Про те, що відбувалося на початку 1930-х років мені відомо з уривчастих та епізодичних, випадково розказаних різними людьми, історій. Найбільше мені – малому розповідала бабуся – Скрипка (Рогаль, у дівоцтві) Феодосія Леонтіївна (1874 – 1958 р.).
Від неї мені відомо, що в селі Біловод Роменського району Чернігівської (тепер – Сумської) області від Голодомору 1932 – 33 роках померло багато людей.
Спочатку забрали все майно у господарів, а потім перед голодом селом ходила група активістів-комсомольців, якими верховодила голова сільради і забирали у людей все збіжжя.
Залізними штирями штрикали долівки, землю у саду та городі, стріхи –розшукували зерно. Якщо знаходили – забирали все до зернини. Людей виганяли босими на сніг, щоб змусити признатися, де сховали хліб.
Як усе забрали, настав голод. Люди їли кору з дерев, лободу, пекли оладки з якогось бур’яну, пухли від голоду і помирали прямо на вулиці.
У нашій родині в 1932 -33-му померли хлопці: 14-річний Петя і 18-річний Гриша. Решті вдалося врятуватися завдяки захованому в печі мішку зерна.
Щосуботи, під час прибирання і підмазки хати, з груби виймали цеглину і з димових ходів діставали кілька жмень зерна. Зерно перетирали на «дерці» (примітивний ручний млинок) і з тієї «дерті» (грубо перетертого зерна – ред.) пекли оладки. Ними живилися цілий тиждень.
Робилося це в умовах суворої конспірації, бо боялися доносів і не довіряли ні сусідам ні, ні навіть, родичам.
Бабуся розповідала мені ці історії на кладовищі, під час проводів (поминальних днів після Великодня, коли традиційно відвідують могили померлих родичів – ред.).
Одного разу, це було взимку 1954-55 років, ми сиділи з нею на печі і вона знову почала розповідати мені про голод, від якого помирали люди і про тих, хто відбирав у людей останні харчі.
У хату непомітно увійшов батько і почув те, що розповідала бабуся.
Батько, який завжди шанобливо ставився до своєї матері, почав тупати ногами і кричати: «Не внушайте дитині! Не внушайте дитині…».
Я був тим дуже вражений, а бабуся згодом пояснила, що батько відбув 10 років покарання як «ворог народу». Він боявся, що я можу десь проговоритися і його знову заарештують. Він боявся, що покарати можуть і мене.
Саме тому, батьки і діди приховували від нас правду про страшні часи розкуркулення і Голодомору.
Вже у дорослому віці я почув від батька розповідь про епізод з життя мого діда по матері – Андрущенка Аврама Омеляновича (1887- 1953 р.р.). Дід цю історію розповів йому особисто.
До революції і в часи НЕПу дід жив у селі Ярмолинці Роменського району Чернігівської (тепер – Сумської обл.). Він був вправним шевцем, покрівельником, садівником і перевізником.
Під час примусової колективізації, щоб врятувати родину (10 дітей), дід пішов у колгосп.
Його сусід впирався, продовжував бути одноосібником. Одного разу, коли у селян робилися обшуки і забиралося зерно, сусід запропонував йому закопати своє зерно в його(дідовій) клуні, мотивуючи тим, що до колгоспника, який до того ж не займався вирощуванням зерна, не прийдуть з обшуком. Пообіцяв дідові половину схованого. Так і зробили: закопали в клуні і зверху вкрили сіном. Але не так сталося, як гадалося: прийшли з обшуком і до діда.
Заховане зерно знайшли і дід отримав вирок – 5 років позбавлення волі. Етапували його на будівництво Біломорканалу, де найважчі роботи виконувалися засудженими.
Умови там були нелюдські: кожного дня «актірували» (складали акти про смерть –ред.) померлих від виснаження і супутніх хвороб. Багато людей ставали інвалідами, а декого із тих, що вже нічого не могли робити – «доходяг», часом відпускали за станом здоров’я.
Похитнулося здоров’я і у діда: став втрачати слух. І вирішив піти на хитрість, став симулювати повну глухоту. Його перевіряло кілька комісій і врешті-решт звільнили.
Їхав дід потягом додому, ні з ким не спілкуючись, не забуваючи, що він – «глухий». За кілька днів дороги, з вікнами вагона він раптом побачив знайомі краєвиди…Розчулився і розхвилювався.
Молодий чоловік у сірому костюмі, який незадовго перед тим появився у вагоні і сів навпроти, співчутливо спитав: «Что дєдушка, отпустілі?». «Да» – відповів дід.
«Нєт, дєдушка, поєдєм обратно», – сказав молодик. І завернули діда назад, відбувати решту строку.
Повернувся дід додому глухим і старим.
З великої сім’ї, де росло 10 дітей, у 1930-ті роки вижили лише четверо дівчат. Померла через рік після його повернення і дідова дружина – Ганна Іванівна – моя бабуся. Дід пережив її на 18 років і помер в 1953 році у 66-річному віці.
От такі мої родинні історії. Щиро вдячний, що розповідаєте і даєте можливість нам переказати про ті страшні часи, які пережили наші батьки і діди.
Більшість боялися розказати про те, що з їхніми родинами було. Багато розказали щось аж перед самою смертю. Зараз вже тим, хто пережив ті часи, і був очевидцем, далеко за 90 років.
Однак, правда проступає «по крихтах».
Джерело: radiosvoboda.org
