Віктор БЕДЬ
голова Всеукраїнського товариства борців за незалежність України
народний депутат України першого скликання
м. Ужгород,
24 жовтня 2025 р.
23 жовтня 2025 року в Ужгороді, Берегові та, ймовірно, в низці інших населених пунктів Закарпатської області відбулися урочисті заходи з нагоди чергової річниці угорської революції 1956 року.
Як повідомили засоби масової інформації, участь у цих заходах узяли представники Закарпатської обласної ради, обласної військової адміністрації, органів місцевого самоврядування, угорських громадських і політичних організацій, Генерального консульства Угорщини в Ужгороді.
У місті Берегове організаторами поминального заходу виступили громадська організація “Pro Cultura Subcarpathica (PCS)” («На захист культури Підкарпаття», ПКП) спільно із Закарпатським угорським університетом імені Ференца Ракоці ІІ та Консульством Угорщини в місті Берегове.
До участі також долучилися представники місцевого самоврядування та органів державної влади.
Участь у церемоніях пам’яті в Ужгороді та Берегові взяли також представники Закарпатської реформатської церкви та Мукачівської дієцезії Римсько-Католицької Церкви, які традиційно підтримують угорські меморіальні ініціативи в області.
Учасники поклали квіти до пам’ятних знаків, помолилися за жертв московського комуністично-радянського та угорського комуністичного тоталітарних режимів. Лунали промови про свободу, демократію та боротьбу проти тоталітаризму. На перший погляд — усе виглядає шляхетно та гідно. Але лише доти, доки не постає питання: яку історичну й політичну позицію займає сьогоднішня Угорщина?
Трагічний 1956 рік і моральна інверсія сьогодення
Події 1956 року справді стали трагічними для угорського народу. Тоді угорці повстали проти московського комуністичного тоталітарного режиму та його союзників — місцевої угорської комуністичної влади. Повстання було жорстоко придушене московськими комуністично-радянськими танками й репресивними спецорганами як самого Союзу РСР, так і підконтрольної йому комуністичної Угорщини.
Тисячі загиблих, десятки тисяч репресованих, сотні тисяч біженців — це справжня трагедія нації, яка прагнула свободи.
Проте сьогодні, у ХХІ столітті, ми спостерігаємо парадоксальне перевертання історії.
Сучасна Угорщина під керівництвом прем’єр-міністра Віктора Орбана, відвертого союзника московського путінського тоталітарного режиму, не лише не засуджує російську агресію проти України, а й системно блокує європейську та оборонну підтримку нашої держави, підриваючи єдність Європейського Союзу й НАТО.
Віктор Орбан — особистий друг Путіна, який регулярно зустрічається з кремлівським диктатором, підписує угоди з Росією у сферах енергетики, безпеки й фінансів. Під його керівництвом Угорщина фактично перетворилася на політичний форпост Москви в Європейському Союзі, системно розпалюючи антиукраїнські настрої та створюючи напруження у відносинах із Києвом.
Російсько-українська війна і лицемірство Будапешта
Україна вже понад десять років — з 2014 року, а особливо після 24 лютого 2022-го — веде криваву боротьбу за власне існування, за свободу Європи, за право кожного народу бути незалежним від московського імперіалізму.
Тим часом угорський уряд Орбана демонструє цинічну дволикість:
з одного боку, офіційно вшановує жертв московського комуністично-радянського та угорського комуністичного терору 1956 року;
з іншого — підтримує сучасний російський тоталітаризм, який чинить ті ж самі злочини в Україні — окупації, депортації, тортури, убивства цивільних, руйнування міст.
Це — зрада історичної пам’яті власного народу.
Ті, хто гинув під московськими комуністично-радянськими танками в Будапешті 1956 року, сьогодні б стояли в лавах Збройних Сил України, захищаючи Європу від тієї ж московської тиранії.
Український аспект: де політична гідність?
Постає закономірне питання: що саме в цьому випадку вшановують українські посадовці, беручи участь у таких заходах поруч із представниками угорських структур, які фактично підтримують агресора — рашистську Російську Федерацію та проводять відкриту, ворожу, антиукраїнську політику в умовах страшної й нищівної російсько-української війни?
Тим більше, що Україна та українська нація не мали й не мають жодного відношення до трагедії угорської революції 1956 року.
Український народ, який щодня платить криваву ціну у війні проти Росії, має повне моральне право вимагати від своїх представників у владі політичної зрілості, гідності та державного мислення.
Участь обласних і міських керівників, а також їхніх представників у «спільних» церемоніях із делегаціями держави, уряд якої відкрито обслуговує кремлівські інтереси, — виглядає не як жест дружби чи дипломатії, а як прояв політичної недалекоглядності, моральної слабкості, національної безвідповідальності та приниження державної гідності України.
