7 липня 1988 р., 35 років тому, у м. Львів на площі Івана Франка під час багатотисячного народного віче, було проголошено створення Української Гельсінської Спілки (УГС), до лав якої долучилися члени раніше створеної Української Гельсінської Групи (УГГ, 09.11.1976), політв’язні комуністично-радянських концтаборів, правозахисники, передова частина національно свідомої української молоді, інтелігенції та широких верств населення.
Головою Української Гельсінської Спілки було обрано багаторічного колишнього політв’язня комуністично-радянських таборів Союзу РСР/КПРС, громадсько-політичного діяча, правозахисника та юриста Левка Лук’яненка.
До керівних та організаційних структур організації увійшли дисиденти комуністично-радянської доби Союзу РСР/КПРС, правозахисники, активісти патріотичних рухів, українські патріоти, які вважали своїм завданням не лише захист прав людини в Українській РСР, а і відновлення незалежності Української Держави.
Серед членів Української Гельсінської Спілки, зокрема, були відомі дисиденти, громадсько-політичні діячі та інтелектуали того часу В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Микола Руденко, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Надія Світлична, Святослав Караванський, Оксана Мешко, Олесь Бердник, Степан Хмара та інші.
В силу тогочасних буремних політичних подій, 7 липня 1988 р., і я мав честь бути учасником цього історичного зібрання та приймати участь в ухваленні рішення про створення Української Гельсінської Спілки. А вже у короткому часі, з переважною більшістю вищезазначених та іншими українськими громадсько-політичними діячами, колишніми політичними в’язнями комуністично-радянських таборів та патріотами , ми станемо побратимами по спільній боротьбі під час українських національно-визвольних змагань кінця 80-х – початку 90-х рр. минулого століття, створенню та розбудові Народного Руху України (1989 – 1992), обранню до Верховної Ради України І скликання та створенню у ній антикомуністичної опозиційної фракції «Народна Рада України» (1990 – 1994), написанню і ухваленню Декларації про державний суверенітет України (16.07.1990), участі в Революції на Граніті (жовтень 1990), написанні і проголошенні історичного Акту відновлення незалежності України (24.08.1991) та участі у проведенні Всеукраїнського референдуму на підтвердження проголошеної незалежності Держави Україна (01.12.1991).
В агентурних донесеннях та офіційних документах Комітету державної безпеки Союзу РСР (озброєного загону КПРС), Українська Гельсінська Група (1976 – 1988) та, відтак, Українська Гельсінська Спілка (1988 – 1990) зазначалися як найбільш небезпечні організації для правлячого комуністично-радянського режиму Союзу РСР/КПРС.
Українська Гельсінська Спілка, проголошена 7 листопада 1988 р. у Львові, не була до кінця організаційно розбудованою і не пройшла державну реєстрацію (формалізацію) своїх статутних документів у зв’язку із створенням 29 – 30 квітня 1990 р. Української Республіканської Партії (УРП), установчий з’їзд якої відбувся у м. Києві. Формально, новостворена політична партія УРП нібито була проголошена на базі існуючої Української Гельсінської Спілки, але насправді, це було не так. Оскільки велика частина членів Української Гельсінської Спілки не поділяли ідею передчасного створення нових українських демократичних партій, якими стали Українська Республіканська Партія (1990) та Демократична Партія України (1990), оскільки такий крок в умовах існування Союзу РСР/КПРС та його силових структур, зокрема, КДБ СРСР/КПРС вів до політичного роздроблення і розділення єдиної антикомуністичної опозиції та її організаційної структури, якою була на той час широка громадсько-політична організація Народного Руху України. Відтак, не всі члени та прихильники Української Гельсінської Спілки стали членами новостворених Української Республіканської Партії та Демократичної Партії України. Зокрема, в числі тих, хто вважав передчасним створення нових українських політичних партій навесні 1990 р. в умовах існуючого московського окупаційного режиму Союзу РСР/КПРС, створення яких неминуче вело до внутрішньо організаційного розділення в Народному Русі України, а відтак, і загалом у лавах антикомуністичній опозиції в Україні, був і я, – на той час член Української Гельсінської Спілки (1988 – 1990), народний депутат України І скликання, один із співзасновників та член опозиційної фракції «Народна Рада України» у Верховній Раді України (1990 – 1994), секретар Радикальної групи (голова – В’ячеслав Чорновіл) у тогочасному Парламенті (1991 – 1994), голова Тячівської районної організації Народного Руху України (1989 – 1991) та голова Закарпатської крайової організації НРУ (1991 – 1992). Не долучився до лав Української Республіканської Партії чи Демократичної Партії України, зокрема, і В’ячеслав Чорновіл, один із лідерів тогочасних Української Гельсінської Спілки та Народного Руху України (згодом – голова НРУ), колишні політичний в’язень комуністично-радянських концтаборів, народний депутат України.
