Віктор БЕДЬ,
Науково-дослідний інститут стратегічних та політико-правових досліджень
Карпатського університету імені Августина Волошина

Релігія як духовна основа демократії — і як інструмент політики

Церква і релігійні організації є надзвичайно важливими чинниками у формуванні духовного, морального, національного та демократичного обличчя суспільства. Вони сприяють збереженню духовності, єдності, моральності та розвитку національної і духовної єдності нації. У державах з розвиненою політичною культурою вони відіграють роль провідника совісті, моралі, людської гідності й миру. Проте, коли релігія використовується як інструмент політичної боротьби чи державної ідеології, це загрожує правам людини, призводить до викривлень істинної віри та порушення засад міжнародного і конституційного права.

Три приклади — Сполучені Штати Америки, Ватикан та Російська Федерація — наочно демонструють різні моделі взаємодії між релігією і владою у XXI столітті.

США: Дональд Трамп і політизація релігії

У лютому 2025 року, у Вашингтоні, під час Національного молитовного сніданку, Президент Сполучених Штатів Америки Дональд Трамп оголосив про створення Офісу віри при Білому домі та міжвідомчої робочої групи для боротьби з «антихристиянською упередженістю» у федеральних структурах.

Відповідно до підписаного указу, генеральний прокурор США уповноважений реагувати на випадки дискримінації, вандалізму проти церков та переслідування християн. Дональд Трамп заявив: «Якщо ми не маємо релігійної свободи — ми не маємо вільної країни».

Попри декларацію благих намірів, критики зауважують, що ініціатива має ознаки однобокості: до складу Офісу віри увійшли здебільшого представники консервативного євангельського крила, зокрема телевангелістка Паула Вайт. Це викликало тривогу через можливу маргіналізацію інших конфесій і порушення конституційного принципу світськості держави.

Ватикан: дипломатичний нейтралітет і діалог у час війни

З початком російсько-української війни (2014 – 2025), як і після початку повномасштабної збройної агресії Російської Федерації проти України у лютому 2022 року, Ватикан зайняв позицію дипломатичного нейтралітету. Папа Римський Франциск Бергольйо неодноразово закликав до миру, але уникав прямих згадок про Російську Федерацію або її президента Володимира Володимировича Путіна як агресора.

Історичною подією стала особиста зустріч Папи Римського Франциска Бергольйо та Патріарха Московського Кирила Гундяєва 12 лютого 2016 року в аеропорту Гавани (Куба). Після зустрічі було підписано Спільну декларацію, в якій однак формулювання щодо України віддзеркалювали наративи Московського патріархату. Згодом, 16 березня 2022 року, відбулася онлайн-зустріч Папи Римського з Патріархом Кирилом, де Франциск застеріг, що «Церква не повинна говорити мовою політики, а мовою Ісуса».

Такий курс Ватикану викликає неоднозначну реакцію: з одного боку, він дає змогу зберігати можливість діалогу, з іншого — виглядає як ухилення від моральної оцінки зла. В Україні лунають заклики до більшої принциповості Святого Престолу, але цього наразі не відно.

Російська Федерація: “русский мір” як антихристиянська ідеологія

У Російській Федерації релігія системно використовується як знаряддя державної ідеології. Патріарх Московський Кирил Гундяєв називає правління Володимира Путіна «чудом від Бога», а війну проти України — «священною битвою».

У березні 2024 року Всесвітній російський народний собор, під головуванням Патріарха Московського Кирила Гундяєва, проголосив війну проти України «священною», а Захід — «сатанинським». Ці висловлювання є втіленням антихристиянської, антилюдської ідеології, відомої як «русский мір», яка суперечить Євангелію, міжнародному праву, статуту Організації Об’єднаних Націй і Конституції України.

Висновки та рекомендації

Церкви та релігійні організації відіграють важливу роль у розвитку духовності, моралі, демократії, національної та духовної єдності, захисті гідності людини і утвердженні миру. Але політизація релігії, її перетворення на інструмент державної пропаганди — небезпечна деформація.
2. Демократичні держави повинні дотримуватись принципу світськості при збереженні рівноправності та уваги до ролі церквоних інституцій. Поряд з цим, особливої уваги та державної підтримки в Україні потребує Помісна Автокефальна Православна Церква України.

3. Необхідна державна програма підтримки Православної Церкви України як духовного оплоту нації у боротьбі з гібридною агресією Російської Федерації, включно з протидією підривній діяльності Російської Православної Церкви в Україні та на міжнародному рівні.

4. Римсько-Католицька Церква повинна намагатися бути голосом правди, а не ховатися за збереженням принципу нетралітету та вишуканої дипломатії у відносинах з агресором – Російською Федерацією та її політико-релігійним сателітом Росіською Православною Церквою.

5. Православний світ зобов’язаний оцінити і засудити сакралізацію війни як єресь і боговідступництво.

6. Україна повинна продовжити політику підтримки міжрелігійної єдності та свободи совісті, з одночасним сприянням розвитку та утвердженню Помісної Автокефальної Православної Церкви України.
7. У світі, охопленому війнами і кризами, релігія має бути джерелом світла, духовної сили та національного єднання, а не інструментом темних політичних інтересів.