Забута правда про Карпатську Україну
Особливе обурення викликає той факт, що ані офіційна угорська влада, ані підконтрольні їй угорські структури на Закарпатті жодного разу не долучалися до вшанування героїв Карпатської України 1938/1939–1944 років, жертв угорської окупації, масових розстрілів і катувань українців у Хусті, на Красному Полі та по всьому Закарпаттю.
Більше того, й досі не пролунало жодного офіційного вибачення Угорщини за окупацію української держави, за масові злочини проти людства й людяності, скоєні на теренах Карпатської України пронацистським режимом Королівства Угорщина на чолі з регентом Міклошем Горті — союзником Гітлера та співучасником воєнних злочинів проти української нації.
Нині ж — під час російсько-української війни — Будапешт не лише не засудив путінські злочини, а й відверто грає на боці агресора, блокуючи рішення ЄС щодо фінансової й військової допомоги Україні.
Пам’ять і дипломатія: не прислужництво, а гідність
Історична пам’ять не може бути інструментом політичної гри.
Україна може співчувати угорському народові 1956 року, але не повинна закривати очі на антиукраїнську, антидемократичну й проросійську політику сучасної Будапештської влади.
Будь-яка участь українських представників, а тим більше офіційних осіб органів державної влади та місцевого самоврядування, у подібних церемоніях має супроводжуватися чіткою, публічно висловленою національно-державною позицією:
- вшанування жертв минулого не може бути відокремлене від осуду злочинців сьогодення;
- дружба між народами не може будуватися на брехні, забутті та дипломатичному приниженні.
В Україні не повинно бути місця політиці подвійних стандартів, коли ті, хто сьогодні блокує допомогу на користь України у війні за її свободу й незалежність, а фактично відкрито й підступно підтримує ворога та агресора, який зневажає норми міжнародного права і заперечує право інших націй — зокрема українців — на власну незалежність у межах своєї суверенної держави, отримують тут почесні церемонії, квіти й посмішки перед телекамерами.
Відповідальність держави
Українська держава має повне й невід’ємне право на власну національну політику пам’яті, засновану на правді, історичній справедливості, гідності та принципі взаємності.
Необхідно ініціювати створення українсько-угорської історичної комісії для всебічного й чесного вивчення подій 1938/1939–1944 років, ухвалення спільної декларації з офіційним визнанням злочинів окупаційного режиму Королівства Угорщина та вимагати від уряду Угорщини публічних вибачень за окупацію Карпатської України, за її участь на боці нацистського Третього Рейху і масові злочини проти української нації під час Другої світової війни.
Так само Угорщина повинна бути притягнута до моральної та політичної відповідальності за сучасну політику, яка умисно й підступно, в інтересах Російської Федерації, шкодить Україні, Європейському Союзу, НАТО та всьому міжнародному правопорядку.
Також необхідно розробити цілісну державну стратегію історичної гідності — щоб жоден посадовець, на будь-якому рівні влади, не міг «віддати шану» іноземній події, забувши про власну національну історію, гідність і честь українського народу.
У зовнішній політиці Україна має чітко визначити межі допустимої толерантності до держав, які фактично грають на боці агресора — військового злочинця, терориста та злочинця проти людства і людяності, — навіть якщо ці держави формально залишаються членами Європейського Союзу чи НАТО.
Підсумок
Те, що 23 жовтня 2025 року в Ужгороді, Берегові та, ймовірно, в інших населених пунктах Закарпаття українські посадовці знову стояли поруч із представниками держави чи підконтрольними їй особами, лідер якої відкрито підтримує кремлівського диктатора-убивцю, — це не просто прикра помилка, а справжня ганьба та дзеркало глибокої моральної кризи й політичного виклику для нас самих.
Ми не повинні забувати, що Путін і Орбан — це різні обличчя одного й того ж антиєвропейського тоталітаризму, який завжди прагне поневолити вільні народи, принизити людську гідність, зневажити свободу та заперечити природні права людини й націй на самовизначення.
Українська влада має навчитися говорити мовою гідності, а не мовою поступок і приниження національної честі.
Українська нація не уповноважувала жодного чиновника — ні на державному, ні на місцевому рівні — чинити від її імені ганебні, безвідповідальні й принизливі дії на користь держави, режим якої є союзником країни-агресора — Російської Федерації, очолюваної військовим злочинцем, терористом і ворогом людства Володимиром Путіним.
Бо коли на українській землі щодня проливається кров за свободу, — вшанування чужої історії, до якої Україна не мала й не має жодного відношення, без визнання власної — це не дипломатія, це амнезія.
