✍️ ВІКТОР БЕДЬ:
ДУМКА В ГОЛОС
РАЦІОНАЛЬНІСТЬ ТА ІРРАЦІОНАЛЬНІСТЬ: ПАРАДОКС ЛЮДСЬКОЇ СУТНОСТІ
Людина звикла вважати себе істотою розумною. Саме розум вона називає своєю головною перевагою над усім іншим живим світом. Проте один із найбільших парадоксів людського буття полягає в тому, що розум далеко не завжди визначає життя людини.
Через природну недосконалість, обмеженість знань, неповноту сприйняття світу, вплив біологічної природи, інстинктів, емоцій, страхів, бажань, пристрастей, звичок і соціального середовища людина дуже часто живе не в об’єктивній реальності, а у світі власних уявлень про неї.
Вона бачить світ не таким, яким він є, а таким, яким хоче його бачити, або таким, яким його їй створили, нав’язали чи внушили, або ж у межах власної здатності його побачити. Бажане чи ілюзорне нерідко підміняє дійсне. Емоції — логіку. Переконання — факти. Самовпевненість — істину.
Саме так народжуються людські ілюзії.
Ілюзія формується поступово — через вибіркове сприйняття, відсутність належних знань, здатності до об’єктивного і критичного мислення, особисті симпатії й антипатії, страхи, амбіції, емоції, упередження, самолюбство, групову належність або нав’язаний інформаційний вплив. Згодом людина настільки звикає до створеної нею або нав’язаної їй картини світу, що починає сприймати її як єдину можливу реальність.
Найнебезпечніше полягає в тому, що людина вже не усвідомлює власної омани. Вона не просто помиляється — вона щиро вірить у правильність своєї помилки, яку, звичайно ж, помилкою не вважає.
Самообман часто є набагато сильнішим за звичайну помилку.
Людина здатна створювати ілюзії практично в усіх сферах свого життя: у світобаченні, політиці, ідеології, моралі, науці, культурі, релігії, міжособистісних відносинах, власній самооцінці, уявленнях про світ, Всесвіт, природу життя, буття, смерті й вічності, добро і зло, справедливість і несправедливість, любов і ненависть, свободу і відповідальність.
Будь-яка система поглядів може втратити зв’язок із дійсністю і реальністю, якщо людина перестає перевіряти її знаннями, фактами, досвідом, логікою та чесним критичним мисленням.
Особливу небезпеку становить добровільна зупинка людини у власному розвитку та освіченості.
Освіта не завершується отриманням диплома, а диплом не є ознакою освіченості. Знання і освіченість не є сталою величиною. Вони або розширюються й поглиблюються, або поступово деградують. Людина, яка перестає навчатися, пізнавати нове, критично мислити, сумніватися у власних висновках і переосмислювати свої переконання, майже непомітно починає жити у викривлених чи помилкових уявленнях про світ.
Обмеженість знань сама по собі ще не є трагедією. Значно небезпечнішою є впевненість у тому, що знаєш уже достатньо і більше не потребуєш розвитку.
Саме тоді людина перестає шукати істину і починає непоступливо захищати виключно власні переконання.
Не менш руйнівною є неприродна впертість.
Існує принциповість, що спирається на знання, освіченість, моральні й духовні засади та відповідальність. Але існує й упертість, породжена надмірною самовпевненістю, самолюбством, егоїзмом, небажанням чи нездатністю усвідомлювати і визнавати власні помилки або страхом змінити усталену картину світу.
Така впертість поступово ізолює людину від реальності. Вона перестає бачити реалії світу, чути аргументи, ігнорує очевидні факти, відкидає досвід інших і оцінює будь-яку інформацію лише через призму вже сформованих переконань.
Так виникає замкнуте коло.
Чим менше людина прагне пізнання, тим сильніше вона переконана у власній правоті. А чим сильнішою стає ця переконаність, тим менше вона здатна побачити реальність.
Ілюзія поступово витісняє істину, а абсурд починає сприйматися як норма.
Однією з найскладніших сфер людського життя є релігія і релігійність.
Для одних людей релігія може бути джерелом морального і духовного вдосконалення, відчуття і вияву любові, внутрішньої дисципліни, відповідальності, обов’язку, милосердя, пошуку сенсу життя і глибшого осмислення буття. Для інших вона може залишатися лише зовнішньою формою, традицією, звичкою, культурною належністю або способом психологічного самозаспокоєння.
Проблема починається не з релігії як такої, а з того, що людина здатна перетворити будь-яку віру, будь-яке переконання, будь-яку систему поглядів чи релігійних уявлень на форму самообману.
Найбільша небезпека виникає тоді, коли релігійність перестає бути шляхом пізнання, критичного мислення, реального бачення і сприйняття світу, самокритики, морального і духовного вдосконалення та відповідальності, а перетворюється на вузько догматичну впевненість у власній винятковій правоті та істині в останній інстанції. Саме тоді народжується релігійний фанатизм та релігійно-фанатична обмеженість.
