Всечесні владики та отці, дорогі брати і сестри у Христі!
Ми, духовенство ставропігійних та інших парафій Православної Церкви України, хто до історичних рішень Об’єднавчого Собору в Святій Софії 2018 р. перебували в юрисдикції УПЦ, в сьому річницю Собору зібралися для спільного свідчення та обговорення визначальних викликів, що стоять перед українським православ’ям. Наше звернення має на меті не осуд, але заклик до єднання і ґрунтується виключно на священних засадах, засвідчених Томосом про автокефалію Православної Церкви України, канонічним правом Вселенського Православ’я, постановами Об’єднавчого Собору, Помісного і Архієрейських Соборів ПЦУ, а також натхненне словами миру й істини, засвідченими Блаженнійшим Митрополитом Київським і всієї України Епіфанієм у його зверненні до Митрополита Онуфрія від 15 серпня 2024 року.
Нас також надихає власний досвід життя та праці в родині Помісної Автокефальної Української Православної Церкви, який підтверджує вірність того шляху, до якого ми закликаємо.
1. Канонічна реальність в умовах російської війни та ідеологічної загрози
Здобуття Томосу про автокефалію у січні 2019 року стало ключовою історичною подією, яка остаточно сформувала канонічну реальність на українській землі. Бувши плодом Об’єднавчого Собору в Святій Софії цей акт Вселенського Патріархату відновив історичну справедливість та ствердив у Диптиху єдину, Помісну Автокефальну Православну Церкву України. Як чітко засвідчено у Томосі, «Православна Церква, що знаходиться в межах України… має відтепер і назавжди бути канонічно незалежною, самостійною і автокефальною». Цей факт є незворотним і мусить бути прийнятий усіма православними християнами в Україні.
На превеликий жаль, єпископат і духовенство структур, що залишаються в єдності і канонічно є самокерованою частиною Московського Патріархату (УПЦ), у переважній більшості проігнорували історичну можливість своєчасного і соборного єднання, відкинувши запрошення Вселенського Патріарха Варфоломія до участі в Об’єднавчому Соборі 2018 року. Цим вони свідомо продовжили стан розколу, ігноруючи волю українського народу до духовної єдності та канонічний порядок. В умовах повномасштабної російської агресії збереження будь-якого духовного чи інституційного зв’язку з країною-агресором є не лише канонічною проблемою, але й пастирською та національною трагедією. Сьогодні існує лише одна канонічно легітимна Церква-Матір в Україні – Православна Церква України, ігнорування якої лише поглиблює розділення на її території та служить на користь супротивників.
Сьогодні ця канонічна реальність протистоїть не лише внутрішньому розколу, але й зовнішній агресії. Російська держава веде несправедливу, геноцидну війну проти України, а Московський Патріархат (РПЦ) став її активним інструментом, проповідуючи ідеологію «русского міра», яка містить елементи давніх єресей маніхейства і гностицизму, а також новітнього єретичного вчення етнофілетизму, викривляє справжнє вчення Східної Православної Церкви, зокрема через проповідь «священної війни». Ця ідеологія, що виправдовує агресію, насильство і вбивства, була засуджена багатьма богословами, низкою міжнародних християнських організацій та ієрархами інших Помісних Церков. Злі плоди вчення «русского міра» явно видні. З часів більшовицьких гонінь православ’я в Україні не піддавалося подібним випробуванням: російськими обстрілами зруйновані сотні православних храмів, багато священників та вірних вбито, і все це – з благословення та заохочення глави РПЦ Кирила Гундяєва.
У цих трагічних умовах, коли йдеться про саме виживання нашого народу як унікальної нації, зберігати будь-який зв’язок з агресором, є не лише канонічною, але й духовно-моральною трагедією. На жаль, єпископат і духовенство УПЦ пробує творити паралельну реальність придумуючи нові форми і висуваючи додаткові умови, аби лише й надалі зберегти зв’язок з РПЦ.
2. Свідчення правдивої зміни та відповідального вибору
На противагу тим, хто обрав шлях ізоляції, сотні парафій та священнослужителів, які раніше належали до УПЦ, серед яких є і ми, здійснили свідомий і мужній вибір: вони виконали вимоги канонічного права, Томосу про автокефалію та приєдналися до Православної Церкви України. Цей акт є не просто зміною юрисдикції, але, що найголовніше, актом правдивої внутрішньої зміни і канонічного виправлення.
Ми, духовенство, яке свідомо і за власним вибором долучилося до Православної Церкви України, на власному прикладі показали, що ми прагнемо не створення конфліктів чи творення паралельних православних структур на території Помісної Церкви, а повноцінного і чесного входження у склад Святійшої Церкви України. Ми продемонстрували той єдино вірний шлях, яким має йти кожен єпископ, священник і вірянин УПЦ після того, як їхнє вище керівництво свідомо проігнорувало історичне запрошення до всеукраїнського загальноправославного єднання. Наша дія є свідченням того, що двері Помісної Церкви відкриті для всіх, хто готовий прийняти канонічну правду і відмежуватися від ворожого та єретичного впливу, що шкодить духовній єдності та національній безпеці.
3. Майбутнє українського православ’я та категорична вимога своєчасності
Майбутнє українського православ’я — це шлях розвитку, утвердження і повного єднання в лоні Помісної Автокефальної Церкви України. Як слушно наголошував Блаженнійший Митрополит Епіфаній, «ми відкриті для об’єднання в лоні єдиної Помісної Православної Церкви України, як це передбачено канонами та Томосом». Цей шлях до об’єднання є єдиним і незмінним: він має відбуватися виключно на основі Томосу та канонічного права, шляхом єднання з ПЦУ тих православних в Україні, хто дотепер ще не зробив цього.
Ми наголошуємо: історичний момент і трагедія війни вимагають категоричної своєчасності. Не можна відкладати канонічне виправлення та відмежування від ідеології, що освячує геноцид, знову і знову чогось очікувати та в чомусь шукати виправдання власної бездіяльності. Кожен день, який проходить у розділенні та зволіканні, є продовженням духовної ізоляції і шкодить єдності нашого народу. Ми закликаємо єпископат, духовенство та вірних УПЦ усвідомити всю відповідальність моменту і зробити власний рішучий і своєчасний крок до єдиної Помісної Церкви, засвідчуючи свою вірність Христу, Його Церкві та Україні. Це єдиний шлях до духовної перемоги та цілісності нашого народу.
Нехай Господь благословить нашу Помісну Церкву та український народ!
З повагою та любов’ю у Христі, духовенство Ставропігійних та інших парафій Православної Церкви України, які до Об’єднавчого Собору перебували в юрисдикції УПЦ.
Київ,
15 грудня 2025 року
Джерело:pomisna
