Свобода – їхня релігія. Фінський історик Юкка Рислаккі про повстання у ГУЛАГу

Фінська складова

Темою Воркутинського повстання я зацікавився через Ейно Прюкі. Це фін, який був серед жертв розстрілу. Він помер влітку 1953 року. Дехто з німецьких, естонських та латвійських колишніх в’язнів пам’ятали його й розказали мені про ту бійню у Речлазі. Тому й вирішив написати про це книжку.

Загалом у системі ГУЛАГ було багато фінів. Сталін не довіряв вихідцям із країн, що межували з СРСР, вважав їх шпигунами. Айно Куусинен – дружина найвідомішого фінського комуніста Отто Вілле Куусинена. Вона служила агенткою радянського ГРУ, пізніше була заслана до Воркути, де дивом вижила. Історія її життя згодом вийшла на Заході. А ось Куллерво Маннер, глава Фінської комуністичної партії, разом із дружиною помер в одному з таборів у Комі.

Це були фінські комуністи, американські фіни, фіни, які легально чи нелегально потрапили до Союзу в пошуках роботи. Фінляндія тільки розпочала офіційну дослідницьку програму про фінів у Росії.

Я маю досвід роботи над книжками з балтійської та російської історії. Досліджував карельських фінів і фінів, які стали жертвами Великого терору 1937–1938 років. Моя остання книжка, що вийшла у лютому 2021, про “війну розвідок” між Фінляндією та Радянським Союзом.

Також була робота над книжкою “Справа Латвії: кампанія дезінформації проти маленької нації”. Там я розкриваю тему російської, а також західної дезінформації та нерозуміння латвійської історії. Гадаю, що подібна робота має бути зроблена і про Україну!

Український сантимент

Україна мене цікавила давно. Спочатку через дипломатичні та комерційні відносини між нашими молодими незалежними державами. Мій батько знав фінського генерала Рудольфа Вальдена, якого послали до Києва 1918 року. Уже тоді книжки про Україну були видані у Фінляндії. Маршал Маннергейм, пізніше президент країни, був другом Павла Скоропадського.

У 2014 році разом із дружиною Анною Жиґуре був на Майдані, де ще стояли барикади. А наступного року вже поїхав на Форум видавців у Львові. Директор видавництва “Літопис” Михайло Комарницький видав “Воркуту!” українською, зважаючи на особисту історію – його батько там перебував. Тоді ж я здивувався, що ніхто серйозно не досліджував ролі українців у гулазьких повстаннях.

Ми живемо в курортній Юрмалі. Колись це місто облюбували путіністи, олігархи та російська мафія. Українці розказують, що бувають випадки, коли росіяни поводяться агресивно, почувши українську. Тепер мені приємно, що українські діти та поранені солдати мають можливість відновлюватися у Юрмалі.

Розмовляти більшовицькою

Мене вразили умови життя та праці в’язнів Воркутлагу. Ставлення до них – це справжнє пекло. Втекти – практично неможливо. Для декого єдиною дорогою до звільнення ставала смерть.

Доноси були поширеними в таборах. Загалом це практика сталінської Росії. Стукачі отримували різну винагороду. А з іншого боку наражалися на значну небезпеку. Часто інші в’язні їх били або навіть убивали. Влада потребувала стукачів з різних національних груп. Проте розказували, що було досить важко завербувати таких серед балтійців чи українців. Вони були заклятими ворогами системи, найнебезпечнішими елементами. Саме вони отримували найважчі вироки і їх останніми звільняли, уже після смерти Сталіна.

В’язні були поділені на різні групи. По-перше, на кримінальних і політичних. По-друге, за національностями. Можна тільки уявити, які суперечки могли виникати між, наприклад, росіянами, українцями, литовцями, поляками, німцями та євреями. Але вони змогли об’єднатися під час повстання. Звісно, там були стукачі. Але коли почалися протести, то вони або втекли, або їх вислали з табору. Взагалі в той період, як мені розказували, не було сварок чи бійок, а панували товариськість і дисципліна.

Американський дослідник Стівен Барнс пише, що в’язні навчилися “розмовляти більшовицькою” (speak Bolshevik) і так принаймні частково змінилися та зламалися. Вони лише хотіли, щоб до них ставилися як до нормальних громадян, щоб їх долучили до суспільства. Але я маю свою думку з цього приводу. Можливо, російські в’язні справді цього прагнули. Але українці та балтійці ніколи не ламалися. Єдине, що їм було потрібно, – свобода. Вони чекали падіння системи. Це був “новий вид” в’язнів – войовничі та бойові.

Горді українці, які люто ненавиділи радянську систему, у таборі створили згуртовану спільноту. Їхня любов до батьківщини й ментальна стійкість викликали повагу. Вони мали військовий досвід і відіграли важливу роль у Речлагівському повстанні, що закінчилося трагічно. За моїми підрахунками, 1 серпня 1953 року в табірному відділі № 10 застрелили 62 страйкарів.

Більше половини з них – українці. За ними – литовці. Багатьох українців було поранено. Це промовиста ілюстрація до того, хто був найхоробріший і найбільше готовий до боротьби.

Загиблих поховали на кладовищі в Юр-Шорі. Останнє, що чув: воно перебуває в закинутому стані. Литовці та німці досить часто їздять до Воркути, де встановили пам’ятні монументи.

Ті самі кліше

Найчисельнішою групою в’язнів у Воркуті були саме українці. Мені пощастило сконтактувати з Йосипом Ріпецьким, який жив у Коломиї. Як розповідали інші в’язні, цей учитель був одним зі стратегів страйку. Я знайшов його в інтернеті, ми коротко переписувалися електронною поштою. Було би добре зустрітися вживу, але він помер 2013-го, у 94 роки.

Я бачився з його сином Романом під час презентації книжки “Воркута!” у Львові 2015 року. Роман народився у Воркуті й до України приїхав чотирирічним. Він розповідав: після того, як зійшов з потяга в Києві, припав до землі і гладив траву. Подібні історії я чув і від балтійців. До цього вони не бачили зелених газонів.

Ще однією головною фігурою був Юрій Левандо, голова страйкому в табірному відділі № 2. Там він представляв росіян і українців. У його документах вказано, що був сином “вчительської родини з Києва”. У мене склалося враження, що він був українцем.

Для мене просвітленням стало усвідомлення того, що національності, які найбільше ненавиділи й переслідували у сталінському Радянському Союзі – українці, балтійці, поляки, – сьогодні знову “основні вороги” Росії.

Яким документам довіряти?

Працюючи над книжкою, я черпав інформацію з інтерв’ю в’язнів, їхніх мемуарів і листів, наукових студій. А також офіційних документів, виданих у ґрунтовній збірці Юрія Афанасьєва “Історія сталінського ГУЛАГу. Збірка документів у семи томах”.

Хороша книга Енн Епплбом “Історія ГУЛАГу”. Але і в ній є помилки щодо подій у Речлазі. Вона недооцінює кількість загиблих, бо посилається лише на початковий офіційний звіт, написаний у Воркуті відразу після розстрілу, а також на стару книжку, яку написав польський в’язень. Інтернет також не є достатньо надійним джерелом для такого дискусійного питання.

Інтерв’ювати свідків важливо. Але цим свідченням не можна довіряти 100-відсотково. Ці історії треба звіряти з іншими джерелами. З іншого боку, повноцінну картину не можна побачити лише в офіційних документах. Тому для мене важливо, якщо можливо, використовувати обидва джерела інформації. Коли я записав десятки інтерв’ю, то усвідомив, що мені не вистачає розмов з українцями. Також варто було б знайти більше жінок.