У лютому нинішнього року – ювілей видатного українського вченого-плодівника і помолога Левка Платоновича Симиренка. Ім’я його давно вже стало загальним – улюблений всіма популярний сорт яблук «Ренет Симиренка», в народі більш відомий як просто «Симиренко».
Майбутній вчений Левко Симиренко походив зі старовинного козацького роду. Він народився 6 (18 за новим стилем) лютого 1855 року в селі Млієв Черкаського повіту Київської губернії в сім’ї цукрозаводчика та інженера. Левко отримав належну освіту: початкову – вдома, середню – у приватній гімназії Кнеррі в Одесі, вищу – в Київському та Одеському (Новоросійському) університетах; більше року він навчався в Санкт-Петербурзькому політехнічному інституті. На останньому курсі університету він захистив дисертацію з органічної хімії; йому був присуджений науковий ступінь кандидата природничих наук.
Однак життя юнака круто змінило захоплення революційними ідеями. З жовтня 1877 року до січня 1878 року в Санкт-Петербурзі відбувався суд над фігурантами так званого «процесу 193-х», або «Великого процесу», – над революціонерами-народниками, учасниками «ходіння в народ». Підсудних звинувачували в створенні організації з метою повалення існуючого ладу; двадцять вісім чоловік були засуджені до різних термінів каторги.
Симиренка був висланий в адміністративному порядку під гласний нагляд в Східний Сибір, потім утримувався в Мценській пересильній в’язниці, а з 16 вересня 1880 року поселений у Красноярську. За постановою Особливої наради термін перебування в Сибіру під наглядом йому був визначений у п’ять років, рахуючи з 9 вересня 1881 року. Відбувши восьмирічне заслання, Левко Симиренко залишив Сибір…
Значний відрізок свого життя Симиренко провів у Криму, про що залишив багату спадщину. «У Криму, я не відчуваю себе ні чужаком, ні стороннім, я приймаю гаряче до серця його інтереси і тут я ніби знайшов свою другу батьківщину», – писав він.
А вперше Симиренко опинився в Криму в серпні 1888 року. Він приїхав на півострів «втомлений, з розшарпаними нервами. Але тут непомітно, ніби за помахом чарівної палички, важке минуле стало застеляти туманом забуття і з’явилися бадьорий, умиротворений настрій і жага діяльності». І незабаром після приїзду, Левко Платонович «розпочав вивчення місцевої природи і садівництва, результатом чого був ряд журнальних статей, а потім і перше видання цієї праці»… Йдеться про велику роботу «Кримське промислове плодівництво», що вийшла в 1891 році.
Ось як починається ця книга: «Я більше ніж небайдужий до Криму, до його чудових картин природи, до його гір, до його повітря… З ним у мене пов’язано багато найсвітліших переживань, і при кожному новому відвідуванні цього дивовижного краю я опиняюся знову та знову під владою якихось пекучо п’янких відчуттів, як і в найперший приїзд сюди».
У розділі першої книги під назвою «Плодівництво в Криму в давні роки» пропонувався великий історичний нарис, в якому Симиренко узагальнює те, що було написане його попередниками про розвиток плодівництва в Криму.
У ханські часи «зустрічалися подекуди і в інших долинах сади та садочки більш-менш невеликих розмірів, які належали татарам, караїмам, а також грекам та вірменам, виселеним згодом у нинішні Маріупольський і Нахічеванський повіти». За старих часів, пише автор, «на поливних місцях розводили у великому розмірі на Бельбеку, але особливо на Південному березі Криму, льон; одержуване там волокно дорого цінувалося, бо славилося своєю білизною, тониною і разом з тим міцністю…».
Після російської анексії Криму «імператриця Катерина II роздарувала більшу і кращу частину цих земель служивим людям. Нові ж власники, не задовольняючись своїми великими наділами, на правах сильних, округляли і захоплювали суміжні землі татар, знаючи добре, що останні не в змозі ні довести своїх прав, ні повернути відібраної власності».
Симиренко іронізує над поширеними уявленнями деяких авторів, які описували кримських татар як ледарів. Англійський автор Рейлі, чия книга рясніє згадками про татарську лінь, прогулювався в саду Атаї-мірзи, і той, звертаючи увагу на красу своїх численних дерев, зауважив: «Кажуть, ніби татари не садять дерев, чи вже не росіяни насадили цей сад?». Вони немов повторюють «поширені усталені думки», пише Симиренко, а не діляться «плодами особистого і ґрунтовного вивчення цього народу».
У спростування цих стереотипних і явно несправедливих уявлень в розділі 4 «Садові робітники, прикажчики і керівники садів» Симиренко звертається вже до сучасної йому дійсності і відзначає у зв’язку з цим: «…У величезній масі кримських садів в якості не тільки розумних і точно виконавчих садових робітників, а й умілих і доцільних садівників, як раніше, так і тепер, місцевих татар, рідше росіян і дуже рідко німців, греків чи болгар, тобто представників тих елементів, які входять до складу різношерстого землеробського класу в краї. Численні садовласники, з якими доводилося мені стикатися в Криму протягом довгого ряду років, мабуть одностайні у своїх думках і вміють знайти в татарському середовищі багато симпатичного, доброго і цінного. Вони не дозволять собі зарозуміло стверджувати, як це роблять інші, що «татарин – нічого більше, як татарин».
Симиренко згадує свідоцтво Монтандона, який довгий час прожив у Криму і зробив такий висновок: татари ні в кого нічого не просять; вони не живуть за чужий рахунок; сума їхньої праці пропорційна їх потребам; сума задоволень, які вони собі дозволяють, визначається їх особистим статком; жебраків середтатар не існує.
Лев Платонович явно симпатизує корінним жителям півострова, він охоче цитує численних авторів, які писали про Крим і кримських татар.
«Євген Марков каже: «Важко знайти інший народ, у поведінці якого було б більше простоти і природної свободи стосунків однакової з вищими і нижчими… Я зі свого боку щиро бажав би своєму рідному племені багато чого з того душевного добра, яке помітили старі письменники в кримському татарині і яке всі неупереджені спостерігачі помітять і тепер в корінних засадах татарського характеру… З татарином досі можна укладати на слово всілякі угоди; татарин шукається на Південному березі для послуг, як скарб. Татари здебільшого кримських місцевостей не знають злодійства, замків, обману. В їхні сади і двори сміливо входить всякий, і нещодавно ще минув час, коли перехожий міг рвати і їсти виноград і фрукти татарина, скільки душі завгодно. Відрадно бачити те почуття людської гідності, яке не покидає татарина ні за яких обставин його життя».
Такі свідоцтва про Крим і кримських татар ми виявляємо у праці Левка Симиренка.
Життя талановитого вченого обірвалося трагічно – він був убитий невідомими зловмисниками у власному будинку. За офіційною версією радянських часів, його застрелив якийсь солдат з денікінських недобитків; за іншою – злочин скоїв агент ВЧК, земляк Симиренка…
Джерело:ua.krymr.com
