У Росії вирішили повернути назуспіт процес реабілітації незаконно репресованих комуністичним режимом. Генпрокурор Росії Іґорь Краснов уже підготував й опублікував наказ про перегляд рішень щодо реабілітації жертв радянських репресій, яких сучасна російська держава вважає «зрадниками батьківщини», винними в тяжких та особливо тяжких злочинах, «військовими злочинцями» й «пособниками нацистів». Тепер прокуратура повинна буде «на постійній основі організувати роботу з виявлення та скасування» рішень про реабілітацію й виправдання «осіб, винних у скоєнні тяжких та особливо тяжких злочинів, військових злочинів, злочинів проти миру та людяності».
З одного боку, це намагання путінського режиму взяти реванш у новітньої історії виглядає доволі кумедно. З іншого – цілком логічно в контексті подій останніх років. Переписування підручників історії, видаляння з них усіх незручних для Кремля моментів, оголошення історико-просвітницького, товариства «Меморіал» ледь не терористичною організацією, радикальна ревізія політики пам’яті – усе це спрямовано на «скріпоносне» посилення ідеологічних основ чинної кремлівської політики. З ідеологічної концепції розжареним залізом випікають усі залишки лібералізму й демократії, зерна яких хай криво-косо, але все ж засівалися в голови росіян, починаючи з часів горбачовської перебудови і продовжуючи єльцинським ліберально-реформаторським періодом.
Пригадуєте, хто жив у часи перебудови, з чого почалося усвідомлення, що щось реально змінюється, що заяви про гласність – не пусті гасла? Якщо забули – нагадаю: з перших публікацій у журналі «Огонек» за редакцією Віталія Коротича, у газеті «Московские новости», так званих товстих журналах статей на історичну тематику, де події сталінської доби подавалися під іншим ракурсом, аніж ми звикли читати в «Короткому курсі історії КПРС». У школах, в інститутах, університетах нам вдовблювали в голову ідею про «посилення класової боротьби». Ми точно знали, що нашому добробуту, нашому шляху до «світлого майбутнього» перешкоджали різні там камєно-зінов’євці, бухаріно-троцкісти та інші шкідники-антиряданщики.
Зі згаданих же статей ми потроху починали розуміти (ті, хто раніше не слухав ворожих голосів, не читав самвидаву, кому не поталанило з батьками, які могли розповісти трохи більше, ніж підручник історії), що вчителі в школах, викладачі в інститутах, партійні лідери, диктори в телевізорах, різноманітні агітатори пропагандисти нам нахабно брехали. Що вся вивчена нами історія – фальшивка, усі цінності – хибні, усі цілі – дискредитовані. Людям, які не пережили у свідомому віці тих часів, важко зрозуміти, яка разюча колективна свідомісна трансформація тоді відбувалася, який катарсис ми проходили.
Ми дізнавалися, що, наприклад, «ворог народу, фашист і зрадник» Микола Бухарін насправді був «улюбленцем партії», як його називав Володимир Лєнін (у перебудовчі часи він усе ще вважався непохитним авторитетом). Що Григорій Зінов’єв, Лев Каменєв, Лев Троцький тощо не були жодними «фашистами, терористами, німецько-японськими шпигунами». Вони все ж заслуговували жорсткого покарання, але за інші злочини – за так званий червоний терор, але це вже окрема історія.
Ми дізналися про невинно засуджених і страчених українських культурних діячів, письменників, акторів, художників. Почули про Розстріляне відродження. Нам розповіли страшну правду про Голодомор. Усі ці свідомісні трансформації врешті-решт і призвели до «свободи, як усвідомленої необхідності», до небажання очікувати, допоки кремлівське керівництво видаватиме нам демократію шматками, немов кидаючи кістку за кісткою голодній собаці. Зрештою це привело нас до Незалежності. І що цікаво – росіян також.
І одним з наріжних каменів у фундаменті цих демократичних змін була реабілітація жертв комуністичних репресій. Цей процес частково розпочався ще у другій половині 50-х років минулого століття під час хрущовської відлиги. Потім він був на три десятиліття зупинений і відновився щойно в перебудовчі часи.
