“Моя роль була – витягнути правдиві свідчення, і на кожному допиті завжди були присутні співробітники ФСБ, “МДБ”, також я і лікар. Щоб, якщо людині стане погано, він її відкачав…”. Денис Куликовський, він же Палич, він же екскомендант підпільної в’язниці “Ізоляція” у Донецьку, яку називають останнім концтабором Європи, дає свідчення та чекає суду в СІЗО.
Однак у колишніх ув’язнених та сімей тих, хто пройшов через цю в’язницю, надії, що мучитель отримає заслужене покарання, небагато. Сподіваються вони не стільки на вердикт українського правосуддя, як на контроль за цією справою громадськості та ЗМІ.
Про це OBOZREVATEL говорила Тетяна Матюшенко – дружина політв’язня Валерія Матюшенка, який провів в “Ізоляції” 10 місяців і досі протизаконно утримується в одній із колоній “ДНР”. Такої ж думки дотримується колишній в’язень “Ізоляції” Стас Печонкін, якому пощастило більше: його обміняли наприкінці 2019-го в рамках поки що останнього великого обміну між Україною та ОРДЛО.
Ще тоді, після прибуття до Києва українських військових та цивільних, яких роками тримали в нелюдських умовах у полоні, ми зі Стасом познайомилися та поспілкувалися. Те, що він розповідав, вразило до глибини душі. Так сильно, що… розповідь я вирішила не публікувати: на відміну від більшості своїх товаришів по нещастю, Станіслав рішуче заявив, що планує повертатися до рідних на Донбас. Зрозуміло, український, проте скільки там кілометрів – до тих, із чиїх рук його ледве вирвали?
До того ж Печонкін відкрито називав прізвища тих, хто катував наших полонених, і не боявся заявити: серед обміняних є людина, яка допомагала катові “Ізоляції” Паличу. Що з тією людиною стало, як живе зараз сам Стас, чи стежить він за справою Палича і чи вірить у справедливість? Щоб розпитати про все це, OBOZREVATEL зателефонував колишньому ув’язненому “Ізоляції”.
“Пожити біля моря Паличу не дали б, довелося здатися есбеушникам. Альтернатива одна – під терикон”– Як почуваюся… Та нормально я почуваюся, – відповів Стас Печонкін. – Живу в Краматорську, в мене тут уже свій будинок і нова робота (Стас – не військовий, цивільний. До полону працював на Артемівському заводі шампанських вин. – Ред.). Поруч сестра, тато – присутність рідних допомогла швидше прийти до тями. А за справою, звісно, стежу: хіба можна інакше? Думаю, всі стежать.
– Як відреагували на повідомлення, що Палич заарештований?
– Ніяк. Ця подія стала новиною для тих, хто не в темі. Колишні полонені не здивувалися. Принаймні, я давно знав, що він тут – в Україні – з 2019 року. Тобто, я був ще в колонії, а він – уже в Україні. Перебував під охороною СБУ, і вони щільно по ньому працювали. А чому лише зараз оголосили… Напевно, комусь знадобилася чергова “перемога”.
Наскільки я знаю, OBOZREVATEL публікував розшифровку його телефонних переговорів – із товаришами з угрупування “ДНР”. Так от, виходить, що дзвонив він, уже перебуваючи на підконтрольній Україні території та явно “на замовлення” Служби безпеки України.
– Чому він вирішив саме в Україну податися – не до Росії? Як гадаєте?
– Бо в Росії йому загрожувало те саме, що й у “ДНР”: смерть. По-перше, там уже втомилися від його поведінки – це саме той випадок, коли з борделя вигнали за бл…дство. Колишньої влади в нього вже не було – залучали, тільки коли треба було розколоти когось. Як рідкісного фахівця… По-друге, він прокрався: крав у своїх. Вони з товаришем, якому він із Києва дзвонив, на прізвисько Пенсіонер, купили собі непогані будинки в Росії. Палич – начебто в Краснодарському краї, другий – не знаю точно, де. Але про махінації стало відомо – і зрозуміло, що пожити біля моря йому не дали б, довелося здатися есбеушникам. Альтернатива одна – під терикон.
