Михайло Бойчишин народився десь біля Михайла, офіційно 5 грудня 1948 року в селі Чемерицях Перемишлянського району Львівської області у багатодітній сім’ї. Батько Ілля був війтом до 1939 року, потім став головою сільської ради. Рідного брата батька Івана Бойчишина вивезли в Сибір і ніхто не знає, де він похований.
Чотирнадцятирічним Михайло потрапив до Львова вчитися: школа-інтернат, вечірнє відділення Українського поліграфічного інституту імені І. Федорова. Учився та працював Михайло Бойчишин – столяр, токар, слюсар-електрик на ВО «Мікроприлад». З 1969 р. почав шлях від слюсаря до заступника начальника відділу на заводі «Конвеєр». 1972 рік був багатий на події: Михайло здобув професію інженера-механіка; був раціоналізатором, за що отримав нагороду – путівку у молодіжний табір відпочинку «Політехнік» в Алушті. Молодь, море, гарне товариство… На останньому вечорі, на дискотеці запросив дівчину потанцювати. Виявилося, що Михайло та Любомира із родини Сорок-Сокликів – львів’яни, їй – 20, йому – 24; вони працюють на одному заводі, вона конструктор-будівельник, щодня проходять однією прохідною. Всю ніч проговорили, а вранці роз’їхалися. Та у Львові Бойчишин розшукав Любомиру, через два місяці вінчалися у церкві Петра і Павла у Львові, за що їх виключили з комсомолу. З того часу вони на ціле десятиліття стали неблагонадійними, будь-яке кар’єрне зростання виключалося одразу. «Як Бойчишин буде керувати іншими людьми? Він же вінчався в церкві», — сказав один гебіст.
3 жовтня 1973 року у Львові народилася Лідія Бойчишин, згодом синок Роман. Родина, шахи, розв’язування шахових задач – гріли душу, забирали дозвілля. Та у 1980-му пролунав перший дзвінок про здоров’я дружини: лікар-справжній фахівець своєчасно поставив діагноз (розсіяний склероз), пролікував. З того часу Любомира двічі на рік лікувалася, але сили танули: її хитало, не могла ходити без тростини…
Немало сил Михайло Бойчишин віддавав творчості: сконструював конвеєр, який використовується у важкому машинобудуванні; у 1985 році він був нагороджений Срібною медаллю виставки досягнень народного господарства СССР.
Політика увійшла в їхню родину 1988 р. На 1000- ліття хрещення Руси-України в Україну з Канади приїхали родичі Всеволод та Ігор Соколики, сини Ярослава голови комісії преси та інформації СКВУ – Світового Конгресу Вільних Українців. Познайомилися з Михайлом, познайомили Бойчишина з Вячеславом Чорноволом, котрий щойно вийшов на волю. Через деякий час Михайло Бойчишин став членом НРУ, створив осередок Товариства української мови (ТУМ) і осередок Народного руху (НРУ) на своєму заводі.
У 1990 році виборці Залізничного району Львова обрали Михайла Бойчишина депутатом Львівської обласної ради, потім – посада Голови Шевченківського районного виконавчого комітету міста Львів.
Протягом 1986-1990 рр. Ярослав Соколик – співзасновник та член Управи Міжнародної Організації «Канадці за правосуддя» та «День Чорної Стрічки» (день підписання договорів між Ріббентропом та Молотовим). У березні 1990 року в Ґданську, Польща, відбулася конференція під гаслом «За Mирний Перехід до Демократії», організована «Комітетом Чорна Стрічка» – “Black Ribbon Day” (BRD), заснованим у Торонто в 1986 році, який щорічно організовував демонстрації проти совєтської окупації держав східньої Європи в річницю підписання пакту «Ріббентроп-Молотов». Учасниками конференції «За мирний перехід до демократії» були Любомира Бойчишин, Оксана Бризгун-Соколик, Атена Пашко, Богдан Соколик, Богдан Боберський, Ярослав Соколик та Михайло Бойчишин. Там Михайло познайомився з Лєхом Валенсою.
Здавалося б все добре, та з 1990 року розсіяний склероз Любомири призвів до інвалідності першої групи, до життя у візку.
На початку 1992 року ІІІ з’їзд НРУ обрав Михайла Бойчишина заступником співголів партії, з 1 серпня 1992 року М. Бойчишин – голова Секретаріату Руху. Він здобув приміщення для Руху – будинок на проспекті Перемоги Шевченківського району; створив архів НРУ. Михайло – права рука Чорновола, вів усю організаційну роботу; скарбник Руху, який забезпечував фінансування партії. Прийшли з Канади гарні вісті: у 1993 році п. Ярослава Соколика обрали Генеральним секретарем Світового Конгресу Українців (СКУ) та членом президії Української всесвітньої координаційної ради (УВКР).