Нажаль, наші прогнози, тих хто не поділяв думку щодо поспішного створення нових демократичних політичних партій, зокрема, УРП та ДемПУ, в умовах існування окупаційного режиму Союзу РСР/КПРС, виявилися правильними. Створення вищезазначених політичних партій призвело до передчасної ліквідації Української Гельсінської Спілки та подальшого розділення у середині Народного Руху України і втрати єдності у антикомуністичній опозиції. В результаті таких дій українські національно-демократичні силу не зможуть досягнути єдності у питанні про дострокове переобрання (без участі колишніх комуністів – антиукраїнських і московських сил) Верховної Ради України після 24 серпня 1991 р., програють президентські вибори у незалежній Україні 1 грудня 1991 р. та призведуть до великого розділення української антикомуністичної опозиції на окремі громадсько-політичні і політичні блоки: Народний Рух України (голова – В’ячеслав Чорновіл) та Конгрес національно-демократичних сил України (одні з ініціаторів – Іван Драч та Павло Павличко, співголови – Михайло Горинь та Юрій Бадзьо). У свою чергу, Конгрес національно-демократичних сил (найперше його організаційна основа – УРП та ДемПУ), поетапно (починаючи з 24 серпня 1991 р.) і надалі після остаточного організаційного формування (1992) піде на відкриту співпрацю з колишньою московською комуністично-радянською номенклатурою та новообраним Президентом України Леонідом Кравчуком, комуністичним ідеологом у минулому. Це призведе до збереження при владі в незалежній Україні, після 24 серпня 1991 р., всієї московської антиукраїнської комуністично-радянської номенклатури часів Союзу РСР/КПРС, щупальця, кадри і нащадки якої і по сьогодні перебувають при державній владі в Україні. Окрім того, у скорому часі, збережена при владі московська антиукраїнська комуністично-радянська номенклатура повністю нівелює єдність та організаційні структури українських національно-патріотичних сил в Україні, розбудує Україну як корумповану державу, яка розвивається у форматорі московської політики і призведе до тієї широкомасштабної російсько-української війни 2014 – 2023 рр., яку ми маємо на сьогодні.
Це з одного боку славні, а з другого боку гіркі уроки новітньої історії українського державотворення, про які маємо знати, пам’ятати і робити з них належні висновки заради перемоги над сьогоднішніми московськими неокомуністами і безбожними путінсько-гундяєвськими окупантами і терористами та утвердження справжньої незалежності України.
Бо, 35 років тому, 7 липня 1988 р. у м. Львові на площі Івана Франка українська нація не тільки проголосила про створення Української Гельсінської Спілки, але засурмила у сурми на увесь світ – український народ розпочинає новий етап свого історичного поступу на шляху до відновлення своєї багатотисячолітньої незалежності Держави Україна!
Слава Україні! Героям Слава!
Віктор БЕДЬ,
народний депутат України І скликання (1990 – 1994),
голова Закарпатського обласного товариства борців
за незалежність України у ХХ столітті
м. Ужгород,
07.07.2023 р.
Більше інформації:
www.rukh.team
t.me/rukhteam
Народний Рух України
https://www.rukh.uz.ua/
Закарпатська крайова організація
Народного Руху України
