В Інституті української мови НАН України зберігається унікальна мапа, датована XIX ст., яка вказує на те, що українці зі своєю рідною мовою займали території, значно більші за сучасні державні кордони. Яка цінність цих даних, про мову, як інструмент політичних спекуляцій та територіальних зазіхань, про «мовний закон Колесніченка-Ківалова» «Вголос» поспілкувався з директором інституту, мовознавцем, професором Павлом Гриценком.
Павле Юхимовичу, розкажіть, що це за така карта, яка демонструє, що україномовне населення насправді займало значно ширшу територію, аніж сучасна Україна?
Це карта 1871 року, яку намагалися не помічати, адже вона показує реальне поширення українського народу зі своєю рідною мовою на значно ширших територію, аніж територія УРСР, чи її наступниці – незалежної України. У 1851 року випускник Харківського молодого університету, що нині носить ім’я Каразіна, Ізмаїл Іванович Срезневський у Санкт-Петербурзі зробив доповідь у Російському імператорському географічному товаристві «О географии русского язика». З того моменту розпочинається великий проект, метою якого було встановити кордони поширення великоросів, малоросів і білорусів. Якщо в населеному пункті було певне співвідношення між різними національностями, воно вказувалося у відсотках. Такі дані тоді визначали максимально точно, бо ніхто не боявся за територіальний поділ імперії. Опрацювавши ці всі матеріали, український вчений, мовознавець Костянтин Михальчук створив карту «Наріччя, піднаріччя і говори південної Росії у зв’язку з наріччями Галичини». Тоді слово «український» не звучало, бо діяв Валуєвський циркуляр. І на цій карті ми бачимо величезні україномовні терени, які за площею можуть становити цілу середньоєвропейську державу: а це Кубань, Курщина, Орловщина – території на схід від сучасного україно-російського кордону. До речі, Азовське море було море внутрішньо українське, бо на схід від цього моря ще кілометрів зі ста функціонували українські поселення і українська мова. І там не було жодного домінування чи переважаючої більшості російських етнічних поселень, це вже пізніша історія. Тоді так само до теренів України належала Берестейщина, або нинішня Берестейська область Білорусі. І ця смуга над Прип’яттю – Берестейсько-Мінська – там були діалекти нашої мови, своє українське обличчя вони зберігають і досі. І в науковій праці білорусів 1963р. ця зона дуже чітко виділена зі своєю особливою говіркою.
Далі, йдучи на Захід, маємо доєднати до нашої мовної карти Підляшшя, лінія спускається та доходить майже до Любліна, вона йшла від Карпат, попри теперішній українсько-польський кордон, значно далі на Захід – це наші території до операції «Вісла». Потім лінія розмежування з іншими мовами поширюється на східну Словаччину і охоплює ці терени, де досі проживають українці. Далі вона заходить у Румунію, охоплює частину Мармароського масиву, що на північному заході Румунії і йде до південної Буковини. Південна Буковина – це гуцульсько-буковинський ареал в Румунії, який настільки прекрасно зберігся, зі своїми мовними особливостями, які характеризують гуцулів і буковинців, що можна лише захоплюватися, бо це стало справжнім мовним заповідником існування української мови на цій території. У регіональній столиці цього краю українська культура і мова була у церквах ще з XV ст, понад півтисячоліття там існувала українська писемність. І саме староукраїнські пам’ятки, писані цієї мовою, збереглися до сьогодні, вони перебувають в архівах Бухаресту, їх публікували румунські вчені. А це означає, що щонайменше від кінця XIII ст. і до XIV-XVст. – це територія україномовна, яка зараз перебуває за межами України.
Спускаючись нижче по карті ми йдемо туди, де розливається Дунай. Але, коли плисти за ним, то праворуч внизу територія буде заселена не румунами, а українцями вперемішку з росіянами, що повернулися з турецької неволі після церковного розколу. Багато сіл на цій території також україномовні.
Про що це говорить? Яка цінність такого дослідження?
Якщо глянути на цю карту, ми бачимо, наскільки багато втратила Україна щодо території поширення української мови. Цінність цієї карти подвійна. По-перше – вона дає величезний історичний документальний матеріал, унікальні свідчення, а по-друге – показує принципову позицію сучасної української влади, яка не заявляє претензій до жодної із країн-сусідів і тим самим підтверджує норму міжнародного права: якщо встановлені межі і ми їх визнали, то ці межі не мають бути об’єктом політичних спекуляцій. Це зовсім протилежна позиція, порівняно з тою, яку займає сучасна Московія і Путін. Спочатку через Голодомор і створення багатьох в’язниць на території Донеччини, куди скидали вже абсолютно деморалізованих, розбитих життям людей, звідти виростала фактично основна маса російськомовного населення Донеччини. А сьогодні оголошується ця територія російськомовна, що є абсурдом. Тому нам потрібно пам’ятати про таку карту, бачити її, поширювати її, щоб люди знали правду.
