Український Таганріг. У 1926 році українці становили понад 70 відсотків населення Таганрозького округу

У статті президента Росії Володимира Путіна «Про історичну єдність росіян та українців», яку жваво обговорюють, була висловлена «цікава ідея». Мовляв, при розпаді СРСР треба було, щоб республіки отримали ті кордони, які вони мали при утворенні цієї держави. А й справді, тоді б Росія втратила чимало територій. Туву, фінські землі, відібрані після радянсько-фінської війни, Калінінградську область… А також Таганріг і його околиці, які тоді належали радянській Україні.

Подібні сентенції, які висловлює Путін, можна почути з уст й інших представників правлячої російської верхівки. Тим самим вони намагаються виправдати свої агресивні дії на пострадянському просторі, зокрема щодо України.

Справді, республіки, які ввійшли в 1922 році до Радянського Союзу, мали інші кордони, ніж зараз. Приміром, тоді в складі Російської Федерації не було Калінінградської області, Тувинської республіки, Виборгу, а також деяких інших територій. І взагалі за часів існування СРСР межі союзних республік не лише змінювалися, а й створювалися нові республіки, що, як правило, обумовлювалося політичною доцільністю. Так, із 1940 по 1956 рік існувала Карело-Фінська Радянська Соціалістична Республіка, територія якої зараз входить до Росії.

Також Російській Федерації в 1922 році не належали деякі райони, населені в той час українцями, зокрема таке цікаве місто, як Таганріг (Таганрог) із навколишньою округою.

Місто прихильників гетьмана Івана Мазепи

Початки Таганрогу сягають 1696–1698 років. Перед тим московський цар Петро І при допомозі козацьких військ під проводом гетьмана Івана Мазепи здійснив Азовські походи. Тоді ж на узбережжі Азовського моря була побудована фортеця Троїцьк-на-Таганрозі (з часом утвердилася назва Таганріг). Планували її побудову західні фахівці, а будівельні роботи здійснювали переважно українські козаки. Це була перша військово-морська база Московії, перший її порт на відкритому морському узбережжі й перше місто в цій державі, побудоване за регулярним планом.

Як писала Катерина ІІ в листі до Вольтера, Петро І довго не міг вирішити, куди перенести столицю – в Таганріг чи Петербург. Справді, на той час чорноморська морська торгівля була не менш інтенсивна й прибуткова, ніж балтійська. І утвердження держави Петра І в Чорноморському басейні відкривало перед нею непогані перспективи.

Звісно, можна уявити, якою б була Російська імперія, і яку б роль у ній відігравав би український чинник, якби її столиця була в Таганрозі. Але це вже питання альтернативної історії.

Принаймні можемо констатувати, що українські козацькі впливи на початках існування Таганрогу були сильні. Коли Мазепа підняв повстання проти Петра І в Таганрозі виявилося чимало симпатиків гетьмана, з якими розправилася московська влада.

У 1711 році, після Прутського походу Петра І, де московський цар зазнав поразки, Таганріг опинився в складі Османської імперії. Деякий час цей місто і його околиці входили до складу земель Нової Запорізької Січі, яка була автономною структурою в складі Турецької держави.

1774 рік, після чергової російсько-турецької війни, яка велася за Північне Причорномор’я, Таганріг увійшов до складу Російської імперії. Він став не лише важливою військовою базою, а й великим торговим портом. Входив до Катеринославської губернії, заселеної переважно українцями. Правда, в 1887–1888 роках його передали до складу Області Війська Донського.

Українці й Таганріг

Таганріг став важливим торгово-економічним і культурним центром Північного Причорномор’я, який конкурував з Одесою. Закономірно, місто було поліетнічним. Жили тут росіяни, греки, представники інших народів. Але значну частину населення становили українці. А в Таганрозькій окрузі останні помітно домінували.

Із Таганрогом та його округою пов’язана діяльність низки культурних діячів.

Так, неподалік від міста народився український поет-романтик, видавець альманаху «Сніп», а також творець першого українського правопису Олександр Корсун (1818–1891).