– Як думаєте, скільки років йому дадуть?
– Довічного не буде. Небагато дадуть – за співпрацю.
– Журналіст Юрій Бутусов нещодавно написав у Facebook, що Палича спочатку хотіли прикопати під парканом.
– …це навряд.
Він був не просто начальником в’язниці. Його справжня посада – завідувач господарства військової частини служби спецоперацій.
– … тобто він у терористів був завгоспом?
– І чудово знає, що і коли надходило з Росії і не лише звідти. Він у курсі всіх постачань – таких не прикопують. Принаймні, до певного часу. Думаю, ми дивимося вже розв’язку фільму: весь той час, що він був у руках СБУ, Палич і сам давав інформацію, і витягував цими своїми розмовами з інших дані, які були потрібні СБУ. Зараз – завершальний етап: суд і вирок.
“Мені надходив наказ поставити людину на добу, щоб вона стояла, не годувати, не поїти, щоб тільки дала свідчення…”…Матеріали допиту, які Служба безпеки України виклала в інтернет, шокують. Людина, чиє обличчя, говорячи телевізійною мовою, “заблюрили”, але в якій цілком вгадується Денис Куликовський, спокійним тоном, ніби про щось звичайне, розповідає:
– Затримані, які не йшли на співпрацю… До них застосовувалися тортури. А саме “тапік”, він же телефонний апарат. Прив’язували або до ніг, до пальців, або Док, який усе це робив, він же Симонов Станіслав, прив’язував до геніталій. Також він завжди їздив із валізкою, де медпрепарати, тобто він був лікарем… Людей садили або в одиночну камеру, де немає туалету, нічого, потім не виводили їх у туалет, давали пляшку, або за наказом Євдокимова Василя Вікторовича, він же Ленін, мені надходив наказ поставити людину на добу, щоб вона стояла, не годувати, не поїти, щоб тільки дала свідчення…
Однак якщо ти чув розповіді про тортури з вуст колишніх полонених, складається враження, що Палич зізнається в скоєному надто вже “лайтово”: мовляв, і катував не я, і хата не моя…
– Робить усе, щоб отримати якомога менший термін, це зрозуміло, – каже Стас, – і не здивуюся, якщо знайдуться ті, хто повірить. Але я готуюся і свідчення давати і свідчити в суді.
– Не боїтеся?
– А чого мені боятися – після всього, що було?
“Я стояв з пакетом на голові, повернувшись до стіни, і тоді мені вже стало не смішно. Дуже швидко допит перейшов у побиття”Поневіряння Стаса розпочалися 13 січня 2017 року.
– Я просто гуляв своїм рідним містом і фотографував будинки, – згадує він, – багато моїх знайомих просили мене про це, тому що поїхали з Горлівки і хотіли знати, що і як там зараз, чи не розграбовані квартири… І я, і моя сім’я жили вже на підконтрольній Україні території: тато – в Лисичанську, сестра – у Краматорську, я – в Бахмуті, колишньому Артемівську. Але періодично їздив до Горлівки, на нашу спільну квартиру.
Словом, ходив, знімав – навіть для соцмереж. І в об’єктив моєї камери випадково потрапив непримітний на вигляд автомобіль, що належав так званому “МДБ” “Донецької республіки”. І не просто “МДБ”, а, по суті, “заступнику міністра”, голові Горлівського міськвідділу – Олексію Алчину. До речі, колишньому співробітнику СБУ, який 2014-го виїхав до України, але згодом повернувся. Він звернув на мене увагу. Простежив, куди пішов, запросив пройти за ним. Відвіз до міського відділення, і там я був затриманий.
Перевірили планшет, мої соцмережі… А там було яскраво означено мою позицію. Ну, як то кажуть, ось ти і попався…
– І в кайданки?..
