5 священнослужителів Мукачівської єпархії та 9 із Хустської.
Як стало відомо, противники фактичного розриву зв’язків із РПЦ всіляко намагаються завадити цьому процесу, тиснуть на конструктивне, проукраїнська крило та залякують відлученням від служіння.
Далі публікуємо текст листа:
“Минуло більше року відтоді, як Ви ініціювали й провели Собор УПЦ, що був покликаний вирішити проблему подальшого функціонування Української Православної Церкви. Ця проблема виникла у зв’язку з сатанинською агресією Росії проти України та її народу й всебічною підтримкою цієї агресії повнотою РПЦ та особисто її предстоятелем – патріархом Кирилом (Гундяєвим).
На жаль, як показав час, рішення, прийняті на згадуваному Соборі, виявилися половинчастими і такими, що давали простір для абсолютно протилежних трактувань. В підсумку, Собор у Феофанії поставив більше запитань, як дав відповідей. Вам добре відомо, що, попри соборні рішення, кожен, хто бажав, продовжував поминати патріарха Кирила, доволі однозначні висловлювання на рахунок єдності з РПЦ лунали від окремих ієрархів УПЦ тощо. Зі свого боку, постійним підливанням масла у вогонь займався так званий «вєлікій господін і отєц», котрий у безлічі своїх абсолютно політизованих проповідей (а інших в нього й не буває) займався апологією російської агресії і звеличуванням російського окупанта. При всьому цьому в Москві за ліпшої нагоди підкреслювали, що УПЦ залишається частиною РПЦ, а наше священноначалля, за великим рахунком, не намагалося переконати у зворотному ні українців, ні росіян. Тож лишалося тільки констатувати, що реального розриву з РПЦ не відбулося. Саме за таких обставин, майже через рік після початку війни, державна влада взяла курс на ліквідацію УПЦ.
У зверненні до Вас, а не до органів цивільної влади, ми не маємо на меті вдаватися до аналізу правомірності дій держави, хоча важко не визнати, що реалізація її задумів відбувається з кричущими порушеннями прав і свобод громадян України, якими є духовенство і віруючі УПЦ. В даному випадку важливо знайти відповідь на інше питання: чи мала держава підстави висловлювати претензії до нашої Церкви? Візьмемо хоча б тези проповіді патріарха Кирила напередодні нещодавньої сумнозвісної архієрейської наради в Троїце-Сергієвій лаврі, де він відверто заявляв, що «как только исчезнет политическая поддержка раскола, Церковь Святой Руси вновь воссоединится», а «восстановление прочного духовного единства всей Руси» називав «восстановлением справедливости». Якою має бути реакція на такі заяви очільника РПЦ навіть не влади, а народу України? Народу, який щодня, щохвилини втрачає у боротьбі проти цієї орди, що паразитує терміном «Русь», своїх найкращих синів і дочок! Народу, священну землю якого півтора року рясно поливають сльози і кров! Народу, якому віками відбудовувати розтрощені ворогом міста і оплакувати вкрадені життя, які, на жаль, ніяк не відновити! Тисячі українців більше ніколи не побачать сонячного неба, не напишуть ліричного вірша, не подарують коханій людині квітку, не візьмуть на руки рідне дитя… І все це невимовне людське горе, весь цей жах – в ім’я сатанинської «справедливості» з московських боліт! Як жаль, але й на ці слова патріарха наша Церква не знайшла адекватної відповіді…
Однак, Ваше Блаженство, далі мовчати не можна. Це питання не лише подальшого існування УПЦ, але й звичайної пастирської моральності. Після варварського знищення благословенною російським духовенством ракетою Преображенського собору в Одесі заговорили й деякі архієреї. Однак простої балаканини недостатньо, потрібні реальні дії. Ми, священнослужителі УПЦ, закликаємо Вас ініціювати негайне скликання собору УПЦ, на якому має відбутися реальне, а не ефемерне розірвання з РПЦ. Про цей факт мають бути повідомлені як Помісні Церкви, так і Москва!
Ми розуміємо, що Ви, можливо, вже давно попереджені з церковних кабінетів Москви про негайне оголошення перебуваючим у розколі в разі такого вчинку. Ви, вочевидь, можете боятися цього як вірний Богу священник і монах. Однак ми переконані, що такого рішення Москви не визнає жодна Помісна Церква світу, тому розкольниками і Ви, і ми поряд із Вами, будемо вважатися лише для РПЦ. Але ж правда полягає в тому, що ті, хто всім підряд погрожують відлученням (як їх політичний партнер – ядерною зброєю), вже самі давно заслужили на осуд світової спільноти Православних Церков. Російське державне віровчення втратило всі ознаки Православ’я, обєднавшись із путінським імперським режимом та перетворившись на його обслугу.
