У Білорусі Денис Дудінський був і досі є найбільш упізнаваною телезіркою. Обличчя Міжнародного фестивалю мистецтв “Слов’янський базар у Вітебську”, ведучий найважливіших концертів і прийомів, рейтингового ранкового шоу “Добрай раніцы, Беларусь!” на каналі “Білорусь 1” (навіть “Пісню року” на каналі “Росія” вів), коментатор “Євробачення”, відомий мандрівник та знавець екзотичних місць земної кулі, популярний актор та фронтмен групи DaVinci.
Тому, коли восени 2020-го його запроторили до сумнозвісної в’язниці на Окрестіна, це було… Так, ніби Віктор Янукович у 2013-му посадив Володимира Зеленського.
Перше відверте інтерв’ю після втечі з Білорусі Денис Дудінський дав виданню OBOZREVATEL.
Тоді, після 12 діб у камері, Дениса випустили. Але роботу на телебаченні, яке в його країні може бути лише державним, він втратив. Хоча корпоративи почав вести навіть частіше – для тих, хто не вважає Лукашенка легітимним президентом. Однак репресивна машина завжди сильніша за людину, і в червні 2021 року Дудінський та його дружина й колега Катерина Раєцька були змушені залишити Білорусь, поспіхом і таємно. Зараз вони в Україні, оформлюють дозвіл на проживання, починають життя спочатку. Кажуть, пропозиції роботи є, треба вчити мову.
Ми зустрілися ще до цієї низки кричущих випадків, пов’язаних із Білоруссю: втеча легкоатлетки Христини Тимановської з токійської Олімпіади, відмови її колеги та співвітчизниці Яни Максимової повертатися додому з Німеччини, жахливої трагедії з головою Білоруського дому Віталієм Шишовим, якого знайшли повішеним у Києві.
Без телефонів, контрабандистськими стежками– Три дні нас із дружиною допитували в ДФР – Департаменті фінансових розслідувань, – згадує Денис Дудінський. – Забрали всі фінансові документи, печатки, таблиці, вилучили комп’ютери…
– Що ж ви порушили?
– Нам не сказали. Ми з Катею просто ходили туди, як на роботу, і нам ставили питання: а це що, а те… Я кажу: “Я не бухгалтер, я власник. Може, вам краще з бухгалтером поспілкуватися?”. – “Ні, ми хочемо з вами”. Думаю, нас просто в облогу взяли. Було б порушення – оголосили б у перший день. Пам’ятаю, в п’ятницю, 4 червня, нас відпустили до понеділка, а в неділю дзвонять друзі: “Так, чути нічого не хочемо, квитки, ПЛР-тести організуємо – цієї ночі ви їдете з країни! О третій ранку за вами заїдуть”.
– Ви не заперечували?
– Якщо рідні та близькі в один голос твердять: “Не смійте лишатися!” – напевно, треба слухати. Навіть ті друзі, які безпосередньо пов’язані з держструктурами, дали зрозуміти: через свою роботу ми не маємо права говорити, але… Зрештою, я просто поїхав у магазин, купив першу валізу, яка під руку підвернулася (у дружини валіза була, а у мене не було – я з наплічником подорожую) – і ми спакували дві валізи літніх речей. Усе, що з собою взяли. Не було часу розмірковувати, що брати, чого не брати…
Далі зовсім шпигунські пристрасті почалися. Друзі, які нас забирали, зупинилися в іншому дворі, за кілька кварталів. Сімки свої ми з телефонів витягли – залишили у квартирі. У водіїв, які нас везли (вони мінялися), були змінні телефони. І поїхали ми, ясна річ, не на білорусько-український КПП…
– …а куди?
– На кордон з Росією. Довезли нас до прикордонного міста, не скажу якого, а потім – контрабандистськими стежками.
Нас забрали абсолютно незнайомі люди (ми не питали, як їх звуть, нам цього знати не треба) і повезли тільки їм відомою дорогою. Цих доріг нема на жодній карті, вони їх спеціально грейдерами роблять – самі для себе. Якась машина слідом рушила, але наші супровідники зупинилися, вийшли і дуже жорстко з тими людьми поговорили: “Ви хто такі? Якого за нами їдете?!”. Ті, мабуть, зрозуміли, що влізли не туди, і кудись звернули…
У цих хлопців усе відпрацьовано, і людей з Білорусі вони вивозять не вперше. Із ними ми перетнули кордон, а в Росії нас підхопили інші друзі-білоруси, які там живуть, і відвезли до Москви. Там у заздалегідь обумовленому місці у призначений час під’їхав абсолютно незнайомий хлопець: “Денис, Катя? Ось квитки та направлення на тести”. Увесь цей час телефонів у нас не було, подзвонити ми нікому не могли, але в щоденнику (показує) все записано: де, коли зустріч, який вигляд матиме людина, що вона повинна сказати…
– Фантастика!
– В екстреному випадку треба було попросити телефон у когось в аеропорту, мовляв, свій розрядився.
Чесно скажу: я не знаю, втекли ми самі чи нам дозволили втекти, були поінформовані про наш від’їзд органи чи ні. Садили би примусово літак, якби ми полетіли, як належить, із Мінська, чи не садили. Але якось не дуже хотілося перевіряти, зловлять чи, навпаки, підштовхнуть через кордон: мовляв, валіть уже.
– Як же ви з Москви до Києва потрапили?
– А ми не до Києва, ми спочатку в Єреван! Переночували в готелі – і вже потім до Києва. Нам допомагали, без перебільшення, видатні білоруси, які живуть в Україні. З міркувань їхньої безпеки не буду називати імен, але це справді видатні люди, вони роблять усе, щоб допомогти співвітчизникам, які змушені залишити країну. І ризикують життям. Зустріли нас у Києві, відвезли до себе додому, нагодували: “Ніде жити – залишайтеся в нас!”. Але ми, слава Богу, не на останні гроші приїхали, тому на три доби винайняли готель, щоб роззирнутися.
