Вона не входила до партій.
Не виголошувала промов.
Не виступала на мітингах.
Не залишала після себе декларацій.
Не схилялася перед деспотичною комуністичною владою минулого і нічого не просила в нової — вже за часів незалежності.
Її ім’я не з’являлося в газетних заголовках.
Її не запрошували до святкових президій і урочистих засідань — ні за комуністичного режиму, ні згодом, у часи незалежної Держави України.
Але вона була і залишилася до останнього земного подиху справжньою і мужньою матір’ю свого сина Василя Стуса — і цього виявилося достатньо, щоб стати мішенню для московської комуністично-радянської тоталітарної імперії зла.
Коли московський комуністично-радянський окупаційний режим Союзу РСР вирішив зламати поета, він, зокрема, діяв за звичною для себе логікою — бив не лише по людині, яка йому протистояла, а й по її кореню.
По родині.
По матері.
Після арештів і таборів (1972–1979; 1980–1984) тиск було перенесено туди, де, за розрахунком системи, мали спрацювати слабкість і страх.
Їй говорили спокійно, без крику й погроз, але наполегливо.
Мовою адміністративної доцільності та цинічного розрахунку:
- якщо син визнає провину,
- якщо зречеться написаного,
- якщо публічно відмовиться від себе — він залишиться живим.
Від неї чекали не героїзму.
Лише кількох слів під час зустрічі з сином в катівнях, яку режим був готовий дозволити, чи бодай одного листа.
Лише згоди перекласти провину з нелюдської комуністичної системи на саму людину, яка не захотіла їй вклонитися, підкоритися і не зрадила себе.
Так функціонувала московська комуністично-радянська імперія — не лише через вироки, ґрати й убивства, а й через матерів, яких намагалися зробити співучасниками зла і злочину.
Їлина Стус розуміла, що відбувається.
Вона знала, якою ціною і заради чого живе її син.
Знала, що шлях, яким він іде, не передбачає компромісів.
І знала також: одне слово чи один лист може змінити все — і водночас зруйнувати головне та надломити її дитину.
Ковтаючи сльози, стискаючи серце і душу, вона мовчала і не написала листа із закликом до зради самого себе.
Не благала.
Не тиснула.
Не відмовилася від його вибору.
Не зреклася сина.
Бо є речі страшніші за смерть.
Є зради, після яких життя втрачає сенс.
Василь Стус загинув у московському комуністично-радянському таборі смерті.
Комуністична держава вбила його тіло (04.09.1984), але не змогла зламати волю і не змогла скористатися його матір’ю.
Вона пережила сина на десять років.
Дожила до відновлення незалежності України (24.08.1991) — тієї України, про яку він писав, мріяв і за яку заплатив життям.
Їлина Стус прожила життя без нагород і без публічної слави.
З прямою спиною.
Світлим виразом обличчя.
З чистою совістю.
З мовчазною, але непохитною, святою материнською вірністю й любов’ю.
Бо істину, правду й історію тримають не лише ті, хто виходить на барикади. Її тримають і ті, кого так і не змогли змусити зламатися, зрадити чи схилити до заклику зради інших — навіть в обмін на життя.
Віктор БЕДЬ
с. Кваси,
18.01.2026 р.
