Український вільний університет (УВУ), єдиний поза межами України з українською мовою навчання, вшановує свій столітній ювілей. Історія університету почалася 17 січня 1921 року з Відня, потім продовжилась у Празі та Мюнхені.
Чому українські діячі вирішили творити український університет у Західній Європі? Як змінювалась місія УВУ залежно від історичних подій? Чи залишився університет українським осередком в Європі?
Ідея створити український університет належала Союзу українських журналістів і письменників, який, попри труднощі, фінансував заклад. Підтримали цю ініціативу голова Української Народної Республіки (УНР), професор Михайло Грушевський і професор історії літератури Олександр Колесса, який був першим ректором УВУ.
Однак у Михайла Грушевського і Олександра Колесси були різні погляди про місію УВУ. Олександр Колесса хотів створити університет на зразок західноєвропейських освітніх закладів, а Михайло Грушевський вважав, що це мав бути вільний університет, народний, без академічних кваліфікацій, як для викладачів, так і студентів. Відтак Михайло Грушевський відійшов від процесу творення університету.
У Відні УВУ перебував до закінчення першого семестру – кінця літа 1921 року, і переїхав у Прагу, де було активне життя української еміграції. Тут жили українські письменники, науковці, студенти, а це, звісно, впливало на розвиток УВУ, де відкрили філософічний і правничо-економічний факультети. У першому семестрі навчались понад 700 студентів. Лекції читали професори Дмитро Антонович, Станіслав Дністрянський, Степан Смаль-Стоцький, Степан Рудницький, Іван Огієнко.
24 роки діяльності УВУ у Празі називають його «золотим періодом». Карловий університет надав українським колегам приміщення, обидва заклади співпрацювали.
«УВУ знайшов підтримку президента Томаша Масарика, отримав державне фінансування. У Празі університет працював у відомстві МЗС, а з 1928 року – Міністерства народного шкільництва та просвіти. Чеські політики і чиновники на початку 30-х років були наближені з радянськими урядниками, була прорадянська місія, але університет працював і мав підтримку. Коштів вистачало на зарплати і утримання університету. До слова, до кінця 30-х років українські курси були безкоштовні.
У Празі університет мав розвиватися за прикладом Карлового і був відкритим для всіх національностей, але з українознавчими студіями. Тут вчились латиші, поляки, угорці, росіяни. Однак прийшов 1945 рік, завершення Другої світової війни і все ближче до Праги просувалися радянські війська. 8 травня вони увійшли у Прагу. Але вже у квітні велась мова про перенесення діяльності університету далі на Захід. Більшість професорів із Галичини дуже добре знали, що таке радянська влада і які чинила репресії в Україні, тому іншої альтернативи, як виїхати, для них не було», – розповідає дослідник історії УВУ, представник університету у Львові Артем Кокош.
Більшість професорів навесні 1945 року виїхала з Праги, переважно у Мюнхен. Від еміграції відмовився ректор УВУ, греко-католицький священник Августин Волошин. Він залишився керувати відділом УВУ у Празі. У травні 1945 року отця арештували радянські спецслужби і вивезли у Москву, в Бутирську в’язницю, де він і загинув. Вся матеріальна база, у тому числі архів і бібліотека опинились у руках радянських органів. Велику кількість матеріалів відправили у Москву, й досі вони недоступні для українських науковців.
«За 5 днів до закриття університету опечатали Музей визвольної боротьби, який працював при університеті. Майно музею на певний час вдалося зберегти у Празі. Але частину документів забрали у Москву, дещо з майна УВУ є у Києві, у Закарпатському архіві, у Празі», – продовжує Артем Кокош.
УВУ був евакуйований до Баварії. Відтак почалась нова сторінка українського університету в Німеччині. Ні приміщення, ні грошей, ні матеріально-технічної бази. Були лише бажання українських професорів відновити діяльність університету. Баварська влада надала у користування приміщення школи, яку працівники самостійно перекрили черепицею.
Тоді у Західній Німеччині були створені табори Ді-Пі для переміщених осіб, тих, які втекли з СРСР. Найбільші українські табори розташовувалися в американській зоні у Мюнхені, Аугсбурзі, Міттенвальді, Реґенсбурзі, а також у британській та французькій зонах.