А далі почалося щось неймовірне. Каті написала знайома тільки із соцмереж дівчина: “У мене квартира оплачена на місяць вперед, але я там не живу – приїжджайте!”. Потім хлопець написав те саме… Урешті-решт ми переїхали у квартиру за дві зупинки метро від центру Києва, в новому будинку, не в бабусятнику, з красивим видом із вікон… І за ціною, якої тут в принципі не буває, навіть за Кільцевою! Коли говорять, що Україна – країна волонтерів, це щира правда.
– У Білорусі у вас лишилися власне житло, туристичний бізнес, який роками створювали…
– Моє ІП, Катине ІП (це індивідуальний підприємець, як у вас ФОП), турфірма, яку я заснував, а дружина там директорка. Усі ці дні ми тільки те й робили, що оформлювали доручення. Зараз там Катина мама всім займається – дуже діяльна, віддана людина, готова допомагати 24 години на добу. Якось усе розрулює, хоча нервів багато витрачає, але для неї головне, що ми в безпеці, а не за ґратами, як багато незручних і незгодних.
“Національна символіка стала фашистською, за герб тепер саджають”– Про ґрати й спитаю. Із чого для вас усе почалося – протестні мітинги, арешт, допити? Як журналіст, я знаю, що це триває більше року і пов’язане із сувенірним магазином Symbal.by, але пояснімо українському читачеві, що і як було. Оскільки, на жаль, навіть зараз, після року білоруського жахіття, про яке ми постійно чуємо, в Україні багато хто вважає: нам би Бацьку – і було б добре. І народні депутати до нього в гості їздять, і ведучі з екрану говорять: ех, шкода, що не Лукашенко в нас – він би Крим не віддав…
– Зрозумів – звичайно, зараз пояснимо. У травні минулого року, напередодні виборів, люди стояли в чергах, щоб поставити підписи за опозиційних кандидатів: Бабарика, Цепкала, Тихановського… І поява цих черг владу налякала. Та так, що вона почала боротьбу з чергами – під соусом боротьби з ковідом: не збиратися, тримати дистанцію… На урядових заходах повно народу без масок, але в чергах стояти не можна.
Одночасно з цим почалася така ж безглузда боротьба з національною символікою. Точніше, це раніше червоно-білі прапори і герб “Погоня” називалися національною символікою, потім стали протестною, а зараз це вже фашистська символіка. Хоча “Погоня” – герб Великого князівства Литовського, нашої, до речі, спільної держави, він у переліку культурної спадщини. Але зараз за нього саджають.
– Абсурд.
– Один із безлічі. І ось минулого літа абсолютно нешкідливий магазин Symbal.by, де продавали магнітики, чашки, трав’яні чаї, футболки з білоруським орнаментом, шарфики з символікою, оголосив про своє закриття. Як зазвичай буває, прийшли з перевіркою – і все, в соцмережах люди пишуть: “У зв’язку з закриттям магазину оголошуємо розпродаж”. Усі збагнули, про що йдеться, наступного дня до крамниці вишикувалася черга.
А у мене на сусідній вулиці мама живе, я їхав повз – і побачив страшну картину.
Стоять собі спокійно студенти в окулярах, якісь хіпстери, хлопці й дівчата, без жодних плакатів, просто хочуть щось дешево купити, і на них валить оця чорна маса з кийками, ця орда омонівців, які починають бити, валити на землю, скручувати… Я уявив на місці будь-кого з тієї черги себе, мою маму, мою Катю… Що ви робите?! Який, бл…дь, рік у вас надворі?!
Тієї миті я, мабуть, як ті, хто у вас на Майдан вийшов, зрозумів: я обов’язково до цього магазину піду і як мінімум щось скажу. Написав пост у фейсбуці білоруською мовою, якою ми тоді значно рідше спілкувалися: мовляв, ОМОН, ви хворі, не смійте так робити.
Добре пам’ятаю, як люди із закритими обличчями ходили і нахабно знімали усіх, хто стояв уже в нашій черзі – протестній, котра зібралася після побиття. А повз нас їздив трактор-поливачка, щоб облити смердючою водою, якою миють тротуар…
Наступного дня мене викликало телевізійне керівництво: “Денисе, ну навіщо ти туди поліз? Тобі що, так погано живеться, що захотілося висловитися? Це ж іноземні методички, таких, як ти, намагаються втягнути…”. А я холерик, я не витримав: “Твою ж мать! Мені 46 років. Я закінчив факультет іноземних мов і об’їздив 100 країн світу. Я написав, переклав і відредагував 50 книжок. Куди ви, с*ки, хочете мене втягнути?!”. А мені у відповідь, із таким ленінським прищуром: “Ні-і-і, Денисе. Ти просто не розумієш, чого ти не розумієш…”.
Ось і все. Від усіх держзаходів мене усунули, зі “Слов’янського базару”, який я з 2006 року вів, прибрали. Хоча зробив я рівно те, що робив завжди, тільки в політичній площині. Якщо на районі чіпляються до дівчини – я буду захищати дівчину, полізу в бійку, отримаю по морді, сам навішаю, нас загребуть і заведуть протокол, а якщо в мені знайдуть ще якусь пляшку пива, то… Ну, ви розумієте. І тут так само: побили людей – я вийшов і став на їхнє місце.
Що відбувалося з Денисом Дудінським далі і подробиці його арешту читайте в продовженні його інтерв’ю OBOZREVATEL найближчим часом.
Джерело:soc.obozrevatel
