Думи мої, думи…
Роздуми на тему “чому..?”
Мир, могутність, розквіт та процвітання України могло б розпочатися після відновлення незалежності багатотисячолітньої Держави Україна 24 серпня 1991 р., якби українські національно-демократичні сили зуміли б проявити єдність та непорушну політичну волю щодо дострокового розпуску чинного на той час промосковського комуністичного парламенту та обрання нового складу Верховної Ради України вже восени 1991 р. без права обрання до неї комуняк (представників московської і промосковської комуністично-радянської окупаційної номенклатури), а відтак тільки, –згодом чи одночасно, – провели би вибори першого Президента незалежної Держави Україна (на яких такий покидьок, як комуністичний ідеолог та слуга Москви Леонід Кравчук та йому подібні вороги української державності не мали би права і можливості взагалі балотуватися).
Тоді українська нація, Держава Україна та Українська Церква (відроджена 5–6 червня 1990 р. Українська Автокефальна Православна Церква) не зазнали би тих руйнівних, запроданських, корупційних і негативних наслідків, зокрема і сьогоднішньої російсько-української війни 2014–2023 рр., які тривали і понині тривають в Україні останні 32 роки поспіль. Відтак оновлена і вільна українська нація та її нащадки ніколи б не побачили ті «зарозумілі, постійно ненажерливі та нахабні морди», як правило спадкових антиукраїнських інородців чи «яничарів», у політичній владі та на президентському олімпі держави, які, змінюючи один одного біля ситного українського бюджетного корита, з однієї і тієї ж засмальцьованої антиукраїнської політичної колоди карт і надалі намагаються доводити, що саме вони є незамінним «щастям» для України…
Нажаль, так не трапилося, бо українські національно-патріотичні та політично-радикальні сили та їхні лідери було знекровлені, у переважній більшості випадків убиті, замордовані чи надломлені московським комуністично-радянським окупаційним режимом Союзу РСР/КПРС упродовж 72 років його окупаційного панування в Україні. Ті ж українські патріоти, які дожили чи підросли до 24 серпня 1991 р., були недостатньо організовані та об’єднані, перебуваючиодночасноу лавах разом із колишніми оспівувачами московського комуністично-радянського окупаційного режиму і чинними офіцерами та агентами КДБ СРСР, і так званими«ліберальними» (точніше, з присмаком комуністичного гівна) комуністами, і відвертими провокаторами, і хворобливо та надмірно амбітними персонажами та недалекоглядними політиками, а нерідко – і відвертими запроданцями. Справжніх провідників та незрадників української національної ідеї у лавах тогочасної української національно-демократичної еліти кінця 80-х – початку 90-х рр. минулого століття, нажаль, дуже і дуже бракувало…
Тож сил на об’єднання та подальше тримання єдиного політичного фронту в рамках єдиної громадсько-політичної опозиційної організації «Народного Руху України», а відтакй у структурі опозиційної Народної Ради у Верховній Раді України, особливо після 24 серпня 1991 р., – не вистачило. Представники українських національно-демократичних сил того часу уміло були розділені ворогами (московською комуністично-радянською номенклатурою та кадебістами, які були збереженіпри владі), а сформована Радикальна група у складі Народної Ради Верховної Ради України (голова – В’ячеслав Чорновіл, секретар – Віктор Бедь) на той час іще була занадто малочисельною і непочутою, щоб домогтися розпуску старого промосковського комуністичного парламенту та проведення восени 1991 р. нових виборів до Верховної Ради України без участі у них представників московської антиукраїнської комуністично-радянської номенклатури.
Отож після 24 серпня 1991 р. за значного сприяння з боку низки лідерів українських національно-демократичних сил і більшості українського народу при політичній владі у відновленій незалежній Державі Україна було збережено ворогів української нації та української державності – московських ставлеників-комуняк.., які дуже швидко оговталися, об’єдналися, вміло роздробили, розділили і розбили українські національно-демократичні сили, зокрема Народний Рух України, і повели Неньку Україну шляхом зради українських національних інтересів на користь Москви, утвердження сімейно-кланового політичного режиму при владі, корупції та нищення української державності…
Та чи зробить українська нація належні висновки зі своїх політичних помилок у недалекому минулому і правильні політичні кроки на майбутнє, в напрямку належного оновлення української політичної влади та утвердження Держави Україна після перемоги над безбожними московськими путінсько-гундяєвськими окупантами (недобитками вчорашнього московського комуністично-кадебіського окупаційного режиму) в російсько-українській війні 2014–2023 рр.? Чи буде здатною зробити, чи дадуть їй зробити (зокрема«свої доморощені, багатоголосі та різнобарвні гниди…»), чи зробить,не зважаючи ні на що іні на кого?
Дуже хочеться сподіватися, що так! Але для цього, як ніколи, потрібно досягнути раніше небачену національну і духовну єдність самої української нації та щоб вона проявила свою безпощадність як до зовнішніх, так, особливо, до внутрішніх ворогів!
Віктор БЕДЬ,
народний депутат України 1-го скликання,
борець за незалежність України у ХХ столітті,
м. Ужгород,
16.02.2023 р.