Чи ж варто боятися бути відлученим від спілкування з тим, хто сам спілкується не з Богом, а дияволом? Ба більше! Чи маємо ми самі моральне право перебувати у єдності з такими «християнами»? Ходять чутки, що Ви розглядаєте таку модель подальшого існування УПЦ, яку мала, в свій час, РПЦЗ. Однак мусимо нагадати, що керівництво «зарубіжників» у свій час не побоялося порвати з РПЦ, маючи концептуальні розбіжності з приводу взаємин із безбожною радянською владою. І це був розрив не для годиться (як нам дорікають після Феофанії), а дійсний, із конкретними відповідними заявами і подальшою їх імплементацією всією повнотою РПЦЗ, а не за бажанням окремих її членів. Та й, якщо вже зайшла мова про РПЦЗ, для чого нам така модель? Російські релігійні емігранти, перебуваючи в розсіянні в різних країнах, апріорі не могли претендувати на автокефалію. У нас же зовсім інша ситуація – ми всі живемо в даній нам Богом державі. Вже не говоримо про те, що православну Митрополію, якій підпорядковувалися й північні єпархії (нині російські землі) ми мали в Києві ще в Х столітті. Від призначення в Київ першого митрополита до заснування першого храму в Москві залишалося декілька сотень років. І ця так звана «Матір-Церква» сьогодні нахабно викручує Києву руки і чимось погрожує? Росія не мала жодного відношення до появи в Україні Православ’я і, навпаки, має завдячувати своїй християнізації саме Києву. І не варто це скромно замовчувати. А нині народжена Києвом патріархія займається банальною крадіжкою єпархій УПЦ, одночасно трясучи кулаком перед українським духовенством і натякаючи, що Церква тільки поки не винесла соборне судження про відпадіння в розкол тих чи інших архієреїв і священиків. Мовляв, чекайте, холопи.
Не обійдемо увагою факт абсолютно хамського ставлення особисто до Вас і загалом до духовенства УПЦ цілого ряду ієрархів та рядового духовенства РПЦ, які вже вважають нас усіх розкольниками і погрожують різними карами. Згадаймо хоча б висловлювання іграшкового «патріаршого екзарха» в Африці митрополита Леоніда (Горбачова), який не так давно заявляв, що всіх українських архієреїв, які брали участь у Соборі УПЦ, слід «гнати поганою мітлою». Він же висловлював переконання, що всіх наших архієреїв у Києві не буде, «коли Київська Русь буде визволена». Тоді Ви знову чомусь промовчали, а варто було б хоча б спитати в цього псевдомитрополита, від кого він збирається визволяти Київську Русь.
Звичайно, Українській Церкві в її автокефальному русі вкрай потрібна підтримка Автокефальних Церков світу. Тому просимо Вас зайнятися необхідною міжцерковною дипломатією на належному рівні. Не може бути мови про успішність такої справи без повернення до молитовної єдності з Вселенським патріархом та загалом усіма Церквами, що визнали ПЦУ. Зрештою, Ви ж самі повчали нас у зв’язку з одеською трагедією: «Смирімо свій гнів, не даючи йому перетворитися на сліпу ненависть». Як би важко не було, але потрібно знайти в собі ту любов, без якої майбутнього немає. Проблему подальших взаємин з ПЦУ свідомо виносимо за рамки цього звернення: нею слід серйозно зайнятися окремо, після вирішення питання виходу з РПЦ.
Ваше Блаженство, ми усвідомлюємо, наскільки важка стежка, на яку поставив Вас Господь. Однак, ставши на неї, Ви взяли на себе відповідальність за долю Церкви українського народу. Тому, як Предстоятель, Ви не можете уникати серйозних рішень. В часі найважчих випробовувань ми готові підтримувати Вас до кінця, але ж дійте, не мовчіть! І зрозумійте: невдоволені, які за жодних обставин не хочуть виходити з РПЦ, будуть. Але вони, вважай, уже зробили свій вибір, і він – не на користь Вас та УПЦ, як і, переважно, не на користь України. Ратуючи за ефемерну єдність із такою частиною пастви, Ви втрачаєте реальну паству передусім на заході України, але тепер уже й в інших регіонах. Але чи справедливо змушувати всіх переносити втрату храмів, відчувати себе людьми «третього сорту» у власній країні лише через те, що хтось (не ми) не хоче втрачати єдності з РПЦ. Настав час важливих рішень, час особливої відповідальності кожного і всіх.
Зрозумійте, ми всі готові до кінця терпіти за Христа, за свою віру, за істину. Але річ у тому, що під видом такої «істини» нам нав’язують безальтернативну єдність з РПЦ, предстоятель якої благословляє сатанинський похід російської армії на нашу Батьківщину і будь-яку проповідь зводить до «величі Росії». Нам огидно відчувати себе частиною такої «величі». Так, ми вважаємо аморальним за таких обставин зберігати канонічне підпорядкування РПЦ. Так, ми не маємо жодного бажання страждати за цю єдність із тим, хто не пошкодував нас, яких називав і продовжує називати своєю паствою. З тим, хто не виконав свій історичний обов’язок святительського печалування перед владою за незаконно скривджених і не заборонив своїй пастві перетинати кордон України зі зброєю. Ми не хочемо страждати ні за Росію, ні за Путіна, ні за Кирила. А в більшості з нас складається враження, що наші гоніння – за них, а не за Христа.
Підсумовуючи вищезазначене, Ваше Блаженство, знову й знову закликаємо до негайного скликання Собору УПЦ, де має відбутися остаточний розрив із РПЦ з одночасним засудженням позиції патріарха Кирила та підлеглого йому духовенства як відносно путінської загарбницької війни, так і в зв’язку з анексією українських єпархій. Тільки це не тільки збереже нашу Церкву, але дасть їй моральне право на подальше існування в Українській Державі”
Джерело: Мукачево.нет