Рух у 1992-93 рр. домігся відставки уряду та розпуску Верховної Ради. 24 квітня 1994 року призначили вибори до Верховної Ради і на посаду президента України. Народний Рух почав працювати над програмними документами. Бойчишин розумів, що повна незалежність України неможлива без енергетичної незалежності. Він очолив організаційний комітет з побудови Балто-Чорноморського колектора, одне з засідань якого мало відбутися 30 січня 1994 року (головою оргкомітету якого був Михайло Бойчишин).
6 січня 1994 р. Бойчишин приїхав із Києва додому на Свят вечір, пробув до десятого. Потім кожного дня телефонував дружині з Києва: короткі три хвилини розмови. У гарному настрої зустрів Старий Новий рік. На той час депутата Львівської облради Бойчишина висунули в народні депутати України в «безпрограшному» 266-му окрузі. 15-го Михайло розмовляв з Любомирою хвилин 20, голос був трохи незвичним.
У ніч із суботи 15-го на неділю 16 січня 1994 р. на секретаріат НРУ в Києві було здійснено збройний напад — двоє невідомих послалися на необхідність терміново передати пакет документів для пана Бойчишина, зайшли до приймальні. Вдарили пістолетом вахтера, вдерлися до приміщення. Але Михайло Бойчишин вийшов із секретаріату за 3 години до того, і не повернувся. Зникла друга особа впливової політичної партії, яку ніхто не поспішав шукати.
Висували низку версій:
Перша: чутки, ніби Рух отримав для виборчої кампанії від діаспори близько 12 мільйонів доларів, що М. Бойчишин забезпечив Рух фінансами на п’ять років вперед. Бандитський слід перевірив В’ячеслав Чорновіл. Він забивав «стрілки» з «авторитетами». За тиждень «зеківському генералу» доповіли, що злочинний світ тут «не при ділах». «Шукайте кінці серед своїх…». Чутки про 12 мільйонів також не підтвердилися.
Друга: конкуренти Руху вирішили до виборів «поставити на місце» В’ячеслава Чорновола та рухівців. Не таїна, що команди політтехнологів, професіоналів з США і Канади упродовж року працювали над виборами Чорновола у Президенти, над створенням команди кандидатів на міністерські портфелі. На пост прем’єр-міністра розглядалася кандидатура Михайла Бойчука. Напрацьовувалися важливі документи, вироблялася стратегія виведення України з-під залежності від Росії (енергетична незалежність, виведення Чорноморського флоту з Криму, побудова Балто-Чорноморського колектора).
Третя (найбільш вірогідна) стосувалася проекту Балто-Чорноморського нафтового колектора, що позбавило б Росію монополії на постачання нафти в Україну та Білорусь. Обговорення питання планувалося на 29-30 січня 1994 року на другій міжнародній конференції, головою оргкомітету якої був Михайло Бойчишин. Найбільш фахові виконавці мали представити проект та кошторис будівництва. Співголову оргкомітету з білоруської сторони Станіслава Гусака побили, він одержав черепно-мозкову травму, ледве вижив.
Після викрадення Бойчишина всі креслення, розрахунки, документи проєкту зникли. Засідання 30 січня було зірвано.
Четверта: напередодні викрадення Михайло Бойчишин у присутності свідка під час телефонної розмови з американським юристом українського походження закликав викрити фінансові афери високих посадовців перед виборами, оприлюднити документи.
Парламентські вибори були на носі, а Рух трусило: органи імітували бурхливу діяльність, годинами допитували співробітників, з’ясовуючи фінансові джерела діяльності партії; трусили й залякували підприємців, котрі допомагали НРУ; переслідували кандидатів у депутати від Руху. Це змусило В’ячеслава Максимовича відмовитися від балотування у президенти.
Після зникнення Бойчишина зник альбом і всі фотографії. Через півроку 18-річний син Роман, учень греко-католицького ліцею, на тілі якого був слід від удару по шиї, трагічно загинув ДТП.
За місяць зникла машина «ВАЗ 2008» Бойчишиних.
Удову з дочкою хотіли виселити з помешкання, але допомогли товариші М. Бойчишина.
Та Любомира Бойчишин не здавалася: створила жіночий інформаційно-реабілітаційний центр «Любомира» для жінок-інвалідів і матерів неповносправних дітей, заснувала однойменний журнал. Виховувала онуків Олеся та Любомира доньки Ліди.
У 2005 році Любомира Бойчишин увійшла до 1000 кандидаток на Нобелівську премію миру.
2 червня 2010 р. на 58-му році пішла з життя Любомира Бойчишин.
Дочка Лідія професор хімії, дійсний член НТШ, заступник голови НТШ в Україні. Член Центрального Проводу НРУ.
Джерело: uahistory.com
