По материнській лінії Юрій Тютюнник був онуком однієї із сестер Тараса Шевченка – Ярини
20 квітня 1891 року в селі Будище Звенигородського повіту Київської губернії у селянській родині народився внучатий племінник Тараса Григоровича Шевченка – Юрій (Юрко) Осипович Тютюнник. Офіцер військового часу російської імператорської армії (поручик), потім український офіцер, генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки (УНР). Автор спогадів, опублікованих у 1923-1927 роках у СРСР і Польщі.
Сім’я була велика, мали 9 дітей, але дорослого віку досягли лише п’ятеро, чотири сини і дочка. Старші брати Юрія належали до партії соціалістів-революціонерів. Вони розповсюджували серед селян заборонену партійну літературу. Через те поліція арештувала всю родину Тютюнників. Матір і малолітніх дітей відпустили.
Освіту Юрій здобував у сільській школі, потім навчався в уманській агрошколі.
Брав участь у Першій світовій війні у чині унтер-офіцера, згодом – офіцера. Отримав тяжке поранення у голову. Після лікування та короткої відпустки знову потрапив на фронт до 6-го Сибірського стрілецького полку.
Командування, бачачи прагнення хлопця до військової науки, запропонувало навчатися у військовому училищі. Після двомісячної самопідготовки успішно склав іспити в Київській гімназії, екстерном здобувши середню освіту. Потім був відправлений на Кавказ, у 1915 році закінчив школу прапорщиків у місті Ґорі (Грузія). У боях біля озера Нароч (Білорусь) був знову поранений. Після лікування у листопаді 1916-го потрапив до Сімферополя у 32-й піхотний запасний полк, де прослужив до Лютневої революції. Останній чин у російській армії, який отримав Юрій – поручик.
Бойовий офіцер, що пройшов фронт Першої світової війни, із радістю зустрів Лютневу революцію 1917 року, Центральну Раду і утворення незалежної Української держави, в числі перших вставши на її захист.
Із початком лютого 1918 року Тютюнник створив власну повстанську армію, яка налічувала до 20 тисяч шабель. Його військо розташувалося у Звенигородському районі на Черкащині, що не дало більшовикам під проводом Муравйова, які зайняли Київ, йти далі на південь від Черкас. Армія повстанців нещадно роззброювала “червоних” і не тільки зупинила їх, але й надала захист багатьом українцям, зокрема й майбутньому Гетьману Павлу Скоропадському.
У червні того ж року Тютюнник почав Звенигородсько-Таращанське повстання проти Гетьманату й австрійсько-німецьких військ заради відновлення режиму Української Центральної Ради. Проте повстання було придушене, Тютюнника арештували і винесли вирок до розстрілу. Врятувало Юрія від смерті падіння Гетьманату, він був звільнений військами УНР на чолі із Симоном Петлюрою.
У лютому 1919 року частини Тютюнника об’єдналися із загонами Григор’єва. Повстанці разом із Червоною Армією повели бойові дії проти білогвардійців і військ Антанти, зайняли у березні Херсон і Одесу. Однак у травні, зрозумівши суть більшовицької політики в Україні, Тютюнник і Григор’єв повернули зброю проти “червоних”. Перебуваючи на чолі 2-тисячної бригади, Тюттюнник здійснив рейд від Одеси до Жмеринки і приєднався до Армії УНР. Тоді Юрій став генерал-хорунжим Армії УНР, воював проти білогвардійців і більшовиків. Але конфлікт з Петлюрою теж тривав.
Останню спробу відновити владу УНР Тютюнник здійснив у листопаді 1921-го. Півторатисячна група військ мала на меті визволити частину території України, спонукати населення до повстання проти більшовицького режиму. То був знаменитий Другий Зимовий похід. Пройшовши з боями до Коростеня і зазнавши поразки, Юрій Тютюнник був змушений із залишками війська відступити до Польщі.
Читайте також: “Щоб хоч один міністр загинув у бою за Україну”
Але через два роки, під час переходу кордону, його заарештували. При виборі між розстрілом і співпрацею з більшовицькою владою, обрав останнє. Викладав у Харківський школі червоних командирів. Разом із Олександром Довженко знімав фільм “Звенигора”. Публічно викрив свого давнього неприятеля Петлюру, звинувачуючи його в тому, що він вніс розкол серед української діаспори, роздаючи українські землі полякам.
Виконавши свою роль, Тютюнник у 1929 році для СРСР став уже непотрібним. Його заарештували, а в 1930-му розстріляли за вироком суду буцімто за створення “підпільної контрреволюційної організації”.
1997 року Тютюнник був повністю реабілітований Генпрокуратурою України. В 2008-му одна з вулиць Луцька (колишня Урицького) була рішенням міськради названа на честь героя і захисника незалежної України Юрія Тютюнника. Аналогічно вчинили мерії Рівного та Житомира.
Як би там не було, та саме завдяки генерал-хорунжому Тютюннику і його бійцям більшовики всерйоз боялися “петлюрівців” ще довго після закінчення Української революції (так само, як після Другої світової війни боялися “бандерівців”), очікуючи на їхні нові рейди. На жаль, іншої такої особистості, як Юрій Тютюнник, в середовищі еміграції не виявилося. Лише Євген Коновалець пішов іншим шляхом, створивши ОУН для цілеспрямованої підпільної боротьби за визволення України.
Джерело:uain.press