Я вам головне хочу сказати.
Так, вони стягують сили та готуються до штурму. Так, їхні війська вже трохи відійшли від першого шоку, і зрозуміли, де вони, і чого їм чекати. Вони вже почали звикати до перебування на війні. Тому на штурм їх зберуть, структурують і поведуть у бій згідно з планом. Підкріпивши технікою та артпідтримкою.
АЛЕ…
Це ті самі люди. Ослаблені та демотивовані усвідомленням того, в яку саме “місію” їх втягнули, і те, що вони справді воюють не з міфічними “нацистами”, а з народом України. А так само послаблені холодом, нестатками, очікуванням смерті, і страхом перед супротивником – перед нами.
Це їхні “побратими” горіли в танках, лежали купою тіл на асфальті (а тепер їх не бажає забирати та визнавати їхня “батьківщина”).
Це вони кидали техніку і тікали, здавались у полон, і плакали мамам по телефону.
Вони ті самі.
Їх зараз візьмуть за яйця їхні командири і змусять йти в бій. Але в бою кожен із них залишиться таким самим. Демотивованим окупантом, нанизаним на почуття особистого страху.
До того ж, величезна кількість їх втрат складається саме з найбільш підготованих і боєздатних орків. І цього зараз не поповнити.
І жодний плану наступу цього не змінить.
Тим більше, що в Росії традиційно будь-який план йде по пи*ді і через дупу. Що й сталося з “бліцкригом”.
Тому нас тиснуть масою. Але, де боїться померти один – бояться і десять, і сто, і десять тисяч. А “натовп”, що біжить, виглядає ще епічніше. Це як лавина. Не зупиниш.
Тому нам їх треба просто утримати. Завдати максимальної шкоди. Бити скрізь і одразу.
І буде як вже було. Тому що їм нема за що вмирати. А нам є за що їх нищити.
І ви розумієте, що оборона завжди у більш вигідніших умовах, ніж наступ. До того ж – ми опираємося вдома. А вони наступають на чужій землі з безліччю сюрпризів і невідомого. Чим ми користуємося вже дванадцятий день.
А після другого потужного удару по зубах вони здуються обов’язково.
Вони не мають головного ресурсу. На особисту мотивацію.
Тримаємося, готуємося, не розслабляємося. І не боїмося. Ми це вже робили.
Абсолютно впевнений, що у нашого чудового складу командування ЗСУ зараз сверблять руки від козирів, що заховані в рукавах на цей момент. Тому що деяких важливих елементів нашої сили я поки не бачив. Вони чекають свого часу.
Просто ставтеся до всіляких “штурмів” не як до загрози. А як до можливості перекинути ворога.
Ми чекаємо. Ми готуємось. І якщо перефразувати старий анекдот: вони готуються до штурму, ми готуємося до штурму – але є нюанс. І він, як я вважаю – на нашу користь.
Джерело:news.obozrevatel.com