Фанатизм майже ніколи не прагне істини. Він прагне лише підтвердження власної правоти. Він перестає ставити запитання, сумніватися, критично мислити, шукати й пізнавати. А будь-який сумнів починає сприймати як загрозу.
Поруч із фанатизмом нерідко виникає забобонність — схильність підміняти осмислене світосприйняття магічним мисленням, містикою, прикметами, механічним виконанням обрядів або вірою в зовнішні форми без розуміння їхнього змісту, природи і духовної основи.
Тоді людина вірить не стільки в істину, скільки у власні уявлення про неї.
Такий самообман може виникати не лише в релігії. Він так само можливий у політиці, ідеології, науці, національних міфах, особистих переконаннях і навіть у повсякденному житті.
Самообман починається там, де людина перестає чесно шукати істину і починає захищати власну ілюзію.
Не менш суперечливою є категорія любові.
Людина надзвичайно часто називає любов’ю те, що нею насправді не є. Вона плутає любов із закоханістю, пристрастю, звичкою, психологічною залежністю, почуттям власності, ревнощами, страхом самотності, егоїзмом або прагненням володіти іншою людиною.
Справжня любов не скасовує розум. Вона не руйнує свободу. Вона не принижує людську гідність і не потребує самообману.
Любов не є лише почуттям. Вона проявляється у відповідальності, повазі, довірі, співпереживанні, жертовності, здатності зрозуміти іншого, прийняти його свободу і залишитися людиною навіть тоді, коли це непросто.
Любов має багато проявів: любов до батьків і дітей, любов між чоловіком і жінкою, любов до свого народу, Батьківщини, культури, свободи, знань, праці, правди та істини.
Але будь-яка любов втрачає свою сутність, якщо перетворюється лише на красиве слово без відповідних вчинків.
Людина нерідко говорить про любов значно більше, ніж любить насправді.
Саме тому справжня любов завжди перевіряється не словами, а вибором, відповідальністю і готовністю діяти.
Ще одним великим парадоксом людського існування є незнання людиною не лише самої себе, а й тих, хто її оточує.
Ми часто оцінюємо інших не такими, якими вони є насправді, а такими, якими хочемо їх бачити. Приписуємо їм власні мотиви, очікування, моральні якості або, навпаки, власні страхи й підозри.
Натомість справжнє пізнання людини вимагає значно більшого. Воно передбачає розуміння її характеру, способу мислення, внутрішніх мотивів, прихованих інтересів, бажань, намірів, моральних принципів і реальної поведінки, особливо тоді, коли життя ставить її перед складним вибором.
Адже саме в критичних обставинах найкраще проявляється справжня природа людини.
Особливо виразно це простежується у співвідношенні між проголошуваною моральністю, духовністю та реальною поведінкою.
Люди часто говорять про добро, честь, мораль, справедливість, милосердя, порядність, людяність і високі духовні цінності. Але життя не перевіряє людину словами. Воно перевіряє її вибором і діями.
Коли постає загроза втрати життя, влади, багатства, становища, безпеки, комфорту чи власних інтересів, задекларовані моральні й духовні принципи нерідко поступаються місцем інстинктам самозбереження, прагненню домінувати, страху або егоїзму.
Саме тоді проявляється тварна складова людської природи.
У цьому немає підстав для приниження людини. Це лише констатація того, що людина не є істотою абсолютно раціональною чи абсолютно моральною. У ній постійно співіснують біологічна природа і свідомість, інтелект і емоції, альтруїзм і егоїзм, співчуття і жорстокість, любов і ненависть, творення і руйнування.
Усвідомлення цієї внутрішньої суперечності є одним із найважливіших кроків до пізнання людини.
Не меншою ілюзією є й людське ставлення до власного життя.
Людина поводиться так, ніби часу в неї безмежно багато чи вона безсмертна. Вона відкладає найважливіше на завтра, живе планами, які можуть ніколи не здійснитися, витрачає роки на другорядне і майже не замислюється над тим, що кожен прожитий день безповоротно наближає завершення її земного існування.
Швидкоплинність життя людина найчастіше усвідомлює лише тоді, коли часу майже не залишається.
Можливо, найбільша мудрість полягає не у володінні великим обсягом знань, а у здатності постійно перевіряти власні переконання реальністю, визнавати свої помилки, вміти їх виправляти і більше не допускати, безперервно навчатися, пізнавати світ і самого себе, розуміти себе та інших людей і не дозволяти власним ілюзіям ставати замінником істини.
Адже найнебезпечніші ілюзії — не ті, які нам нав’язують інші.
Найнебезпечнішими є ті, які ми створюємо самі та в полоні яких самі себе утримуємо, добровільно починаємо в них вірити і називаємо їх реальністю.
Саме в цьому, мабуть, і полягає один із найбільших парадоксів людської сутності: істота, яка називає себе розумною, найчастіше веде боротьбу не зі світом, а з власними ілюзіями про нього і насправді робить себе далекою від розумності.
Віктор БЕДЬ
м. Ужгород
1 липня 2026 р.