– Ні-ні, спочатку без кайданків. До вечора я сидів у якійсь кімнатці, а ввечері вони вчинили допит – із відтінком комізму, як у поганих фільмах. Я несерйозно поставився до цього: ну, який з мене шпигун? Де вони такого надивилися?
Потім уже поїхали до мене додому, провели огляд, порилися в комп’ютері – побачили, що я спілкуюся з російськими опозиціонерами ще з часів Болотної площі… Відпускати мене не стали. Протягом 10 днів я перебував у Горлівці. Мене забували нагодувати, забували вивести в туалет… Помитися не міг – нічого такого.
– Тобто камера, вона ж туалет?
– Ну а як? З Донецька приїхали оперуповноважені “МДБ” – забрали мене: пакет на голову – і в машину. Привезли спочатку на бульвар Шевченка, 26, – на перехресний допит. Судячи з голосів, у ньому брало участь чоловік 10. Я стояв із пакетом на голові, повернувшись до стіни, і тоді мені вже стало не смішно. Дуже швидко допит перейшов у побиття.
“Ізоляція” була страшною, бо ніхто не контролював, що там відбувається. Там все під дахом ФСБ”– Чим били?
– Руками-ногами.
Серед цих хлопців явно були “шахтарі та трактористи” – я за говіркою визначив. Російськомовні на Донбасі так чисто російською мовою не говорять. І ще вони чудово володіли політичною ситуацією в Росії – знали, хто є хто в опозиції, дурному зрозуміло, що “місцеві”.
Дуже їх зачепило, що я в мітингах брав активну участь. На Майдані був недовго, лиш один день, але на мітинги за єдність України ходив постійно. Мабуть, там, у Росії, генетична ненависть до тих, хто виходить на демонстрації.
Після допиту забрали, як я спочатку почув, до ізолятора. Думав, напевно, до СІЗО їдемо, але довго везли якимись околицями… Виявилося, це не ізолятор, а “Ізоляція”. Туди я потрапив 24 січня 2017 року, годині о 10-й вечора.
Раніше це був завод із виробництва ізоляційних матеріалів, потім у його приміщеннях зробили центр сучасного мистецтва. А 2014-го його захопили козаки. Чому їм це важливо було – “Ізоляція” вважалася оплотом українства у Донецьку. А коли козачі банди розформували, там було утворено так звані сили спеціальних операцій “МДБ” – щось на зразок “Альфи”. За 14–16-й роки не можу сказати, але в 17-му полонених масово везли туди.
“Ізоляція” була страшною, бо ніхто не контролював, що там відбувається. Навіть місцева влада, “республіканська”, туди не ходить. Там усе під дахом Федеральної служби безпеки Росії, і тому можна робити що завгодно. Ні ОБСЄ, ні Червоний хрест – не мав доступу взагалі ніхто. Тільки обрані співробітники “МДБ”: далеко не кожен емдебешник міг туди потрапити.
– Чому ви вважаєте, що саме ФСБ?
– Так цього і не приховував ніхто. Деякі відверто казали, що вони є співробітниками ФСБ. Від кого їм приховувати – від тих, кого битимуть, як котлетне м’ясо? Чи є гарантія, що ти виживеш, вийдеш і щось комусь скажеш? Багато робилося безпосередньо Паличем, який там на той час командував, хоч і говорить у свідченнях, що 2015-го його “усунули”.
– Давайте розповімо, що в це “багато” входило…
– Який список “послуг”, так … Ви абсолютно правильно його роль позначили – це кат. Є слідчі “МДБ”, які спочатку приїжджають домагатися зізнання, а потім, коли ти вже все підписав, дають тобі спокій. Цей – ні. Йому було замало. Підписав ти чи ні, його не хвилювало аж ніяк. Що він робив?