Вже у 1945 року в таборах Ді-Пі діяло місцеве українське самоуправління. Протягом років існування таборів українці вели суспільно-громадське життя, видавали літературу, пресу, діяли понад 100 народних шкіл, 35 гімназій. Власне українці, які проживали у таборах, і стали тією силою, яка відновила діяльність УВУ.
«Мешканцям таборів Ді-Пі не можна було вільно пересуватися по Баварії. Треба було брати окремі дозволи і у серпні 1945 року вдалося цього домогтися. Ректор Іван Мірчук думав про відновлення університету в Мюнхені. Тут зібралася стара і нова генерації української еміграції. Студенти, які виїхали зі східних теренів, опинились у таборах для переселених осіб. Університет відновив діяльність восени 1945 року. У червні 1945-го вже діяла канцелярія, а навчальний процес розпочався у жовтні. Спочатку було 95 студентів. За навчання платили слухачі, УВУ утримувався українськими громадськими організаціями, які утворилися на той час у таборах. Комітет допомоги надавав українським студентам стипендії. Лише завдяки свідомій старшій генерації, яка підтримувала українську освіту та науку, багато хто з української молоді міг навчатися в УВУ», – каже Артем Кокош.
В УВУ продовжили празьку традицію університету, залишили структуру закладу. У 1950 році Баварське міністерство освіти наділило УВУ правом надавати наукові ступені маґістра, доктора та габілітованого доктора. Адже УВУ показав себе протягом трьох років, як добрий освітній заклад.
Однак після того, як табори Ді-Пі припинили свою діяльність (у 1955–1958 роках), а українці масово виїхали у США, перед УВУ постали нові виклики, оскільки не було студентів.
«Дуже комплікований був період, коли українська еміграція виїхала до Північної та Південної Америки. Університет залишився без студентів. Почалась Холодна війна. Університет отримував фінансування від Міністерства внутрішніх справ федерального уряду Бонну. Професура займалась дослідницькою роботою, українознавством у широкому розумінні, вивчала ситуацію в СРСР, передусім в Україні. Німці, які дали фінансування, ще у 50-х роках заявили, якщо Україна стане незалежною, то припинять фінансувати заклад. Через певний час Баварське міністерство сказало, що університет мусить мати студентів. Почали організовувати літні курси, які спершу були для українців з Югославії, Америки, але це не були курси у напрямку магістерки чи докторату. Це була невелика кількість людей, яка поверталась після курсів у Канаду і США і вже там кожен університет самостійно вирішував, чи визнає диплом УВУ.
Місія змінилась, коли розпався СРСР. Тоді приїжджали в УВУ кілька осіб зі США і Канади, але почали масово приїжджати з України», – розповідає Радіо Свобода Іван Мигул, який у 1944 році з родиною з Львівщини емігрував на Захід. У 2008–2011 роках Іван Мигул був ректором УВУ.
«Я працював в університеті у період, коли не було фінансування. Був момент, коли було 25 студентів на магістерці і доктораті. Важко було вести навчальну програму. Більшість професури була з Північної Америки, як я, або працювала там. Виглядало на те, що ми закриємося. На щастя, в Нью-Йорку є фундація УВУ і схожа – в Канаді. Якби ми не отримували гроші від фундації УВУ, то університет би закрився. Тепер українські факультети зникають по цілому світі. УВУ має бібліотеку і архів. Тут працюють українці і німці, але вони всі розмовляють українською», – продовжує Іван Мигул.
Український вільний університет, наголошує Іван Мигул, виник у відповідь на потребу концентрації ліберальних поглядів і формування демократичних принципів на противагу радянському тоталітаризмові. Головна ідея – це свобода і незалежність думки. Відтак УВУ був одинокою інституцією поза межами України, яка від самого початку засновувалася на повазі до гідності людини.
УВУ має найбільший архів таборів Ді-Пі, архіви видатних діячів української науки і культури, політичних і громадських діячів на еміграції, матеріали про Голодомор-геноцид 1932–1933 років, документи про дисидентів, колекцію з історії українського мистецького життя 1930–1990-х років. У фондах УВУ також є архівні документи фоноархіву Української редакції Радіо Свобода, відеоматеріали про життя українців в еміграції у 1940-60-х роках.
УВУ називають послом України у Європі протягом усієї його сторічної історії.
Джерело: Радіо Свобода