Політбюро ЦК КПРС під керівництвом Михайла Горбачова ухвалило 11 липня 1988 року постанову «Про додаткові заходи щодо завершення роботи, пов’язаної з реабілітацією необґрунтовано репресованих у 30-40-ті роки та на початку 50-х років». Було дано доручення Прокуратурі СРСР та КДБ СРСР у зв’язку з місцевими органами влади продовжити роботу з перегляду справ щодо осіб, репресованих у 1930-1940-х роках. А 16 січня 1989 року вже Верховна Рада СРСР схвалила указ, який скасовував «позасудові рішення, винесені в період 1930-х – початку 1950-х рр.» сумнозвісними «трійками».
Процес тривав за президентства Боріса Єльцина. Не зупинив його і прихід до Кремля Владіміра Путіна. Процес тоді навіть заграв іншими барвами: почалися реабілітації учасників «білого руху» і навіть царської сім’ї.
Останні реабілітаційні порухи в Росії відбулися навесні 2014 року, уже після того, як відбулася окупація й анексія Криму. Щоб викликати симпатії в кримських татар, Путін підписав указ «Про реабілітацію кримськотатарського та інших народів, які постраждали від сталінських репресій у Криму».
І от запитання: навіщо нинішнє російське керівництво хоче повернути процес реабілітації назуспіт? Яку таку загрозу Путін і його посіпаки вгледіли в тому, що неправомірно репресованих комуністичним режимом людей визнано невинними? Яку користь режиму може принести скасування цієї реабілітації?
Тут можна побачити кілька причин. Передовсім треба нагадати, що згаданий на початку наказ російської прокуратури про перегляд рішень щодо реабілітації став прямим наслідком розпорядження уряду РФ №1564-р від 20 червня «Про внесення зміни до Концепції державної політики щодо увічнення пам’яті жертв політичних репресій». У новій редакції Концепції формулювання стали настільки обтічними, що неможливо зрозуміти, а хто ж саме проводив репресії, хто несе за них відповідальність, у чому саме вони полягали, кого і в якій кількості вони торкнулися. З неї зникло ключове твердження про те, що «Росія не може повною мірою стати правовою державою і зайняти провідну роль у світовій спільноті, не увічнивши пам’ять багатьох мільйонів своїх громадян, які стали жертвами політичних репресій». Натомість з’явилися твердження про «національні інтереси», задля яких ці репресії проводилися, «зміцнення традиційних духовно-моральних цінностей» та захист суспільства від «деструктивного інформаційно-психологічного впливу».
Але головне: з’явилася згадка про «прибалтійських та українських нацистів, зрадників Батьківщини та учасників підпільних націоналістичних формувань». Після цих формулювань стає вже зрозумілим, навіщо всі ці потуги. Зайвий раз нагадати про «фашизм-нацизм» в Україні, з якою Росія нині веде «священну війну», засудити балтійські держави, які допомагають «київському режиму» – це святе.
Але це не єдина, і, можливо, не головна причина скасування реабілітації. Путінська Росія прагне цілковито дискредитувати горбачовську перебудову та єльцинську демократизацію, щоб росіяни геть викинули думки про повернення до тих вільнодумних епох. Щоб на їхньому тлі путінська диктатура виглядала як світ благоденства. Для цього в Росії поступово піддається сумніву все, що робилося в ті часи, а отже, і реабілітація комуністичних репресій.
Хоча, припускаю, і це ще не головна мета. Скасування реабілітації сприяє (хай як тавтологічно це звучить) реабілітації тієї епохи, епохи масових сталінських репресій. Мовляв, так були «окремі перегини», але загалом нічого злого не відбувалося, шлях був обраний цілком правильний, і лише так можна було чинити в епоху загострення класової боротьби. А жертви репресій – самі собі винні. Як стверджував герой Володимира Висоцького у культовому радянському серіалі «Місце зустрічі змінити не можна», «покарання без вини не буває!».
Тобто російському населенню вкладають у голови просту тезу: в репресіях немає нічого поганого, якщо вони здійснюються во благо держави. А держава в Росії – це, звісно, Путін. Зрозуміли, до чого все йде? Саме так, раніше чи пізніше Путінові вже буде замало того обмеженого терору, тих одиничних репресій, які здійснюються проти представників громадянського суспільства, хай навіть його практично вже не залишилося в Росії. Невдоволення росіян війною, санкціями, соціальними негараздами, ізоляцією країни та навіть тим самим блокуванням Youtube раніше чи пізніше виллється в масове невдоволення владою і в масові акції протесту. І тут уже без масових репресій не обійтися.
Джерело:zaxid.net