У Таганрозі провів останні роки свого життя письменник Нестор Кукольник (1809–1868), який мав українське походження. Його батько народився на Закарпатті. Сам Кукольник навчався з Миколою Гоголем у Ніжинському ліцеї. Разом зі своїм однокласником зробив блискучу письменницьку кар’єру в Петербурзі. Як поет, конкурував із Олександром Пушкіним. На його вірші писав романси відомий російський композитор Михайло Глінка.

У 1857 році Кукольник перебирається на постійне місце проживання у Таганріг, де розпочинає активну громадську діяльність. У його планах – відкриття у місті університету, видання газет, спорудження залізниці Харків-Таганріг. Така залізниця була побудована завдяки наполегливості Кукольника й дала поштовх для освоєння багатств Донбасу. У Таганрозі письменник написав низку творів. Але в 1868 році раптово помер, збираючись у театр.

До речі, Таганрозький театр належав у той час до найкращих театрів на території Російської імперії. І, безперечно, театральне життя міста вплинуло на знаменитого уродженця Таганрога Антона Чехова (1860–1904).

Творчість цього прозаїка й драматурга, як і Кукольника, належить до російської літератури. Але за походженням Антон Чехов був українцем. І це він визнавав.

В анкеті, яку Чехов заповнив під час перепису населення в 1897 році, він назвав себе малоросом (саме так тоді офіційно іменувалися українці). А в своїх листах Чехов неодноразово жартома іменував себе «хохлом».

Українська стихія землі Таганрозької так чи інакше впливала на письменника. Згідно зі згаданим переписом 1897 року, в Таганрозькому окрузі проживало 61,7 відсотка українців.

Під час визвольних змагань 1917–1921 років Таганріг навіть на деякий час, у березні-квітні 1918 року, став столицею Української радянської республіки. Але в травні цього року місто вже контролювали німецькі війська. До гетьмана Павла Скоропадського таганрожці послали делегацію, яка звернулася з проханням включити місто до складу Української Держави. І деякий час Таганріг був у її складі.

Коли ж більшовики в 1920 році утвердилися на теренах більшості українських земель, вони включили Таганріг із навколишніми землями до складу радянської України. Тим самим визнавалося, що це українська етнічна територія.

Однак у 1924 році, уже за часів існування СРСР, більшовицьке керівництво вирішило змінити кордони України й Російської Федерації. Тоді від України було відібрано низку територій – серед них Таганріг і землі навколо нього.

Те, що Таганрозький округ був українським, засвідчив всесоюзний перепис 1926 року. Українці становили 71,5 відсотка населення округу. Хоча в самому місті Таганрозі переважали росіяни. Але в цьому немає нічого дивного. Навіть у тогочасній радянській Україні чимало міст, як і Таганріг, були русифікованими.

Під час Голодомору 1932–1933 років Таганріг і навколишні землі стали місцем активної міграції українців. Останні втікали сюди, рятуючись від голодної смерті. У Таганрозі вони влаштовувалися на промислові підприємства, які потребували робочих рук. При цьому самовільно заселяли північні околиці міста. Там виник район Північний, який українці з гірким гумором називали «Соловки».

Однак, рятуючи своє життя, українські переселенці на Таганрожчину змушені були зрікатися своєї національності. Більшовицькій владі не потрібні були українські етнічні райони в Російській Федерації. Українці не мали тут своїх шкіл, засобів масової інформації, бібліотек, культурних інституцій. Їх, фактично, змушували визнати себе росіянами. І чинити цьому опір в умовах жорстокого тоталітаризму часто було небезпечно.

Таким чином відбувалася масова русифікація українських етнічних районів Російської Федерації. Всесоюзний перепис 1939 року показав, що на Таганрожчині та в інших місцях компактного проживання українців в Російській Федерації українська більшість десь «зникла». Насправді ж, українці звідти нікуди не поділися. Просто вони «стали росіянами», точніше їх змусили стати такими.

Та, попри цю тотальну русифікацію, український дух на Таганрожчині все ж давав знати про себе. Низка вихідців із цього краю стали діячами української культури, а в сільській місцевості люди ще довгий час спілкувалися українською мовою. Та й навіть зараз у Таганрозі є група людей (хай і невелика, близько 3 відсотків), які ідентифікують себе українцями.

Детально про українське життя в Таганрозі писав історик Ігор Роздобудько.