Був так званий “тапік”: під’єднують струм за допомогою польового телефону, б’ють струмом. У моєму випадку було “чаювання”. Нагріли чайник – і лили на голову окріп…
“Ще розвага була – мити полонених “керхером”– Звісно, мені довелося підписати все, що вимагали. І шпигун, і за завданням СБУ стежив за Алчиним… Але тюремне керівництво хотіло розважатись щодня. Народ там зібрався дуже питущий, особливо Палич – він із запоїв не виходив. Серед ночі міг зайти до камери – і когось побити. Задля приколу. Або зажадати, щоб хтось когось бив. Бої гладіаторські влаштовував: “Ану, дай йому! У зуби, в зуби його! Мордою об стіну!”
Ми з товаришами по камері змушені були придумати 10 способів, як зобразити, що ти когось б’єш. І ще 10 – як показати, що тобі боляче.
Ще розвага була – мити полонених “керхером”. Ви знаєте, що таке “керхер”?
– Мийка…
– …так-так, струменем якої можна штукатурку збити зі стіни. Я був серед тих, кого виводили у двір і мили “керхером”. У лютому це було – на щастя, не було тріскучих морозів. Якби я ще й морози застав…
Меддопомоги не було жодної. Тобто могли побити, як грушу, притягти в камеру, кинути на матрац – лежить на підлозі, і скажи спасибі вже за те, що їм набридло. І щодня змушували працювати. Ми щось будували, різали на метал все, що залишилося на цьому заводі, вантажили боєкомплект… Вграли їм деяку техніку – потихеньку… І все це робилося з ранку до ночі. Відпочити не можна: над тобою стоїть наглядач із автоматом.
– Рабська праця.
– Абсолютно. І їжі практично не давали. Пів тарілочки каші вранці – стільки ж увечері. Але жінкам було набагато гірше.
– Там і жінки були?
– Так. Якщо жінка молода, то пиши пропало. Або вони погоджувалися самі, або їх ґвалтували. А, так. Ще був атракціон під назвою “спортсмени”. Приїжджали хлопці в тренувальних костюмах з другої бази – як казав Палич, виховна команда – і били: ногами, руками, палицями… Після цього особливим приколом вважалося діставати нас питаннями: “А шо це ти такий синій?”.
Сліди залишалися надовго – від берців, кийків… Носи ламали так часто, що вони не встигали зростатися, ребра – це взагалі святе. Якщо щось дуже серйозне, приїжджав їхній фельдшер.
Бувало, що перестаралися – людина помирала від побоїв. У такому разі відписувалися начальству: “Серцева недостатність”. Або: “Відірвався тромб”.
“Одного хлопця, Женю Горбаня, я чув, водили розмінувати мінне поле – грали у російську рулетку таким чином…”– Ще ті медики, з діагнозами… Розстрілів, слава Богу, не було – не 14-й рік, тому тільки лякали. Кілька разів виводили на розстріли – з п’яних очей розважалися: “Обличчям до стіни. На коліна, су*а!”. А потім: “Ха-ха-ха-ха-ха! Обісцявся, так?”.
Одного хлопця, Женю Горбаня, я чув, водили розмінувати мінне поле – грали у російську рулетку таким чином…
– Як довго ви там пробули?
– Сім місяців – не найдовше. Врятувало мене те, що в мене різко погіршився стан здоров’я: я перестав спати, вже неясно розумів, де я, що я, і поступово перетворювався на овоч. 20 серпня 2017 року мені дозволили лежати – мабуть, вирішили не брати на себе ще один труп. Потім повезли до шлаколікарні, висловлюючись їхньою мовою. Це була чи то шоста, чи дев’ята міська лікарня. Там мене п’ять днів ставили на ноги, потім сказали: “Прикинься здоровим” – і відправили до Донецького СІЗО №5, де я потихеньку відійшов.
До березня 2018 року мені винесли вирок – 10 років колонії суворого режиму, після чого відвезли до Макіївської виправної колонії №32.
– Туди, де 12 листопада 2021 року зарізали Руслана Макарця, також засудженого за “шпигунство на користь України”.
