Польовою дорогою, що пролягла між двома містечками Львівщини — Городком і Яновом, котилася військова полуторка. Вечоріло, де-не-де на димовому небі вже поблискували перші зірки. В кузові автомашини, стиснувши між колінами автомати, сиділо з десяток енкаведистів. Біля села Мальчиці, що широко розкинулось на березі річки Верещиця, лейтенант НКВС Плотніков наказав зупинитися.
Був Святий вечір 1948 року. У вікнах сільських хат тьмяно поблискували гасові лампи і свічки, родини, помолившись, частували за святковим столом. То тут, то там чулися голоси колядників, що вітали господарів з Різдвом Христовим. Енкаведисти, зіскочивши з полуторки, залягли за плетеним тином крайньої хати. По якімсь часі за рогом сільської вулиці показався гурт вертепу. Зайшли на подвір’я, здійснюючи біблійське дійство про народження Сина Божого, вітали господаря дому. Колядували, жартували з дітьми, господинею обійстя.
Рушили далі, та біля садиби Степана Янівського в гурт колядників вдарили автоматні черги. Ось, що розповідає про це небачене жахіття 87-річний ветеран Другої світової війни Михайло Микитин: «У вересні 1944-го я був мобілізований до Червоної армії, бойове хрещення отримав під Краковом, 2 травня 1945 року під Прагою осколком німецької міни був важко поранений і тільки після піврічного лікування повернувся додому. На Різдво 1948 року разом із сільською молоддю організували традиційний вертеп, щоб привітати односельчан із народженням Христа. Обійшовши кілька сільських хат, біля садиби пана Янівського потрапили під град куль енкаведистів, що зробили на нас засідку.
Пізніше у своєму кожусі «Гуцула» я нарахував одинадцять кулевих отворів. Не загинув від німецької кулі, а отримав російську. На тілі вертепного «Ангела» нарахували шістнадцять (!) куль».
“У ніч з 6 на 7 січня того року, після Святої вечері, тринадцять мальчицьких хлопців – хто ще зовсім безвусий, хто недавно з фронту повернувся, – переодягнувшись у героїв вертепного дійства, пішли по селу колядувати. З хати у хату їх зустрічали як бажаних гостей – хоч яка-небудь радість посеред сумних повоєнних буднів. Але десь на четвертому чи п’ятому обійсті їх попередили: до Степана Андруса не заходьте, бо там пиячить гарнізон НКВС. Не передчуваючи нічого тривожного, вертеп з веселим різдвяним дзвіночком, розтягнувшись вервечкою, прошкував далі. А захмелілі облавники тим часом крадькома вибралися із господи, майнули через горб, щоб випередити колядників, і за півсотні метрів перед ними влаштували засідку. Тільки-но вертеп підійшов до подвір’я Василя Яновського, як з-за тину вдарили автоматні черги… Першим, наче підкошений, впав 27-річний Павло Коваль. Обминув його на фронті німецький свинець, але вгробив біля рідного дому радянський. Тут же енкаведистська куля вкоротила віку 19-річному Йосифу Козаку, парубкові, що вийшов зі своєї хати до перелазу глянути, чи далеко від нього сільські колядники. – Я йшов неподалік за Ковалем, – згадує Павло Дейнека, один з двох, нині живих мальчицьких колядників, які потрапили у ту різдвяну веремію. – Чую, над головою кулі роєм летять. Мій товариш Василь Стецик, теж фронтовик, кричить: лягай, бо постріляють! У вертепі я був за Ангела, мав за спиною великі білі крила з паперу. Снігу того дня не було, суцільне болото під ногами. Притиснувся до землі, а крила мої видно здалеку. Слава Богу, не поцілили. А от друзям не пощастило… Як трохи втихомирилося, уцілілі колядники вступили до хати Яновського, а в спину їм з-за криниці знову ударило вогнем. Пробивши двері, кулі зрешетили груди 25-річному Івану Колобичу. Потім до продірявленої хати вломилися автоматники з командиром гарнізону лейтенантом Плотніковим. Мовчки подивилися на свою “роботу”. А в селі вже чути плачі-крики. За якусь мить на місце розправи прибіг працівник сільради Микола Коваль, ухопив енкаведиста за груди і термосить: “Що ж ти наробив, Плотніков?! Навіщо ти брата убив?!”. Плотніков лише гаркнув: “Тихо будь!”, кивнув своїм напарникам і разом подалися геть. Закривавленого Колобича, який стогнав від нестерпного болю, перев’язали, поклали на шинель, занесли додому, а наступного дня повезли до Львова. Через місяць Івана Колобича не стало. Поховали його на мальчицькому цвинтарі біля двох друзів-колядників. Промовляючи прощальне слово, священик і словом не обмовився про причину смерті – боявся, щоб за правду його не запроторили до Сибіру… Пощастило вижити під час того розстрільного колядування Михайлу Микитину.
Про події трагічної давнини ветеран Другої світової згадує, ледь стримуючи сльози. – Ми йшли селом спокійно, без жодної зброї, бо мали намір Боже слово голосити, а не якийсь напад на когось робити, – каже Михайло Іванович. – У вертепі я був переодягнений на Гуцула: у капелюшку, постолах, у кожушку, що позичив його у знайомої дівчини. Підходимо до двору Яновського, глянь, а за парканом якісь тіні рухаються. Виявилося, енкаведисти. Як дали чергу – одразу упав. Пізніше нарахував у своєму пошматованому кожушку одинадцять отворів від куль. Жодна моє тіло не зачепила. Видно, щасливий у Бога. На фронті осколком міни був поранений, ледь голови не зірвало, шість місяців у госпіталі провалявся. І вдруге смерть пройшла боком… У Мальчицях бережуть згадку про розстріляний вертеп. Розповіли цю історію тележурналісту Василю Глинчаку, і він зняв документальний фільм.