Де знаходиться нині ця карта?
Вона була опублікована у 1877 року в одному із видань. Ми також її відтворили і вона є в електронній версії.
Як би нинішня влада мала використовувати цю інформацію?
Нинішня влада мала б насамперед показати, що, не зважаючи на абсолютно об’єктивну характеристику цих територій щодо інших держав, ми не виставляємо жодних територіальних, політичних претензій за те, що сталося колись. Бо ми виходимо із засад міжнародного права. Якщо ми підписали, що ми погодилися із цими кордонами, ми з ними погодилися, кордони непорушні. Перегляд кордонів зараз міг би призвести до глобальних катаклізмів, чого наша країна нікому не бажає. Але те, що ця карта має висіти в кожного політика на стіні, як дотичне нагадування і щодо сучасного стану, і щодо минулого, і щодо відповідальності влади за тих українців, які залишилися поза межами держави. Бо вони є українцями.
Днями розпочалося слухання щодо визнання неконституційним так званого, «Мовного закону Колесніченка-Ківалова». Яку б Ви дали характеристику цьому документу, який викликав таке збурення у громадськості ще в 2012 році і до сих пір не скасований?
У першу чергу хочу підкреслити, що всі роблять одну логічну помилку – цей закон за авторства Ківалова-Колесніченка правильно мав би називатися інакше – Закон Кремля, Ківалова і Колесніченка. Бо тут абсолютно виразно видно доктрину Кремля, суть якої полягає в тому, щоб зробити мову інструментом політичного тиску, що в принципі є дуже небажаним з будь-якою мовою. Мова – це засіб творення культури, комунікації, взаємопорозуміння, а не натравлювання одного народу на інший. Якщо так ставляться до мови – це агресивна по своїй суті політика, яка виросла не лише з кін. XVIII-XIX ст, а у надрах КГБ і політбюро ЦК КПРС, коли почалися рухи за свою мову, свою ідентичність. Ще у горбачовський період міністр закордонних справ Андрій Козирєв першим озвучив тезу про «русскоязычное насєлєние, яке мы должны защищать». Вже тоді прокладалася дорога використання мови, як плацдарму утримування і агресії щодо інших народів. І воно й до сих пір використовується у різній мірі, з різними модифікацій щодо різних територій. Тому цей закон, який цілковито спрямований на збереження статусу російської мови та її посилення у житті нашого суспільства, якраз і засвідчує стабільну, послідовну системну лінію Кремля у досягненні своєї мети. Не знайшли б вони Ківалова чи Колесніченка, знайшли б іншу продажну душу, а сам закон так чи інакше був би. Він є антиукраїнський, закон, який розколює суспільство не за ментальністю, він вкидає ідею глибшого національно-мовно-культурного сепаратизму. Взяти Україну, поділити її на частини, поетапно їх проковтувати. Це давній прийом, ще римляни говорили: розділяй і володарюй.
Треба розуміти, що ці тривалі спроби протиставлення Галичини, Наддніпрянщини, Закарпаття – це все йде не від об’єктивної оцінки мовної, культурної ситуації, а це поширення ідеї сепаратистського поділу і розірвання України. Україна сильна, стабільна, в достатку, у спокої – їм не потрібна. Їм треба, щоб тут лилася кров.
На вашу думку, чи вистачить у конституційних суддів духу скасувати цей документ?
Судді насправді навряд чи спиратимуться на об’єктивну, історичну, національну правду, а лише на своє внутрішнє налаштування. Коли наші народні депутати стають за трибуну Верховної Ради і починають чвиркати не українською, а перед тим вони з вами говорили в коридорі чистою державною – це є сигналом переродження, або стабільного виконання замовлення щодо антиукраїнської позиції, завдання створити політичну хитанину, роз’єднати, а потім по шматках, використовуючи нестабільність політичну ситуацію, не здорову політику уряду, який дуже часто виявляє антинародну суть, використати це. У результаті маємо ситуацію киплячої смоли, коли цей котел може зірватися будь-якої миті. Наше завдання – ретельно прораховувати всі кроки, тому маємо утримати Україну і українську мову, як інтегратор нації, усієї нашої етномовної території, як закріплювач нашої держави. Особлива роль Національної Академії наук України полягає в ідеї єдності держави, зокрема через мову. Цей «мовний закон» був на експертизі в Академії наук і жоден інститут не дав позитивної оцінки, а загальна оцінка НАНУ була повністю критичною і неприйнятною щодо існування такого документу. І такою вона залишається і досі.
Розмовляла Олена Янковська, «Вголос»