– Ну, тому що люди, що залишилися в полоні, повністю залежні від тих, хто їх захопив. Мало того, що барак ремонтуй власним коштом і за рахунок своєї родини, то ще, кажуть, і платити за перебування в бараку треба. Коли я там сидів, такого не було, але чув, що начальство змінилося – нове керівництво колонії ввело, м’яко кажучи, дивні порядки. Звісно, робитимуть що завгодно, а рідні від кожної такої звістки в холодному поту прокидатимуться. Моя сестра ледве все це витримала.
Мене довгий час не підтверджувала та сторона. Те, що твоє прізвище з’являється у списках на обмін, ще нічого не означає: списки можуть міняти 10 разів. З нашого в останній момент викреслили чудову людину Валерія Матюшенка, який був мені підтримкою весь час, – і вписали чорт знає кого.
Один дідок – громадянин Росії взагалі, потім жінка з Луганська, засуджена за шахрайство. Двічі обміняний сепаратист: його спочатку свої виміняли у наших, а потім він начудив – і його вписали до списку, щоб назад в Україну випхати. Ну і відвертий негідник приїхав, Євген Бражников, який був у банді Гіркіна, а потім, коли Гіркін став не в пошані у керівництва “ДНР”, загримів в “Ізоляцію” – нібито за те, що тримав схованку зі зброєю для українських партизанів.
Але які там партизани, якщо людина – активний учасник “російської весни”, якщо червоно-чорний прапор на свій зливний бачок вішав і фото в соцмережах виставляв: мовляв, “Правий сектор” переміг у нас лише діарею? Якщо Шарій за нього заступався і мати з батьком розказували на камеру Шарію, що їхній син – проросійський? В “Ізоляції” він швидко освоївся, приєднався до Палича, брав участь у знущаннях – мене, наприклад, з “керхера” поливав особисто він.
– І ви летіли з ним в одному літаку?
– Дуже хотів набити йому… обличчя – культурно висловлюючись. І не тільки я, а й Олег Кулаков, якого він принижував, змушував прати йому речі, й інші. Він, зрозуміло, нічого не визнав: “Ви все брешете, нічого такого не було!”. Його після цього про всяк випадок під конвой взяли.
– Як я розумію, Бражникова зараз судять…
– Ми з хлопцями, 9 людей, дали свідчення – хочемо його закрити. Але 29 жовтня мав відбутися черговий суд – він на нього не прийшов. Вигулькнув аж у Європі. Хто йому дав спокійно виїхати, чи допитуватимуть його у справі того ж Куликовського, чи відмажуться і один, і інший – ми скоро дізнаємося. Але хотілося б інше знати – що в нас у країні все-таки є правда. Що Україна суттєво відрізняється від – того місця, звідки нас звільнили…
P.S. Власне, лише заради того, щоб ці справи не “замовчали” і не затерли, аби про тих, хто все ще перебуває в полоні, Україна не забула, такі люди, як Стас, як дружина Валерія Матюшенка Тетяна, погоджуються ворушити минуле – причому таке, про яке не тільки згадувати, а й слухати боляче.
Вони говорять, навіть попри те, що на їхню адресу продовжують надходити образи та погрози.
Євген Бражников заперечує всі звинувачення та причетність до того, що відбувалося в катівнях “Ізоляції”. Ба більше, журналісту Яну Доброносову він сказав, що “Ізоляція ” – “ще не найстрашніше місце”, а в тортурах та знущаннях його звинуватили після того, як один журналіст неправильно виклав суть справи президентові. Під “журналістом” явно мав на увазі відомого правозахисника та письменника Станіслава Асєєва – одного з тих дев’ятьох в’язнів “Ізоляції”, які зараз хочуть Бражникова посадити.
Але на свою невинність та українську Феміду Бражников, судячи з усього, ставки не робить: він справді не з’явився до суду, бо покинув Україну і поїхав до Європи. Звідки упереміж із фото з Чехії та Бельгії постить у соцмережах образи на адресу СБУ та відкриті погрози – тим, хто виступив проти нього:
“А ті люди, які вирішили погратися у збирання чуток, а потім їх трансформацію на свою користь, добрим не закінчать. І я допоможу. Їм амінь. Для мене це останнє слово”.
