було відновлено діяльність Карпатоукраїнської (Карпаторуської) єпархії на Закарпатті під назвою Карпатська єпархія УАПЦ та призначено її адміністратора, на той час архімандрита Віктора БЕДЬ, на сьогодні – єпископа Мукачівського і Карпатського, керуючого Мукачівсько-Карпатською єпархією Православної Церкви України, як спадкоємниці Карпатоукраїнської (Карпаторуської) єпархії Константинопольського патріархату відродженої у 1923 р. - У період з 1931 по 1945 рр., політичною владою Чехословацької Республіки (Прага), з метою недопущення національного і духовного об’єднання українців Закарпаття (Підкарпатської Русі – Карпатської України), з порушенням церковних канонів та в супереч волі Константинопольського патріархату, на теренах історичного Закарпаття (Підкарпатської Русі – Карпатської України) було проголошено створення Мукачівсько-Пряшівської єпархії Сербського патріархату.
Таким чином, на території історичного Закарпаття почали діяти:
- канонічно відновлена у 1923 р. історична древня Карпатоукраїнська (Карпаторуська) єпархія Константинопольського патріархату (1923 – 2015 рр.), правонаступниця православних єпархій, що діяли на Закарпатті з найдавніших часів у складі Української Православної Церкви з центром митрополії у Києві до 1721 р. та у прямому підпорядкуванні Константинопольського патріархату до 1733 р., надалі Карпатська єпархія Української Автокефальної Православної Церкви України (2015 – 2018 рр.), Карпатська єпархія Української Автокефальної Православної Церкви Константинопольського патріархату (жовтень – грудень 2018 р.) та на сьогодні – Мукачівсько-Карпатська єпархія Православної Церкви України (15 грудня 2018/05 січня 2019 рр. – по даний час);
- та новостворена з порушенням церковних канонів Мукачівсько-Пряшівська єпархія Сербського патріархату (1931 – 1945 рр.), яка надалі в жовтні 1945 р. за рішенням Архієрейського Собору/Синоду Сербського патріархату була передана до Московського патріархату (Російської Православної Церкви, зокрема, її Українського екзархату) і яка по сьогоднішній день, під назвою (після поділу на дві єпархії) Мукачівська (1945 р. – по даний час) (керуючий – Федор Мамасуєв, єпископ Московського патріархату з проживанням в м. Мукачево) та Хустська (1994 р. – поданий час) (керуючий – Марк Петровцій, єпископ Московського патріархату з проживанням у м. Хуст) єпархії РПЦвУ (УПЦ МП) і надалі перебувають у складі Російської Православної Церкви в Україні, зокрема, її структурного підрозділу під назвою – так званої Української Православної Церкви Московського патріархату.
- Що ж до питання, чи можуть приходи РПЦвУ (УПЦ МП), та, зокрема, парафія Московського патріархату в м. Ужгород, настоятелем якої є Дмитро Сидор, перейти до Сербського патріархату з відповідною реєстрацією (перереєстрацією) свого статут в органах державної влади України? Відповідаю – ні, не можуть! Тому, що окрім чисто формалізованих статей Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», в церковному просторі тих чи інших світових конфесій, діють іще і норми канонічного права, які враховуються при визначенні права на діяльність тієї чи іншої конфесії на території суверенної Держави Україна, та, зокрема, щодо допустимості державної реєстрації їх статутів в Україні.
У відповідності до канонічних норм Вселенського Православ’я, яких дотримуються всі Помісні Автокефальні Православні Церкви у світі (окрім агресивної, розкольницької та безблагодатної на сьогодні Російської Православної Церкви), на канонічний території України можуть створюватися та діяти тільки релігійні організації Помісної Автокефальної Православної Церкви України. Отже, Сербська Православна Церква, як і будь-яка інша Помісна Автокефальна Православна Церква у світі, окрім Помісної Автокефальної Православної Церкви України, не мають канонічного права на створення своїх релігійних організацій в Україні. Відтак, Сербська Православна Церква не має канонічного права прийняти до свого складу будь-яку релігійну організацію, яка діє на території суверенної Держави Україна, зокрема, і парафію Московського патріархату в м. Ужгород, яку очолює Дмитро Сидор.
- Що ж до пустопорожніх та свідомо провокаційних заяв Дмитра Сидора, агента впливу та священика Московського патріархату в Україні, то вони спрямовані на подальше підтримування штучно спланованого і створеного Москвою політичного розділення Українського Православ’я з метою проповідування розкольницьких, антихристиянських і антиукраїнських ідей «русского міра» та провокування міжрелігійного протистояння на Закарпатті і в Україні в умовах російсько-української війни 2014 – 2023 рр.
Діяльність таких, нібито «церковних» діячів, як Дмитро Сидор насправді немає ніякого відношення до справжньої діяльності священнослужителя Церкви Христової та носить виключно провокаційний, антихристиянський, антиукраїнський та промосковський політичний характер, з метою різного роду психологічних маніпуляцій, підміни понять, надання неправдивої інформації та зомбування свідомості віруючих і необізнаних в питаннях канонічного права та церковної історії громадян України в інтересах ворожих до нас Московського патріархату та країни агресора – російської федерації.
+ Віктор Бедь,
єпископ Мукачівський і Карпатський,
керуючий Мукачівсько-Карпатською єпархією
Православної Церкви України,
м. Ужгород,
26 квітня 2023 р.
